Швейцарія – країна арт-об’єктів. Це приклад того, як звичайні предмети (жерсть, різні палички тощо) перетворюються на мистецтво. Ледь не на кожному подвір’ї – різноманітні інсталяції. Химерні скульптури, вигнуті та розмальовані жезли, авангардні скульптури, функціональні та водночас вигадливі та естетичні механізми… Жерстяні голуби та інші птахи, розмальовані мури… Усе це – створене власними руками, часто – власників будинків. Помітно, що тут люблять авангард. Кожне подвір’я – окремий світ, не схожий на інші. А якщо пройтися полями (скажімо, де кукурудза), то біля будиночків видно не лише виноград, томати, гарбузи або інші культури, а й шедеври, які водночас – орієнтири.
У Лозанні та в інших містах (як, наприклад, Івердон-ле-Бен) варто просто пройтися вулицями, як на розі будуть ательє, виставки та інші мистецькі цікавинки. Серед них – експозиції робіт, створені жінками. Варто пройти – і на розі у вікні чекає виставка різних картин та інших виробів, а матеріали різні. Читаю ім’я мисткині: Zita Destraz. Або там само, в Івердоні, на березі озера – цікаві скульптури, причому особливо приваблюють гігантський равлик, динозаври – такі реалістичні та водночас авангардні. Авторка – це Каролін Каррé (Caroline Carret), назва – «fantossiles» 2002. Отже, є що подивитися.
Я вражена тим, скільки у Швейцарії мисткинь. У багатьох жінок образотворче мистецтво (часто монументальне) – або другий подих, або хобі. Це скульптура, живопис, будування величезних конструкцій… Це фотографування, рукоділля, інші вироби. (Hand-made дорого цінується в цій країні).
У попередніх статтях я торкалася теми художниць та інших майстринь у Швейцарії, але переважно з України. Цього разу хотіла б написати про швейцарок. Виявляється, я перша, хто торкнувся цієї теми, об’єднавши різні імена.
Вони відомі ще з доби класичного мистецтва. І класику, і сучасність ми часто відкриваємо на інтуїції, спеціально не плануючи відвідати конкретні виставки, а просто заходячи в музеї. І щоразу – відкриття.
У Фрібурі (Фрайбурзі) є дуже цікавий Музей мистецтва та історії (le Musée d’Art et d’Histoire). Там – зала фонду Musée Marcello. Ми (моя мати – лікар-невролог Олена Смольницька, та швейцарець, інженер по воді Александр Мерійя – Alexandre Mérillat – і я) відвідували його. Там – колекція, яка вразила нас. Це шедеври світового мистецтва (скульптури і картини), зібрані Адель д’Аффрі, герцогинею Кастіньйоне Колонна (Adèle d’Affry, duchesse Castignione Colonna, 1836–1879). Ми в захваті не лише від рівня цих витворів, а й від підходу, як саме вони зібрані та розміщені. Отже, Швейцарія може пишатися колекціонерками. А ще ця герцогиня й сама була художницею та скульпторкою. Вона відома як Марчелло (Marcello). Повністю ім’я – Аделаїда Наталі Марі Гедвіґ Філіппін д’Аффрі (Adelaide Nathalie Marie Hedwig Philippine d'Affry). Вона навчалась у Парижі, була в Мадриді, знала Ежена Делакруа, уміла об’єднувати навколо себе таланти… Париж має її скульптури. Але цікаво, що вона народилась у Фрібурі, тому це місто сьогодні пишається її колекцією. Класика сучасна й сьогодні.
Можна згадати дружину скульптора і винахідника Жана Тенґлі Еву Епплі (Eva Aeppli, 1925–2015), яка виготовляла особливих ляльок, що нагадували маріонеток, постаті венецького карнавалу тощо. (Про це вже була моя публікація).
А як самовиражаються сучасні швейцарські жінки? Моя мати і я були вражені талантом і тим, як пробиваються ці мисткині, а ще – яка плідна їхня творчість. Із побаченого можна констатувати, що швейцарські жінки не лише музи, а й повноцінні творці.
Почну з людей, яких особисто знаємо. Це швейцарська родина, яка нас прихистила. У місті Івердон-ле-Бен, кантон Во. Про гомеопата Жан-П’єра Фьоґелі та його батька Адольфа Фьоґелі (чия доля нагадує Ремаркову) вже була моя публікація. Дружина Жан-П’єра, гомеопатка Крістіна (Крістін) Фьоґелі (Christine Vögeli) – дуже різнобічна індивідуальність. Бо вона не лише лікарка, а й музикантка (вельми талановита і фахова), співачка різними мовами, практикує особливу гімнастику, володіє швейцарськими декоративними ремеслами (показувала нам на Великдень, як тут оздоблюють яйця). Здається, вона вміє все. Активно відвідує концерти та інші культурні заходи. Невтомна мандрівниця з чоловіком, зокрема в інші країни. А ще мадам Фьоґелі – мисткиня. Ми бачили психоаналітичну книгу, проілюстровану нею. Бачили оригінал картини – гостюючи в подруги родини Фьоґелі Мар’ян Теодольó (Marianne Théodoloz). (Вона і Соланж – Solange – показували нам Берн (виставку Пауля Клеє) і Ромонт (вітражі) – про що були мої статті). І, як це часто трапляється, ми спочатку не знали імені авторки і просто похвалили роботу. Мар’ян сказала, хто написав цю картину (яка справді незвичайна). Але це ще не все. У саду Фьоґелі, де є дещо в японському стилі, ми бачимо майстерно виконану камінну скульптуру буддійського монаха в молитовній позі. Бачимо й інші скульптури. Це все – роботи Крістіни Фьоґелі. Вона не просто розуміє мистецтво, а й сама творить. Поряд із альбомами і книгами на цю тему – її шедеври. Як розповідає сама Крістіна, її мати хотіла навчатися в Баухаусі. Але, на жаль, не мала можливості. Проте батьки Крістіни змалечку возили її, показували виставки і взагалі привчали до мистецтва. Із розповіді корінної швейцарки ми бачимо, як переплітаються долі митців, як розвивається культура.
Що сказати про Лозанну – столицю кантону Во? Звісно, це місто відоме музеями, виставками, культурними заходами. Там весь час щось нове. Експозиції змінюються, але водночас є такі, що тривають до наступного року. Можна щоразу відкривати для себе нове. У цьому й є швейцарське мистецтво – глибоке, навіть якщо твори позірно прості.
Платформа 10, де ми неодноразово бували, вражає новими експозиціями. Зокрема, це аркади 2 і 3. Ми бачимо афішу: «Railway Spine, Sophie Bouvier Ausländer». Отже, з назви помітно, що ця натяк на залізницю. Але витвори мистецтва – глибші. У склі помітно конструкцію, яка обертається. Це величезне колесо. Воно постійно крутиться. Далі – зала, де завіса із… білявих локонів. Перед цією інсталяцією – інша: величезна куля, повинута каштановим волоссям. Вона схожа на гігантський каштановий горіх. А ще – на земну кулю. Але це ще не все. На підлозі розкладено камінчики, схожі на хребці – натяк на людські кістки. Сама виставка викликає не жах, а замисленість, бо нагадує про концтабори. У ці роботи хочеться вдивлятися, бачити, як обертається механізм. Ця машина наче перемелює людей. Зазначу, що цю експозицію треба дивитися тільки наочно, причому в русі, бо репродукції на листівках не дають такого ефекту. Факт, що ми кілька разів дивилися цю виставку.
Каштанова куля – в одній залі, так званому «передпокою», а колесо – у наступній.
Чому крутиться цей механізм? Від наближення людини? Від сонця? Від багатьох речей? Швейцарія – країна винаходів і винахідників. Згадую скульптури і конструкції Жана Тенґлі. (У Фрібурі, де є його музей; конструкції починають рухатися, якщо натиснути кнопку; те ж саме в інших музеях, де є роботи цього майстра).
Софі Бюв’є Ауслендер відома й іншими творами – як експериментами на тканині, величезними клубками (ніби в павутинні), неординарними конструкціями тощо. Це експерименти з різними техніками, твори часто масштабні. Її роботи можна бачити в Інтернеті, але найкраще – виставки «вживу».
Інша виставка – у Кантональному музеї мистецтв (Musée cantonal des Beaux-Arts de Lausanne). Це Marie Cool Fabio Balducci, «Dai campi all’elica». Її цікавлять людські постаті, різні ракурси, це художні фото (може, і колажі?), але поєднання різних технік відсилає до сучасності. Тут є над чим замислитися. На окремих картинах – навіть елементи сюрреалізму. Мисткиня бере деталь – і далі читач не може відвести очей.
У тому ж музеї – інша експозиція, так само сучасної художниці Сари Марньєтті (Sarah Margnetti, «Supportive Structures» (Prix Culturel Manor Vaud 2022). Назву можна перекласти як «Сприятливі структури» або «Допоміжні структури». Це картини, де обігрується людське тіло. Проте таким визначенням не вичерпується. Гротеск, гумор, навіть сарказм… водночас і сонячна, весела кольорова гама. Це то перекручені колони, в яких угадуються руки, то – окремо – велетенське червоне вухо… Часто – на тлі цегляних мурів. Барви – переважно теплі, різні відтінки червоного, жовтого, помаранчевого, цегляного, брунатного. Чорний – мінімально. Незвично, але якщо вдивлятися, твори подобаються більше й більше. Якщо відступити від полотна – помітна цілісність. Якщо підійти ближче – видно, що це – композиції з фантастично розміщених вух, ніг… Сюрреалізм? Вплив кількох течій? Або – двері, стіни стають продовженням виставки. Наприклад, червоні двері, намальовані просто на мурі. Ілюзорна реальність – туди справді хочеться зайти. На дверях намальовано багато вух. Може, це відсилання до відомого фразеологізму «стіни мають вуха»?
Так, це сучасність, але на класичній основі. Від колон Еллади – до нових структур. Від строгого мармуру, античних і біблійних сюжетів, алегорій, лаврових вінків – до переосмислення форм. І антимілітарне звучання. Митці переосмислюють сучасні катаклізми, цінність людського буття – і швейцарські художниці та інші мисткині тут не виняток. І, звичайно, мистецтво як хобі або навіть фах – завжди продухвина, де можна відпочити, знайти своє, реалізуватися та висловити (без слів, а пензлем, різцем чи навіть просто нитками чи волоссям) те, що важливе для нас сьогодні.
Швейцарські мисткині дуже артистичні, творчі, активні, тому про них варто написати цикл статей. Сподіваюся, у майбутньому так буде.