Коли звучить сопрано Валентини Матюшенко – соловейки завмирають. Або підспівують.
Тим часом Заслужена артистка України поєднує в собі дві іпостасі – оперної співачки та педагогині: є солісткою Національної філармонії України і водночас доценткою кафедри «Мистецтво співу» Академії мистецтв імені Павла Чубинського та кафедри камерного співу Національної музичної академії України. Про те, чим живе в сьогоденні класичне мистецтво та наскільки вдається передати любов до високої музики юним українцям – наша розмова.
«НА МОЇХ ОЧАХ УЧИЛИЩЕ СТАВАЛО АКАДЕМІЄЮ»
– Пані Валентино,таланти проростають з дитинства. Коли Ви вперше відчули потяг до співу?
– Напевне, від народження. Мама Катерина Григорівна і тато світлої пам’яті Володимир Андрійович розповідали, що я ледве навчилась говорити, а вже співала «Над полтавським краєм білі голуби», бо почула на радіо. Скільки себе пам’ятаю – завжди з піснею: ще в дитячому садочку полюбляла наспівувати «Лисичка-сестричка». Завжди знала, що мій подальший шлях – до музики. Спершу була музична школа при будинку культури Полтавської ткацької фабрики, потім – Полтавське музичне училище імені М.Лисенка (вокальний факультет під орудою Євгена Миколайовича Нагорного). Після того одразу вступила до тоді ще Київської консерваторії (нині Національна музична академія України ) та потрапила до класу Євгенії Семенівни Мірошниченко. Згодом на тій же кафедрі сольного співу стала ученицею Галини Станіславівни Сухорукової – професорки, Заслуженої артистки України, котрій я надзвичайно вдячна: навчила всього того, що нині передаю студентам. Завдяки їй я зрозуміла, що таке правильний спів, стала почуватися впевнено, почала брати участь у європейських конкурсах. Ще упродовж трьох років була асистенткою Галини Сухорукової, яка мене навчила також викладати. Потому стала солісткою Національної філармонії України. Від 2018 року працюю в Академії мистецтв імені Павла Чубинського. Пишаюся, що на моїх очах колишнє Київське обласне культосвітнє училище стало Академією. Бачила, наскільки наполегливо ректор Василь Григорович Романчишин та завідувачка кафедри «Мистецтво співу» Ірина Миколаївна Бойко розвивають навчальний заклад, який є нині абсолютно конкурентоспроможним на теренах всієї України. Вдячна, що розгледіли в мені педагога: Ірина Бойко зателефонувала та запропонувала долучитися до педагогічної команди чубинців. Власне, системно викладати я почала саме тут. Дуже люблю Академію мистецтв імені Павла Чубинського, і радію, що працюю в колективі, де однією з найбільших цінностей є людяність. І набуття нових навичок.
– За вісім років педагогічної практики, напевне, маєте гідних учнів та потенційно нові мистецькі імена?
– Авжеж. У Білоцерківській музичній школі викладає моя учениця Ярослава Дорошенко. Розкішно співає дуже талановита Карина Шишковська. Випускниця Академії Чеслава Личак викладає в Німеччині. Двоє моїх випускниць вступили до НМАУ на магістратуру: минулоріч – Дарія Хворостяна, а цьогоріч – Дар’я Гончаренко. Якщо серед нас, українців, є таланти, то їх потрібно піднімати щонайвище. Наразі починаю вести курс концертно-виконавської практики. Бо хто, як не ми, навчить молодь концертно-виконавській діяльності?
«ВСІ МОЇ СТУДЕНТИ СПІЛКУЮТЬСЯ УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ»
– Будь-який культурно-освітній заклад нині – це ще й поле мовної «битви» через вплив соцмереж на зросійщення юного покоління українців. Чи вдається «пробитися» до свідомості студентів?
– Скажу відверто: не маю негативного досвіду. Абсолютно всі мої студенти спілкуються української мовою. Дівчата, які раніше розмовляли російською, після повномасштабного вторгнення категорично відмовилися від ворожої мови. Мені, напевне, в цьому сенсі щастить. І в НМАУ, і в Академії над Дніпром у мене нема жодного російськомовного студента чи студентки. Навіть у коридорах не чула москвомовності. У нас зростає українська музична еліта. Впевнена: наші студенти отримують і фах, і відчуття національної гідності. Вірю, що все більше молодих людей обирають українську мову.
– Ви народилися у колоритному українському місті Полтаві. Там зростав Ваш талант. Чи чує нині Полтавщина спів Валентини Матюшенко?
–Регулярно відвідую Полтавську філармонію з концертами. Окрім того, запрошую чудовий тамтешній камерний оркестр до виступів у колонній залі Національної філармонії, тобто на головній академічній сцені України. У Полтаві живуть мої родичі. На жаль, так часто, як хотілося б, приїздити не можу. Дай Боже, щоб зберігалось все найкраще хоча б на нинішньому рівні.
«ТРОХИ БІЛЬШЕ МОЛОДИХ ЛЮДЕЙ ОБРАЛИ КЛАСИКУ»
– Маєте помітний доробок в оперній музиці: Марфа («Царева наречена» М. Римського-Корсакова), Віолетта, Джільда («Травіата», «Ріґолетто» Дж. Верді), Мюзетта («Богема» Дж. Пуччіні), Барбаріна («Весілля Фіґаро» В.-А. Моцарта), сценічна кантата («Карміна Бурана» К. Орффа) тощо. Поділіться експертною думкою: наскільки успішно розвивається саме класичний мистецький напрям в Україні?
– Насправді класична академічна музика не лише в Україні переживає надскладні часи на тлі «кліпового» сприйняття та технологізації. Проте істина в тім, що справжній голос та живе спілкування неможливо замінити технологіями. Тож намагаємося проводити майстер-класи в музичних школах, долучати дітей до високої музики. Робимо наголос на профорієнтаційній роботі. Водночас радію, що у нас є молодь, яка знає і розуміє класичну музику та відвідує концерти у філармонії. Цьогоріч і в Академії, і в НМАУ трішки більше молодих людей обрали для себе класичний мистецький напрямок навчання. Хочеться сподіватися, що це тенденція. Не таємниця, що діти виїжджають за кордон через безпекові ризики. А втім, мій син Богдан, якому 19 років, не захотів їхати з України та вступив до Національного університету імені Тараса Шевченка, де й навчається. Є стійка молодь, хвалити Бога.
– В який спосіб готуєтеся до надважкої зими, яку нам прогнозують?
– Ми гідно пережили минулу складну зиму у Національній філармонії України, яку очолює відомий композитор, директор Михайло Швед. Наразі відбулися спеціальні підготовчі збори щодо наступних викликів. Філармонія готується й до концертної діяльності: потужніші генератори, облаштування місця для виступів (під час «жовтого рівня» загроз маємо дозвіл працювати). Є музичний салон-укриття, де відбуваються камерні концерти, що вже розплановані аж до грудня. Сподіваємося, що слухачі приходитимуть. В Академії над Дніпром радше використаємо вже набутий досвід онлайн-занять, адже добре вміємо формувати гарних фахівців, нічого не гублячи в процесі навчання. Сподіваємося, що зуміємо подолати труднощі. Коли почалась повномасштабна війна і чимало киян роз’їхались, ми з чоловіком Борисом Матвійчуком, який працює флейтистом у тій же Національній філармонії, рушили на Київщину. Через два тижні зателефонував адміністратор філармонії Леонід Сіраш і повідомив про намір утворити фронтову бригаду та виступати в госпіталях і метро. Так і сталося. Це був особливий досвід. Ми і в Ірпінь їздили, коли його вже розбомбили, і на станціях метро давали камерні концерти з музикантами, які залишились. У госпіталі був випадок, коли ми відкрили двері в усі палати, де лежали поранені воїни, які не мали фізичної змоги вийти, і просто в коридорі грали та співали, аби кожен наш захисник міг почути українську пісню. Влаштовували концерт для мобілізованих хлопців: філармонія стала прихистком для військових. Ті події я запам’ятала на все життя. Концертували аж до кінця травня 2022 року, коли Київщину звільнили від окупантів. Після того Національна філармонія запрацювала у звичному режимі. Отримали подяки від Міноборони. Нині артисти хочуть масштабувати діяльність філармонії та знову їздити з концертами до воїнів…
Життя триває. Україна – наша твердиня!
– Вдячність за розмову!
Ольга Дубовик, світлини з особистого архіву Валентини Матюшенко