19 вересня 1919 року в Києві російська влада прийшла по українську книжку. Місто тоді контролювала Добровольча армія генерала Антона Денікіна, яка проголошувала боротьбу з більшовизмом і відновлення «єдиної та неділимої росії». Разом із білогвардійцями повернулася й стара імперська логіка: Україна могла існувати лише доти, доки не претендувала на власний голос, власну історію і власне слово. Одним із таких голосів була книгарня на Безаківській вулиці, неподалік залізничного вокзалу, історія якої починалася ще 1899 року. Її створили люди, пов’язані з журналом «Київська старовина», а згодом вона стала одним із важливих осередків українського книжкового життя столиці. Сергій Єфремов, один із її співвласників, писав, що керівникові Василю Степаненку вдалося перетворити звичайний «Книжний склад журналу “Киевская старина”» на легальний осередок української культурної роботи, який виховав «не одну, може, тисячу свідомих українців». Саме тому книжка становила небезпеку як можливість для людини прочитати історію свого народу, назвати себе його частиною – і передати це знання далі. У 1918 році приміщення книгарні зайняла Книгоспілка – кооперативне об’єднання, покликане розвивати українське видавництво й поширення книжок. Там зберігалися значні запаси українських видань. Тож, коли у вересні 1919-го до книгарні прийшли представники денікінської влади, вони добре знали, куди прийшли. Спочатку все відбувалося майже буденно: чиновник зажадав зачинити книгарню, пославшись на доручення Бориса Будиловича, погрожував викликати денікінську «Государственную стражу», а згодом у розмові з книгарями стало зрозуміло, що за акцією стоїть спеціальна комісія при владі Денікіна. Формальним приводом було збирання матеріалів про боротьбу з більшовиками. До категорії «шкідливих» матеріалів, однак, потрапили українські історичні видання, книжки про козацтво та інша україномовна література. З книгарні відібрали книжки для знищення. Різні джерела називають 96 або 118 назв, проте цифра примірників збігається: 40 543 книжки. Серед них були навіть видання, які свого часу легально пройшли цензуру російської імперії. Їхнім «злочином» стало те, що вони були українськими. Коли книгарі спробували врятувати хоча б найрідкісніші видання, Будилович відповів фразою, яка перетворилася на моторошну формулу всієї цієї історії: «Моя місія — знищити книгу повністю». Частину фонду працівникам Книгоспілки вдалося сховати, переконавши конфіскаторів, що ці книжки вони вже перевірили. Але принцип був проголошений недвозначно: книжку треба було не просто заборонити, а зробити так, щоб нею більше ніхто не міг користуватися.
***
Сьогодні, через 107 років, ця історія звучить не як архівний курйоз, а як дивовижно точний пролог до того, що відбувається в Україні просто зараз. У 2026 році російські ракети й безпілотники вже не потребують чиновника зі списком «шкідливої» літератури. Вони б’ють по самій інфраструктурі, завдяки якій українська книжка народжується, зберігається і доходить до читача. 2 липня російський удар знищив центральний склад логістичного партнера BookChef у Києві – разом із приблизно 800 тисячами книжок. 19 липня було знищено склад «Книголаву» із близько 250 тисячами примірників, а друкарня «Конві» втратила близько 5000 квадратних метрів виробничих площ і близько 600 тисяч книжок різних видавництв. 1 серпня удар по логістичному центру RNK-Ranok у Харкові знищив близько 8 мільйонів примірників, серед них – приблизно 600 тисяч шкільних підручників. 5 серпня російська атака знищила ще понад 100 тисяч книжок BookChef. Уже на початку серпня документований мінімум втрат сягав близько 9,75 млн примірників. На цьому удари не припинилися. У ніч на 16 серпня постраждали офіси й склади кількох видавництв, а книжковий ринок біля станції метро «Почайна» зазнав масштабної пожежі: вогонь охопив понад 2000 квадратних метрів торговельної території. 28 серпня російський безпілотник влучив у склад, де зберігалися книжки Readeat, Book.ua, «Основ» та інших видавців; згорів також склад Vivat. У масштабі всієї війни йдеться вже про мільйони втрачених примірників. За оцінками представників книжкової галузі, від початку повномасштабного вторгнення російські атаки знищили близько 15 мільйонів книжок.
За даними Міністерства культури, станом на кінець серпня 2026 року в Україні зафіксовано пошкодження або руйнування 2138 об’єктів культурної спадщини; 47 із них повністю знищено. Постраждали також 2640 закладів культури, причому 569 знищено повністю. Серед них – 913 бібліотек, 139 музеїв і галерей, 195 закладів мистецької освіти, 56 театрів, кінотеатрів і філармоній. Цифри тут важливі не для того, щоб вразити масштабом руйнування. Хоча ці масштаби таки вражають! Вони показують також інше: удар припадає не на окремі випадкові предмети, а на систему відтворення культури. Бо книжка – це лише остання ланка довгого ланцюга. Спочатку історик знаходить матеріал, автор пише текст, редактор його опрацьовує, перекладач переносить його іншою мовою, дизайнер створює форму, видавець фінансує видання, друкарня відтворює його на папері, склад зберігає наклад, логістика доставляє його до книгарні, а звідти книжка потрапляє до рук читача. Знищити склад – означає обірвати одну ланку. Знищити друкарню – іншу. Знищити бібліотеку – вже сам механізм передачі пам’яті.
Німецький історик релігій та культури Ян Ассман, розвиваючи концепцію колективної пам’яті французького соціолога та філософа Моріса Альбвакса, показував, що пам’ять суспільства існує не лише в людській свідомості: вона потребує матеріальних носіїв – текстів, архівів, пам’ятників, ритуалів, інституцій. Тобто пам’ять має інфраструктуру.
І саме тому знищення книжки є значно більшим актом, ніж знищення паперу. Коли спалюють книжку, зникає не тільки її наклад. Зникає один зі способів, яким суспільство може засвідчити власне існування перед майбутнім. Книжка – це повідомлення, адресоване людині, якої ще немає; свідчення, здатне пережити автора, редактора, видавця і навіть ціле покоління. Тут політика пам’яті перетинається з політикою війни. Кожне суспільство вирішує, що саме воно передасть далі: які імена залишить, які історії розповість дітям, які тексти збереже для тих, хто житиме через сто років. Той, хто контролює цю передачу, отримує владу не тільки над минулим, а й над майбутнім. Тому російська війна проти української культури – це не лише спроба змусити українців замовкнути. Це спроба зробити так, щоб після українського голосу залишилося якомога менше слідів. У 1919 році для цього складали списки книжок і наказували їх знищувати. У 2026-му достатньо ракети, яка за кілька секунд перетворює склад на попіл. Форма насильства змінилася; його логіка залишилася тією самою. І в цьому є щось більше, ніж варварство у звичайному історичному значенні. Це заперечення самої людської здатності залишати по собі слово, пам’ять, свідчення – тобто те, що дозволяє людині бути присутньою у світі навіть після власної смерті. Саме тому знищення української книжки – це спроба позбавити Україну не тільки минулого. Це спроба позбавити її майбутнього. Адже право мати власну пам’ять – це, зрештою, право мати власну ідентичність. А право передати цю пам’ять наступному поколінню – одна з найглибших форм свободи. У 1919 році російська влада хотіла, щоб українську книжку не можна було прочитати. Сьогодні вона намагається зробити так, щоб самої книжки не залишилося. Відмовити українцям у праві на існування. Щоб не залишилося сліду.
Але саме тому кожна врятована книжка, кожен відновлений наклад, кожна нова друкарня і кожен текст, який продовжує жити, є не просто культурною роботою. Це продовження присутності.