Поговорімо не про Настю і Потапа, а значно ширше. Хіба, ви, люди, ще не зрозуміли однієї залізної закономірності? Усе, що з’явилося на українській попсцені і в українському шоу-бізі з 2000-х років – це вже не українське мистецтво. І це не українські артисти! Це гібридне покоління, що виростало в інфопросторі, повністю контрольованому олігархами, імена яких ви знаєте і без мене. Усі їхні канали – а це «топові» канали України – Інтер, 1+1, ICTV, Новий, СТБ, М1, М2, ТЕТ – довго і терпляче займалися селекцією саме такого виконавця – лояльного до влади грошей, слухняного і всеядного, орієнтованого на російський ринок, зверхньо і вороже налаштованого до всього традиційно українського.
Я не буду перераховувати всі ті мегарейтингові проекти, ті хіт-фабрики, х-фактори та голоси країни, де зовсім юних і здебільшого обдарованих українців, буквально «ламали через коліно» всі оті гібридні «вокальні тренери», які самі пройшли через горнило цього пекла, де з них випалювалося все те, українське, що ще могло зберегтися в їхніх душах. Бо якщо в цих проектах і з’являлися якісь чисті душі, як, приміром, та ж Іларія чи Юркеш, то їх зрізали ще задовго до фіналу. Бо за кулісами і на всіх знімальних майданчиках панувала російська мова, російська естетика, проросійська ментальність. Можливо, сьогодні це вже не так помітно під товстим шаром синьо-жовтої фарби і тотальним переформатуванням виконавців, яким дозволено бути «зірками» для цього народу. Але я не вірю майже нікому з нинішнього «першого ешелону» цього покоління. Не вірю, бо знаю багатьох з них зблизька, пам’ятаю їх з довоєнних часів, коли вони пишалися концертами чи проданими піснями «за поребриком». А потім різко стали мегапатріотами – і вся вітчизняна система шоу-бізнесу почала працювати на їхні грандіозні патріотичні шоу. Пам’ятаю, як я був здивований, коли перед самим вторгненням агресора, був запрошений на канал «Україна», де знімалося грандіозне шоу «Співають всі». Проект зібрав СТО найпомітніших поп-зірок тодішньої України, розбавивши їх фріками і трансвеститами та ще кількома народними артистами, як то Іво Бобул, Павло Зібров, Оксана Пекун, Марія Бурмака, Світлана Білоножко.І ваш покірний слуга. І досі в моїй пам’яті оте відчуття косих поглядів з боку багатьох молодих: «А чьо тут делают еті діназаври?». Будь-які слова делікатної критики з нашого боку сприймалися ними якщо не з іронією, то зі сміхом і улюлюканням. Особливо тоді діставалося Бобулу, який не відрізнявся зайвою тактовністю і називав речі і людей своїми іменами. І вже тоді мене невідступно переслідувала думка – про яку естафету поколінь, про яку передачу досвіду і збереження традиції може йти мова, коли так безцеремонно і жорстко насаджується зневажливе ставлення до всього українського… Зрозуміло, що війна стала точкою відліку нових часів. Але для шоу-бізнесу це стало всього лише часом нових правил, коли перед усіма «зірками», які до того співали виключно російською, була поставлена умова, – позбутися свого російськомовного репертуару або зробити терміновий переклад своїх російськомовних хітів. І треба сказати, що більшості з тієї «зіркової обойми» це практично вдалося. Про якість говорити тут не будемо, але формальна сторона тієї українізації була дотримана. Щоправда, не всіма. У деяких одіозних шоу-дів були серйозні проблеми з дорогими рекламними роликами, які активно ротувалися на телеканалах. Один із текстів пам’ятаю й досі: «Лед тронулся, когда ты до меня дотронулся...». Хіба можна забути колись той «суржиковий» варіант, який зазвучав незабаром з телеекранів, він виглядав так: «Лід тронувся, коли до мене ти дотронувся...». Зрозуміло, що ця «тотальна українізація» не мала нічого спільного із справжнім зануренням у всесвіт української культури чи поезії. Це було вульгарне і аморально жахливе зовнішнє перефарбування без зміни внутрішньої суті. Скажу парадоксальну річ: мене абсолютно не тригерять і навіть викликають певне розуміння люди, які не втратили остаточно свою суть – і почали говорити правду про себе, про те, як складно їм переживати цей процес трансформації. Щоб зрозуміти їх почуття, я й вдався до опису тих недавніх часів. А тепер просто уявіть, що їм з дня на день, з року в рік вкладалися в голову думки, що треба співати російською, бо це комерційно вигідно, це слава, гроші, рейтинги і визнання. А потім їх викликали на килим їхні високі куратори – ті ж самі дяді й тьоті з телебачення і сказали: треба терміново розвернутися у протилежний бік, кардинально поміняти свою творчу орієнтацію. І скажу вам абсолютно відверто: я не хочу їх тут таврувати, насміхатися чи закликати до хейту. Я знаю, як їм зараз непросто – з їхнім набором для спілкування українською у 200 слів, з їхніми особливими щелепами, які не дозволяють їм вивчити українську фонетику – і це чутно одразу. Я уявляю цю міру напруження, відчуття несправжності і нерозуміння всього, що відбувається довкола. Як це декого дратує і бісить. Аж до того, що хвороби з ментального рівня переходять на фізичний.
Я не тримаю зла ні на кого і не зловтішаюся, але у мене дуже добра пам’ять. І я пам’ятаю, як на початку 2000-х років з появою комерціних радіо і телеканалів відбулася оця «культурна революція», а чи «культурна зачистка». Просто вже на наступний день ти раптом став чужим у своїй країні – «неформатом», «нафталіном» і «примітивом». Ціла когорта чудових українських артистів, що прийняла творчу естафету від своїх попередників, просто обнулилась, пішла в інформаційне небуття через свою українськість. Хтось спився, хтось помер, але хтось таки вижив!
Вижив, щоб усе розказати і пояснити людям, котрі не знають, як це відбувається насправді. І я тепер навіть співчуваю тим, недавнім «зіркам», які дивилися зневажливо в наш бік, а сьогодні втратили майже все – авторитет публіки, стадіони, шалені гонорари. А вони ж думали, що спіймали бога за бороду!
Але маятник хитнувся в інший бік…
ПРО АМПЛІТУДУ МАЯТНИКА (ПІСЛЯМОВА)
Тема української масової музичної культури зачепила багатьох. Одних, тому що вони бачили все в рожевих окулярах, інших тому що вони давно вже відчувають, що ми деградуємо. Треті використали цей допис, щоб іще раз пройтися по персоналіях. Я не сподівався на такий резонанс – просто я знаю цю сферу дуже добре: я в ній існував довгий час, вивчав її, досліджував деякі процеси, узагальнював досвід. Тож дозволю собі певні підсумки. Які проблеми бачення?
Більшість людей, які написали свою думку, схоже, переконані, що в футболі і в культурі розбираються абсолютно всі, але це, на жаль, не так. Тому що є творці і є споживачі культурного продукту, а в них завжди будуть різні погляди. Багато міркувань стосувалося наслідків того, що ми переживаємо зараз, я ж намагався аналізувати причини, а також механізми впливу на суспільство. Але про що б ми сьогодні не говорили: про культуру, освіту, державне будівництво, силові структури – проблема всюди одна й та сама. Останні 20 років наша інформаційна сфера постійно трансформувалася і прибиралася до рук великим капіталом, який бачив ЗМІ лише як інструмент свого збагачення. Сьогодні вже всім зрозуміло: хто контролює інформаційний простір, той контролює наші смаки, наші захоплення, наші політичні погляди, нашу свідомість, а отже він контролює майбутнє. Звідси висновок – якими б ми не були оптимістами, як би не перемагали на фронтах, які б гострі дискусії не вели в соцмережах, – доки ми не контролюємо інформаційні процеси в нашій країні, доти вони будуть контролювати нас. І дописи більшості людей, їхні світогляд і знання про сферу культури дуже поверхові і далекі від реальності. Я радий, якщо цей допис допоміг вам у чомусь розібратися. Наразі, дякую всім за активність і толерантність. Рухаємось далі!
Про автора:
Анатолій Матвійчук – Народний артист України, поет, композитор, журналіст, телеведучий, музичний аналітик, педагог, науковець.