Ідея цієї статті виникла з простого спостереження, якого важко позбутися, щодо того, що ми живемо в час, коли посада й дійсна здатність керувати розійшлися остаточно. Дедалі частіше бачиш людей при владі, чия внутрішня безпорадність очевидна кожному. І водночас мільйони людей залишаються осторонь будь-якого політичного впливу.
Хоча, чесно кажучи, це протиріччя не нове. Воно супроводжує людську думку від самого її початку, і саме тому хотілося повернутися до джерел, хоча б до Арістотеля, який спробував пояснити, чим пан відрізняється від раба.
Спокуса згадати тут Геґеля майже неминуча, адже його діалектика пана і раба з «Феноменології духу» стала, мабуть, найвпливовішим переосмисленням цієї теми в новочасній філософії. Там, де Геґель бачить драму визнання в тому, що раб через працю й страх смерті зрештою здобуває вищу свідомість, ніж пан, то Маркс перетворює цю ж діалектику на економічну категорію: рабство в нього вже не стан душі, а щабель історичного розвитку, форма експлуатації праці, вбудована в саму логіку способу виробництва.
Мені подобається Арістотель, який ставить питання простіше і, як на мене, чесніше за них обох: чи здатна людина сама собою керувати чи вона назавжди приречена бути лише знаряддям чужої волі?
Саме ця відмінність між геґелівським, марксистським та арістотелівським прочитанням дилеми пан/раб й стала приводом написати це есе.
Тож що відрізняє того, хто здатен наказувати, від того, хто приречений коритися?
Арістотель у «Політиці» ставить його без огляду на закон чи статус. Він говорить не про юридичну владу, а про те, у кого вона закорінена в природі. У нього панування тримається на ἀρχή – принципі правління, тобто на тому, хто насправді має право наказувати.
Питання лише одне: де цей принцип перебуває?
Антична філософія говорить – у δεσπότης (деспотес – пана, господара, володара він усередині. Λόγος – розум, здатність осмислювати й керувати собою, – належить йому самому і відповідно породжує наказ.
Природний раб причетний до розуму лише тією мірою, якою здатен його визнати й підкоритися. Самого принципу наказу він не має, тому ним завжди керує зовнішнє – інша людина.
Це – δοῦλος (дулос) – чия воля та вчинки повністю залежать від волі іншої особи чи зовнішньої сили.
Звідси й образ раба як живого знаряддя: він не створює мети, а лише виконує задум пана.
Опозиція панування/підкорення старша за самого Арістотеля. Геракліт дає їй своє формулювання: війна, πόλεμος (полемос – війна, боротьба, сила), – «батько всього і цар усього», що одних робить вільними, а інших рабами. У нього πόλεμος лише оприявнює порядок, який уже прихований у речах, створюючи таким чином гармонію, яка тримає все у світі в порядку.
Платон переносить цю драму всередину людини. Щоб пояснити, чому боротьба точиться в кожному з нас постійно, він створює тричастинну модель душі і в діалозі «Федр» дає їй образ, який варто запам'ятати: душа - це колісниця, запряжена двома кіньми, якою керує візничий.
Візничий – це λογιστικόν (логістикон), розум. Його завдання не тягнути колісницю, а спрямовувати її: бачити повну картину, знаходити істину, вести весь запряг до блага цілого. Його чеснота – мудрість.
Перший кінь – дикий і чорний. Це ἐπιθυμητικόν (епітюметікон), апетит: сила базових інстинктів і бажань, яка не знає міри, не думає про наслідки й хоче всього негайно. Приборкати його є завданням поміркованості.
Другий кінь – благородний, білий, і прагне летіти вгору. Це θυμοειδές (тюмоейдес), дух: почуття гідності, гнів проти несправедливості, хоробрість, прагнення до перемоги. За належного виховання саме він стає союзником візничого – стримує чорного коня, коли той рветься з упряжі. Його чеснота – мужність.
Справедливість, за Платоном, настає тоді, коли кожен виконує свою роль: розум керує, дух захищає рішення розуму, апетит знає своє місце і не заважає. Справедлива людина – та, чия внутрішня колісниця йде рівно. Несправедлива ж, хоч би якою потужною була ззовні, лишається запряжем, що рве сам себе на частини.
Арістотель бере цю психологічну ієрархію Платона й надає їй жорсткішої антропологічної форми. Те, що в Платона було відмінністю між силами всередині однієї душі, стає в Арістотеля відмінністю між типами людей.
У своїй праці «Політика» Арістотель наголошує на важливості розрізнення двох типів влади.
Влада господаря (δεσποτικὴ ἀρχή) над οἶκος (ойкос – дім, домогосподарство) є приватною сферою панування, на відміну від політичного простору поліса де δεσπότης (деспотес) це господар дому, який панує за правом природного розпорядження.
Натомість політична влада (πολιτική ἀρχή) є принципово іншою: це взаємодія між рівними та вільними громадянами, які по черзі панують і підкоряються. Громадянин визнає владу не через власну меншовартість, а через причетність до спільного політичного порядку.
Тиранія ж виникає саме там, де деспотичні методи управління приватним домогосподарством переносяться на публічну сферу, і з вільними людьми поводяться так, ніби вони раби.
Арістотель знає давню суперечку про те, що первинніше: φύσις (фюсис – природа) чи νόμος (номос –- закон, звичай)?
Дехто вважав, що будь-яке панування суперечить природі, бо саму нерівність вигадали люди (угодою чи силою), а не природа. Але він не погоджується вважати юридичний статус доказом того, хто справді народжений керувати, а хто – коритися.
Як приклад. Перемога у війні дає переможцю владу над переможеним. Але сам факт перемоги ще не доводить, що переможець здатний правити, а переможений народжений коритися. Бо несправедлива війна може закувати в кайдани і вільну душу.
Тому головне питання полягає в тому чи відповідає зовнішнє становище людини її внутрішній природі? Якщо ні – тоді рабство це не природний порядок, а звичайна сила, яку лише прикрили звичаєм і законом.
І тут Арістотель визнає найважливішу річ у всьому цьому міркуванні: зовнішній вигляд не завжди показує внутрішню суть. Це гарне чи потворне тіло видно одразу. А от що насправді являє собою душа людини – розпізнати набагато складніше. Тому видимий порядок речей може приховувати справжню ієрархію людей: підносити тих, хто вміє лише коритися, над тими, хто народжений керувати.
Це питання, яке турбувало античних філософів, не зникає на протягом історії – воно лише змінює мову.
Для прикладу. У Гете («Фауст») угода з Мефістофелем стає образом внутрішнього рабства того, хто пробудив сили, якими не годен керувати.
Ніцше йде далі: «я» – це ієрархія конкуруючих прагнень, а воля до влади проявляється насамперед як здатність встановити закон своїй власній природі. Тому у нього статус людини визначає те, яка сила панує в ній самій.
Це про те, що вільна людина керується зсередини. Її розум не торгується з пристрастю – він визначає всю людину. Раб є повною протилежністю, його розум досягається ззовні, через накази, яких він не створював, і стандарти, яких сам собі не встановлював. Навіть здобувши владу, він залишається внутрішньо залежним та орієнтованим на чужі судження. Його рабство починається в душі задовго до будь-якої юридичної форми.
Звідси й найгостріший висновок усієї традиції: природний раб може піднятися до найвищої посади, не перестаючи бути рабом.
Вульгарна помилка сучасності – плутати посаду зі статусом, припускаючи, що видимий порядок відображає природну ієрархію і хто володарює, той і має якості правителя. Не має.
Сьогоднішній світ дедалі виразніше набуває форми арістотелівської тиранії: вільними правлять як рабами люди, які самі є рабами душею. Апетит відкинув міру, хитрість заступила мудрість, а до влади підносяться ті, хто лише імітує жест володарювання, залишаючись поневоленим усередині. І які посади він не займав би, він залишається тим, ким є – рабом.
Тут арістотелівський раб зближується з ніцшеанською людиною ресентименту – тим, хто, не спроможний відповісти силі дією і перетворює образу на мірило чесноти та засуджує в іншому те, чого сам не годен досягти. А там, де ця помста перемагає остаточно, приходить der letzte Mensch («остання людина») – байдужа та втомлена від життя серед уже приниженого світу, в якому шукає лише спокій, комфорт та безпеку.
Те, що владу сьогодні часто мають люди, які всередині є рабами, не спростовує думку Арістотеля. Навпаки це є найгіршим, найспотворенішим прикладом того, про що він говорив. Бо коли влада не пов'язана з реальною здатністю керувати, вона дозволяє цьому становищу видавати себе за справжній, природний порядок, який це насправді є лише хаосом, який панує в душі тих, хто це суспільство очолює.
А кульмінацією всього цього є раб на троні. Нездатний розірвати кайдани в собі, він приковує ними інших, підносячи власне внутрішнє рабство до принципу правління. Немов зловісний Пігмаліон, він ліпить це за образом власної несвободи, доки стан раба не стає порядком цілої епохи...