Можливо, хтось із вас, шановні читачі, взявши до рук черговий випуск газети, поспішить сказати: «Знову стаття про фестиваль! Скільки можна?!». І я тут же відповім: писали і будемо (сподіваюсь) писати, бо українські фестивалі в парафіяльних громадах Чикаго і навколишніх містечок – це завжди особливе дійство. З особливими зустрічами, з особливими молитвами, з особливим настроєм, з особливими роздумами про час, в якому живемо, про події, які єднають нас у відчутті своєї місії на цій землі й у значенні у своїй долі праотчого краю – українського, а отже рідного, батьківського, єдиного у світі. А ще – у відчутті родини, отого святого оберегу, який є таким важливим для кожного, з яким не зрівняються жодні багатства. Бо родина – це значить захист. Плече, до якого можна схилитися. Руки, які приголублять. Очі, які зрозуміють без слів. Вуста, які прошепочуть молитву. Поріг отчого дому, який завжди чекає твого повернення з далеких доріг. Ікони, заквітчані вишиваними рушниками. Мальви біля хати – наче сторожа, аби ніхто лихий не посмів сюди ступити…
Саме такою була духовна канва фестивалю, про який ми розповідаємо сьогодні. Він навіть назву мав таку – «Родина Fest». І проходив минулої суботи при парафії святого Миколая, завершивши цьогорічний фестивальний сезон, який тривав упродовж усього літа. А фінальна крапка була поставлена тут, в Українській околиці, де більше ста років тому селилися перші емігранти з України. Потребуючи Божої опіки, вони збудували собор святого Миколая, який, без перебільшення, називають материнською церквою, який є головним храмом Чиказької єпархії УГКЦ і місцем осідку єпископа Венедикта Алексійчука. А ще – рідною домівкою для кожного, хто вдалечі від дому шукає відчуття родини, або ж хто народжений вже на американській землі, однак групу крові має українську.
Для проведення фестивалю «Родина Fest», через відсутність прицерковної території, традиційно облаштовують частину вулиці Rice. І хоч гостей на фестиваль приходить багато, однак тут не буває тісно. А те, що фестиваль триває всього один день, спонукає кожного прийти завчасно і перебувати до заключної хвилини, аби не пропустити, не втратити щось особливо важливе. Аби встигнути надихнутися спільною молитвою і відчуттям рідного дому. Саме їх обіцяла реклама фестивалю. Саме про такий головний посил фестивального дійства говорив напередодні в етері Radio UA Chicago адміністратор катедри святого Миколая отець Павло Дроздяк, й разом з отцями парафії, з організаційним комітетом, з усіма волонтерами, з усіма небайдужими парафіянами (і, звичайно ж, зі спонсорами фестивалю) вони подарували своїм гостям щире, душевне і духовне родинне свято.
Не знаю, що відчували інші, але до мене на кожному кроці і справді ніби озивалася родина. Відразу, як лиш переступила поріг фестивального подвір’я, – пахучим зіллям і розмаїттям квіток: тут проводився майстер-клас, на якому навчали плести віночки. А хтось уперше спробував себе у ролі гончара і на пам’ять про фестиваль матиме власноруч виготовлене глиняне горнятко. Ще далі професійні майстри навчали бажаючих складати букети, аби мовою квітів передавати свої почуття. Або ж навчали просто малювати, щоб переносити фарбами на папір чи на скло палітру своїх думок та емоцій.
Родина озивалася до мене розмаїттям вишиванок і сувенірної продукції: їх на наших українських фестивалях завжди буває багато і завжди вони знаходять свого покупця, бо з’являються нові фасони, нові візерунки, нові сюжети і ти просто не можеш байдуже обминути таку красу, аби не придбати щось для себе.
Йдемо далі. Туди, де кличуть аромати наїдків, якими також озивалася до мене родина, бо українська кухня – це завжди щось незрівнянне. Ох уже й постаралися парафіяльні ґазди і ґаздині! Це ж треба знати (і вони знають!) особливий секрет, щоб звичайні деруни чи вареники перетворити на фантастично смачну страву. Про шашлик вже й не кажу. А про бограч – тим паче. Словом, настанова була така: бери, куштуй і насолоджуйся.
Що й робив фестивальний люд: гості свята сиділи за щедрими столами, вели неквапні бесіди, згадували минуле, говорили про день нинішній. А поруч безтурботно бігали і бавилися діти – для них був облаштований чудовий ігровий майданчик. Напевно, так і виглядає щастя: коли всі живі-здорові, коли біля тебе – найдорожчі люди, коли серце наповнене вдячністю Богу за мир і любов у родині, за спокій на душі і за вікном твоєї домівки.
Чому ж твій мир і спокій, моя далека, але така близька на відстані серця українська родино, моя Україно, став кісткою в горлі для ворога лихого, який пішов на тебе з війною?! Й озиваєшся ти сьогодні до нас тривогою й болем, і бажанням допомогти, щоби прийшла мирна днина на рідну землю. Щоб повернулися додому наші захисники. Щоб земля наша благословенна не була поорана смертоносним металом, а щоб українці сіяли і жнивували хліб, добро і любов. Бо в цьому – Правда.
А ще ця родинна Правда озивалася до мене на фестивалі присутністю тут поранених українських воїнів, які перебувають в Америці на лікуванні і протезуванні. Допомогти їм повернутися до максимально дієздатного стану – це не просто обов’язок, це мірило нашої з вами людськості і совісті, коли ми бачимо скриньки для фінансової допомоги благодійним фондам, які опікуються долею постраждалих від війни. Чи не відводимо від них погляд? Нехай кожний із вас сам собі відповість на це запитання. А тим, хто без роздумів складає пожертви, хто підходить до хлопців, щоб поговорити, щоб обійняти, щоб подякувати, – уклін за сердечність. Бо сказав Господь: «...усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших, – ви Мені зробили».
Тому робіть. Як ось цей чоловік, про якого хочу сказати окремим штрихом. Він придбав колекційну поштову марку на честь Героїв 67-ї окремої механізованої бригади, яку надала для аукціону мама загиблого Героя України Михайла Яворського (його фото також є на марці) – жінка збирає кошти для допомоги бойовим побратимам Михайла, відправляючи їм донати, отримані і від продажу книги «Променем сонця», де увіковічнена у слові історія її сина. Так от, про того чоловіка. Я не знаю, чи є він філателістом. Але він просто придбав марку за 600 доларів. Коли ж пані Марія підійшла до нього, щоб зробити фото на пам’ять, і запитала: «Хто Ви є?», він відповів: «Та я просто українець». Ні, Ви не просто українець. Ви – УКРАЇНЕЦЬ!!! Бо Ви розумієте, на яку справу віддаєте гроші, тому кожна літера у цьому слові – велика. І так я готова писати про кожного, хто не відмежовує своє благополучне життя під мирним небом в Америці від скривавленої долі України. І вкотре приємно зазначити, що Чикаго (церковні парафії, громадські організації і просто небайдужі люди) може слугувати прикладом допомоги Україні та її захисникам у боротьбі з ненависними московитами.
І наші фестивалі, як і ось цей, нинішній, – то також не просто свято для розваги. То передусім зустріч для молитви, для прояву милосердя, для усвідомлення своєї місії на цій землі – бути Людиною, бути Дитиною Божою, пам’ятати про любов, якою обдаровує нас Господь, бо «хто перебуває в любові, той перебуває в Бозі».
А ще любов’ю треба ділитися. Як ділилися нею із фестивальної сцени наші талановиті виконавці – від зовсім маленьких, від тих, хто тільки починає опановувати сценічне мистецтво, і до вже досвідчених, майстерних, умілих, з мистецькими титулами і званнями. Отак і озивалася до мене родина піснями і танцями, демонстрацією пречудового народного одягу, чарівними звуками скрипки, особливим звучанням духового оркестру, пісенними переливами троїстих музик, запальними піснями «Свашок», мегаенергійним виступом гурту ProstoBand, які гуртували до співу і до танцю навіть найлінивіших.
Озивалася до мене родина щирими словами ведучих фестивалю, які для кожної ситуації, для кожного, хто виходив на сцену, знаходили найдоречніші слова і коментарі. А спіч Івана Сабата, акцентований на важливості нашої допомоги пораненим українським військовим, просто таки порвав серця присутніх. Як і лагідна, але переконлива, манера спілкування із залом Лілії Семко, яка щоразу зачитувала рядки Святого Письма, що передають нам велику Божу Науку.
Озивалася до мене родина присутністю священників із багатьох парафій, які прийшли на свято і з якими можна було поділитися своїми думками, сумнівами та переживаннями. І, звісно ж, присутність владики Венедикта, який не проминає жодної нагоди для проповіді на згуртування громади, для християнської науки і просто для щирої, але насправді такої глибокої у своєму сенсі поради: прокинулися вранці – думайте, що зробити доброго, бо інакше вам придумає якусь справу диявол, але вона не буде доброю. А прикладів зла у житті довкола нас багато. Ми ж бо, створені на образ і подобу Божу, маємо піклуватися про світ і прославлення Бога, засилаючи до Отця небесного свої подяки за даровані Ним ласки, свої прохання про Божу милість і допомогу, свої молитви за мир на рідній землі.
А вона, рідна земля, озивалася на фестивалі ще й неймовірним виступом хедлайнерів – гурту YAGODY («ЯгОди»), який працює у напрямі етнодрами і популяризує українські пісні з використанням у своїй творчості екзотичних мотивів. Своєрідно? Так. Але це зовсім не завадило глядачам підспівувати оригінальним виконавцям і віддячувати їм гарячими оваціями за пісні, які струменіли срібними витоками із незамулених джерел землі української.
А на завершення фестивалю мене, як і всіх, хто чекав фінальної частини свята, зігріла своїм теплом родинна ватра. Це був той момент, коли люди згуртувалися у тісне коло, коли співали разом про червону руту, коли відчували плече одне одного, а дехто взагалі стояв обійнявшись. Як же це важливо в житті – щоб було кого обійняти. І щоб хтось обійняв тебе. Щиро, тепло, по-родинному. Так і народжується сила, з якою ми можемо протистояти найскладнішим випробуванням долі. Спасибі тобі, «Родина FEST», що ти дозволив нам ще раз це відчути і зрозуміти.
.
Фото Петра Ковтуна та редакції газети.