Вимоги, які всім були зрозумілі, але робилось навпаки: говорити правду, скорочувати бюрократію, припиняти мікроменеджмент, делегувати рішення вниз, боротися з організаційною конкуренцією та перестати приховувати помилки.
1. Усунення викривлення реальності. Одна з перших вимог до військових лідерів – «говорити правду». Командири мають давати чесні оцінки та не дозволяти страху чи особистим амбіціям спотворювати реальність. Ігнорування проблем та замовчування лише поглиблює кризу. Армія, в якій погані новини дорого коштують тому, хто їх доповідає, здатна дуже швидко почати виробляти хороші новини. Правда, тільки на папері. А командир буде ухвалювати рішення не на основі обстановки, а на основі уникнення наслідків.
2. Надмірна централізація знижує швидкість та ефективність рішень. У документі повторюється думка: рішення мають ухвалюватися максимально близько до місця, де є найкраще розуміння обстановки. Головнокомандувач прямо пише: «Я не маю керувати кожним окремим боєм чи операцією». Штабам треба уникати спокуси централізувати те, що може бути вирішене на нижчому рівні. Тобто пункт Mission Command передбачає, що старший начальник (особливо, який карту бачив останній раз на уроках географії) не має вказувати, що конкретно робити, і контролювати кожен крок, а командир на місці отримує свободу дій і разом із нею – повну відповідальність за рішення.
3. Чергова війна штабній бюрократії (сподіваюсь, остання...). Штаб-обслуга солдата існує, щоб допомагати бійцям воювати, а не створювати їм додаткову роботу. Ефективність штабу повинна вимірюватися не обсягом виконаної роботи, а ефективністю військових формувань, які він має підтримувати. «Кожен звіт, доповідь, нарада і процес повинні мати мету» – розуміння цього простого підходу не вистачає у військах. Вигляд зайнятості штабу і робота заради роботи часто знижує бойову ефективність. До кожного папірця треба ставити питання: що станеться на полі бою, якщо ми перестанемо робити цей звіт? Раніше відповідь виглядала би так: приїде ГШ з перевіркою і виї.. – роздасть догани і вимотає купу нервів, відповідно управлінський процес в цей період, м'яко кажучи, погіршиться.
4. Організаційна конкуренція та боротьба за ресурси. «Інтерес окремого виду, роду, органу, угруповання чи іншої структури не може бути важливішим за результат операції та результат Сил оборони в цілому». Структури з часом починають захищати не тільки державу, а й власні повноваження, ресурси, вплив та автономність. З наслідками цього пункту ми ще стикнемося в майбутньому... певні прояви присутні вже сьогодні.
5. Ставлення до помилки. Одна з важливих тез: «Війна не буває без помилок». Помилка при добросовісному рішенні в умовах невизначеності визнається нормальною частиною війни. Але неприпустимими є недбалість і приховування правди. На мою думку, недбалість – це єдине, що не можна пробачити на війні. Помилка має бути визнана, розібрана та врахована, щоб вона не повторилася. Це база. Покарання за будь-яку невдачу не призведе до армії без помилок. Лише до армії, яка буде їх вміло та ретельно приховувати. Наша ефективність і її відсутність вимірюється людьми. Точніше їхніми життями. А це дуже дорого і варто того, щоб переглянути наші підходи. Цей документ не просто про чергове «лідерство», це більше про спробу змінити операційну культуру Збройних Сил. Як зазначено, документ не є планом реалізації, тому оцінювати ці принципи варто буде не за текстом, а за наслідками. З часом. Раніше структуру «змінювали» за наказом: гєнєрал сказал! Навіть доктрини писали, типу це якось допомагало. А насправді змінити культуру організації, яка воює – це складно і займає тривалий період. І за умови, що цього прагнуть і докладають достатньо зусиль. Сподіваюсь, це не залишиться просто гарними реченнями на папері.
* * *
Чим далі, тим більш очевидною стає кадрова криза і в політиці, і у військовому управлінні. Проблема не лише в якості поточного складу. Складається враження, що порожніє навіть лава запасних. І це значно небезпечніше, ніж здається. Одна з причин – відсутність стратегії майбутнього. Коли система не має на меті підготовку наступного покоління управлінців, а зосереджена на утриманні власного крісла, потенційний наступник автоматично сприймається як конкурент. Сильних не піднімають – їх відсувають. Самостійних не розвивають – їх нейтралізують. У результаті система роками «вбиває» власний кадровий резерв. Може, хтось з вас бачить, хто може очолити країну в разі, якщо владу знесуть або представники будуть не в стані продовжувати виконувати свої обов’язки? Чи хтось з військово-політичного керівництва має собі заміну в разі чого? Так формується замкнене коло: боротьба за владу породжує страх перед конкуренцією, знищення конкуренції послаблює інституції, а ослаблені інституції дедалі більше залежать від особистої волі та сили окремого лідера. Держава поступово відкочується від правил і процедур до моделі правління сильного – коли все тримається не на інституціях, а на одній фігурі та її оточенні. Під час війни така політика особливо небезпечна. Війна природно послаблює частину цивільних інституцій і водночас концентрує ресурси, авторитет, організаційні можливості та суспільну довіру навколо людей і структур, пов’язаних із силовим блоком. Якщо після цього виникає політичний вакуум, його заповнюють не обов’язково найбільш компетентні чи відповідальні. Часто перевагу отримують найкраще організовані й ті, хто має силу. А сьогодні це так чи інакше особи або групи, пов’язані з військом. І тут проходить дуже тонка межа. Найімовірніше, ми дедалі частіше стикатимемося з маніпуляціями на кшталт: «і що ти? Ваєвал?» або «Ми військові, нам можна». Цим можуть прикривати неправомірні та злочинні дії. Певні приклади вже можна побачити у публічних зверненнях людей, щодо яких ведуться розслідування. Військовий або ветеранський статус сам собою не є ані гарантією державницького мислення, ані індульгенцією. Фрази «ми військові» чи «ми ветерани» не можуть бути універсальним виправданням політичних амбіцій, насильства, беззаконня або злочинних дій. Повага до служби має поєднуватися з однаковою відповідальністю перед законом. Бо найгірший сценарій кадрового вакууму – це не просто прихід слабких управлінців. Це ситуація, коли слабкість інституцій може зустрітися з організованою силою, яка починає вважати себе вищою за інституції. А далі заходимо на повторний цикл історії.
Також важливо розрізняти дві речі. Сильний, рішучий і безкомпромісний лідер може бути необхідним, особливо коли йдеться про захист суверенітету, територіальної цілісності та здатність держави вистояти у війні. Але якщо створюється кадрова пустка, знищуються конкуренти й не формується наступне покоління відповідальних управлінців, наслідки можуть бути протилежними. На вершину можуть прийти ті, хто не збереже здобуте, а спустить усе до нуля. Саме тому кадрова політика сьогодні – це питання того, якою буде українська держава після війни і чи залишатиметься сила підконтрольною державі, а не держава – силі. Навіяно нещодавніми розмовами і подіями… чи дійсно ми «готові до будь-якого сценарію»?