Чому дикий цикорій називається петровим батогом? Від чого лікує арніка і які з цим пов’язані легенди? Чому плаче плакун-трава – чи це від неї плачуть? Що можна особливого розповісти про горох? На це відповість рідний фольклор.
Створюється враження, що наші предки знали легенду про кожну рослину – у тому числі квітку. Ці тексти записували і збирали романтики та пізніші покоління. Важко назвати письменника, який не знав би або не записав би (чи не створив) бодай однієї легенди.
Цікаво, що українська етимологія рослин часто пов’язана з фольклором. Чи навпаки? Наприклад, усі бачили корисну і гарну блакитну, небесну чи синю квітку – цикорій. (Ще є народна назва «чікора»). Відомо, що її заварюють, вона лікувальна і навіть медоносна. Із цієї рослини варять і чай, і каву, цикорій узагалі багатофункціональний. Отже, у народній медицині ця квітка часто – як чарівна паличка. А в народі її ще називають «петрові батоги» або «петрів батіг». Чому? Вважається, що корінь її такий довгий, що нагадує саме батіг. Але чому він саме Петрів? Згадується апостол Петро – і виявляється, правильно, бо цикорій найрясніше цвіте саме на свято апостолів Петра і Павла (12 липня). Також із цією рослиною пов’язані християнські легенди. Можна згадати уявлення наших предків про те, що святі допомагають у господарстві, – і недарма сільськогосподарський календар було припасовано саме під ці дні. Тому вірили, що апостол Петро – не тільки ключар (має ключі від раю), а й сприяє випасу худоби, і міцною рослиною підганяв її (наприклад, овець). Таким батогом служив цикорій. Але ще є й інша версія: що цикорій насіяв саме апостол Петро. Вірили, що ця рослина – оберіг для мандрівників. Може, тому, що показує шлях – адже росте вздовж доріг? І саме тому апостол посіяв її. Отже, ще один факт у скарбничку народного християнства. До речі, наші предки помітили: якщо витягати корінь цієї квітки, то він буде неушкодженим.
Але менше відомо, що цю рослину називають і петровий хрест. Чому? Бо якщо викопати корінь цикорію, то стане помітно: він формою нагадує й хрест.
А ще є легенди, пов’язані з кольором цикорію – адже петрів батіг буває й яскравим. Вірили, що це яскраво-сині та глибокі очі дівчини, яка виглядала коханого козака з далекого полону. Отже, це й легенда про рослини, але й історична. За іншою версією, це блакитні очі дівчини, яка зникла безвісти. Розповідають і про невзаємне кохання. Але у фольклорі часто сказано, що квіти нагадують очі, причому помітно, що синім кольором привертали увагу не лише волошка чи барвінок, а й цикорій, петрові батоги. Ці легенди часто сумні, але й поетичні.
Або менш відомі, проте цілющі рослини. Наприклад, арніка. Інші народні назви: арник, гарнітка або скусівник. Вона лікувальна, але наші предки вірили, що арніка здатна бути оберегом і взагалі від зла. А які легенди з нею пов’язані? Наприклад, про князя і потім короля Данила Галицького, який потерпав на астму – народна назва «дихавиця». Карпатський знахар давав йому ліки саме з арніки. За легендою, напій зцілив хворого за сорок днів і ночей. Але коли хотіли знайти знахаря, щоб нагородити його, то не знайшли: він зник.
Або плакун-трава, відома в легендах, замовляннях і взагалі фольклорі. Вона справді існує! Це реальна рослина – плакун верболистий. Він високий (до метра), із ніжними бузковими або рожевими квітками. Відома родина плакунових. Чому така назва? Чому плаче ця рослина? Це – реальність, бо на її листі виділяється вода, все мудро продумано. Коли вода крапає з листочків, справді здається, що це сльози. Росте плакун там, де вологі місцини. А за віруваннями, вона змушує демонів, відьом і взагалі нечисту силу плакати від безсилля – адже вони не можуть її подолати, така ця рослина могутня. Адже вона виганяє демонів, бісів, оберігає від чаклунів. Тобто це оберіг. Цю рослину носили на шиї як талісман. Вірили, що вона з’являється купальської ночі й взагалі сакральна. Судячи з багатьох синонімічних назв (деякі: «залізняк червоний», «болотний бурячок» тощо), її шанували і любили. А ще є поетична християнська легенда, яка пояснює назву «плакун»: ця трава виросла зі сліз Божої Матері, яка оплакувала хресні муки і хресну дорогу Ісуса.
А звідки, за легендами, походять наші улюблені волошки або васильки? Наукова назва – базилік. Вірили, що ця синя квітка (волошковий – синонім синього) походить від імені Василь. Начебто був хлопець Василько, якого польова русалка на Зелені свята заманила і залоскотала. Після смерті він перетворився на цю квітку. Про волошки вірили, що вони не просто лікувальні, а й обереги. Наприклад, васильки або волошки клали до труни, бо помітили, що ця квітка не дає тілу розкладатися. Книга Георгія Булашева «Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях» подає цікаву легенду, яка переплітає волошки і менш відоме дій-дерево. Наприклад, у Куп’янську на Харківщині розповідали таку цікаву легенду про Обретіння (Віднайдення) Чесного Хреста Господня (є таке церковне свято). Отже, «коли зняли з хреста пречисте тіло Спасителя, то змастили його пахучими мазями, оповили чистими пеленами і поховали в саду, в печері». Але вороги Ісуса «наказали закопати в горі пречесний хрест Господень, місце над ним розрівняти, навалити потім на нього гною і всякого сміття і посіяти там насіння дій-дерева (див-дерева, дурману – Datura stramonium L.) та блекоти (Hyosciamus niger L.)». Тоді Господь дав одному Василю «насіння пахучого зілля і звелів посіяти його на тому місці, де посіяні були… дій-дерево та блекота. І стало те місце святе, а навколо нього – мерзота запустіння. І спало цариці Гелені на думку відшукати чесний хрест Господень. І приїхала вона до Єрусалима і наказала копати гору Голгофу. Копали гору, копали, шукали хреста, шукали – не знайдуть ніяк. І молилась благовірна цариця Гелена, слізно благала: «Дай, Господи, знайти Твій чесний хрест!» І почув Господь молитву благовірної цариці Гелени. Явився до неї один якийсь і каже: «Шукайте пахучого зілля Василя: де його знайдете, там і хрест обрящете». Пішли на гору Голгофу, знайшли серед сміття місце, яке поросло васильками, почали там копати – і відрили три хрести; два з них поклали, вийнявши з ями, на сміття, а третій, хрест Господень, – між васильки. З тих пір і прикрашають хрест васильками». Історична версія нічого не каже про ці квіти та інші рослини, але народна обробка – поетична.
А ще цікаво, що дуже багато легенд (а не лише переказів і пісень) є про улюблений багатьма виноград. Звичайно, виноградні грона і листя – благодатний матеріал для вишивок і різьби (так оздоблювали, наприклад, царські врата в церкві), а «сад-виноград» досить часто згадується в наших піснях. Проте саме легенди про цю смачну і корисну ягоду – різноманітні, складні та мудрі. Наш народ по-своєму тлумачив і почуте або прочитане. Наприклад, про виноградну лозу та Ноя у Старому Завіті багато хто знає. Але в українських легендах є відгомін і давніх повчань – про різні стадії сп’яніння, коли після першої чаші людина стає поведінкою схожою на лева, після другої – на мавпу, потім – на свиню. Гадаю, коментарі зайві. Можна згадати драматичну поему Івана Кочерги «Ярослав Мудрий», де київський «учений монах» Сильвестр цитує: «Хiба не чув словес святих отцiв, / Як хмiль ченцiв в скотiв перевертає, / Що третю чашу наливає лев, / Четверту – вепр скажений, п'яту – бiс». Саме в українській легенді Ной не просто знайшов виноградну лозу і поливав її, але поливав кров’ю відповідно лева, мавпи і свині. А є більш поетична легенда: коли почався Всесвітній потоп, саме виноградна лоза врятувала людський рід, бо людина нею злізла до неба. (Може, це відгомін про гору Арарат, де зрештою вийшли Ной і його родина після завершення потопу – на 150-й день). До речі, про іншу рослину – гречку – розповідають схоже: що Господь її теж дарував людині після потопу. Отже, і виноградна лоза, і гречка – дуже давні та дари. А ще відомо, що вином причащають – може, тому в народі виноград називають «кров Божа»? До речі, виноградний сік очищає кров. Також традиційно вірили, що виноград допомагає родючості – звідси обряди, пов’язані з ним (наприклад, обсипання нареченої родзинками). Але це також й оберіг, бо, за віруваннями, саме під виноградом можна сховатися від нечистої сили – у тому числі від вовкулаки.
Ще одна корисна і смачна рослина, яку багато хто любить лузати, – це горох. Виявляється, і з ним пов’язані легенди. Є вислів «за царя Гороха». Тобто за незапам’ятних часів. Чому? Бо горох – це дуже давня культура. Тому, наприклад, у загадках та інших фольклорних творах зірки називаються горохом. А що ще? Наприклад, сльози часто порівнюються з горохом чи горошинами. Так кажуть, якщо щось падає дрібно і часто, і крупного розміру (сльози-горошини). Виявляється, за українською легендою, коли Адама Господь виграв із раю, наш першопредок, уперше орючи землю, заплакав, і сльози його перетворилися на горох. Адже сказано: «У поті свойого лиця ти їстимеш хліб…» (Буття, 3:19, переклад Івана Огієнка). Ще є інша легенда, пов’язана з Богородицею: за гріхи Господь покарав людей голодом (може, тут відгомін реальності – голодного року?) Тоді Мати Божа заплакала, і сльози Її перетворилися на горох.
Це – лише дрібка того, що наш народ складав про рослини. А можна ще розповісти багато про городину, про менш відомі рослини, про «красиве і корисне» (Максим Рильський). Фактично в кожному селі були свої легенди. Навіщо це знати? Бо ми бачимо, як історична правда, а також мораль, а ще й здатність помічати, спостережливість, творча фантазія поєднувалися в цих творах, які заслуговують на те, щоб називатися літературою.
Аналітик матеріалів – Олена Смольницька
Про автора: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів)