Вчена Ханна Арендт, досліджуючи феномен нацистських злочинів, помітила соціальне явище, яке вона назвала «баналізацією зла»: тобто зло може стати в певних випадках набирати образу банальності. Проте вона не відповіла на питання: «А як саме відбувається «баналізація зла»?». Це треба знати для того, щоб запобігати баналізації зла, і, зокрема, його проявам в формі злочинності і аморальності. Слід мати на увазі, що неправильне уявлення про першопричину будь-якого зла, зокрема і про його баналізацію, призводить до помилок в соціальній практиці боротьби зі злом, наприклад, до неадекватного застосування покарання за вчинення зла.
Покарання за вчинення зла – це соціальна реакція, яка є природною необхідністю, але покарання саме собою не здатне усунути першопричину зла, зокрема й корупції.
Сутність баналізації зла полягає в виході цього зла з-під власного морального і правового контролю людини – вона в певних випадках не здатна розрізняти зла в своїх злочинних чи аморальних діяннях.
При найближчому розгляді у світлі соціального натуралізму виявляється, що зло баналізується, тобто втрачає суб’єктивну оцінку як зла тоді, коли сам суб’єкт уражається СОЦІОПАТІЄЮ. Соціопатія – це стан ураженості людини комплексом сваволі і ілюзій. Іншими словами, з позиції соціопатології існує закономірність: соціопат, який керується сваволею і ілюзіями, баналізує будь-яке зло – злочин чи аморальний вчинок. Баналізація зла – це прояв, образно кажучи, етичної «сліпоти», яку помічав у злочинців і аморальних людей італійський кримінолог Ч. Ломброзо.
Прояв цієї закономірності помітив у свій час також видатний український педагог А.С. Макаренко, який займався ресоціалізацією неповнолітніх осіб з асоціальною поведінкою. Зокрема, він зазначав про цих осіб з асоціальною поведінкою таке: «якщо хлопчик не має чобітків, то він вважає, що це дає йому право вкрасти для себе чобітки». Очевидно, що це спостереження А.С. Макаренка ілюструє закономірність: соціопат баналізує зло.
Корупціонер, уражений комплексом сваволі й ілюзій (тобто соціопатією), вважає, що якщо в нього немає чогось (речей чи послуг), то це дає йому право отримати це, використовуючи надані йому можливості державної влади. Як і будь-який інший злочинець, він усвідомлює злочинність і аморальність свого корупційного діяння, але баналізує його, тобто свавільно замінює у своїй свідомості дійсність ілюзією. Образно кажучи, злочинець, і зокрема корупціонер, це людина, яка, керуючись сваволею і ілюзіями, не визнає, що 2+2 дорівнює 4.
Шкідливість баналізації корупції полягає в тому, що вона позбавляє корупцію морального і правового статусу зла. Для соціопата вчинити корупційне діяння – це так само банально, як випити стакан води.
Отже, є люди, для яких реальне зло перестає бути аномалією: вони усвідомлюють реальність зла, але не усвідомлюють його соціальну аномальність, зокрема його злочинність і аморальність. І це люди, уражені соціопатією.
Чому ці люди уражаються соціопатією?
Французький соціолог Е. Дюркгейм сформулював концепцію АНОМІЇ. Аномія – це НАДЗВИЧАЙНИЙ стан – стан беззаконня в суспільстві, за якого настає вседозволеність, зокрема панування сваволі і ілюзій в усіх сферах суспільного життя, де діє людина. При аномії політика, економіка, право, мораль є проявом сваволі і ілюзій людей, зокрема в різних формах соціального зла. Ознаки цього надзвичайного стану суспільства сьогодні є в Україні, на жаль! Отже, діагноз тієї соціальної патології, яка вразила сьогодні Україну: АНОМІЯ. Звідси випливають усі інші соціальні аномалії, зокрема і корупція.
Тут слід підкреслити, що ураження суспільства аномією – це не ВИНА народних мас, а їх БІДА! Ця біда є «родимою плямою», що дісталася Україні у спадок від тоталітарного режиму. І допомогти подолати цю біду має українська еліта, зокрема завдяки соціальному (політичному, економічному, правовому, моральному) просвітництву широких мас громадян.
Аномія уражає суспільство внаслідок КРИЗИ СОЦІАЛІЗАЦІЇ ЛЮДЕЙ, тобто внаслідок неузгодженості їх волі і свідомості з законами соціальної природи, за якими мають існувати політика, економіка, право, мораль тощо.
У свою чергу, перебуваючи в суспільстві, ураженому аномією, люди втрачають здатність керуватися якимись законами, тобто соціопатизуються. А заразившись соціальною патологією, вони можуть баналізувати будь-яке зло, зокрема і корупцію.
Крім того, соціопатизація громадян – це основа для ПСЕВДОДЕМОКРАТІЇ, яка є ідеальною умовою для отримання влади і зловживання владою заради корупції зловмисниками різних мастей з допомогою маніпуляції волею і свідомістю соціопатизованих громадян.
Існує соціальна закономірність, згідно з якою при ураженні суспільства аномією державна влада неодмінно корупціалізується, тобто опиняється в руках тих, хто використовує владу для вчинення корупційних діянь.
Корупція в суспільстві, ураженому аномією, є КОРУПЦІЄЮ КРИЗОВОГО ТИПУ. При цьому типі корупції виникає дилема: або самому бути корупціонером, або бути потерпілим від корупції, третього не дано! Хто не хоче бути корупціонером, той мусить бути потерпілим від корупції. В аномічному суспільстві ніхто не може уникнути цієї дилеми…
Ще одним симптомом аномії є те, що при ній люди аморальні перебувають в кращому стані, ніж люди моральні, бо для аморальних аномія є більш сприятливою ситуацією і вони залюбки цим користуються, почуваючись як риба у воді. До речі, саме при аномії діє принцип «чому бідний, бо чесний».
Корупція кризового типу – це характерний симптом аномії, яка уражає суспільство.
При ураженні суспільства аномією відбувається корупціоналізація людей – тобто люди змушені підкорятися тому надзвичайному стану, за якого корупція стає способом їх життя заради виживання.
Утім слід мати на увазі, що будь-хто, хто вчиняє корупційне діяння, підриває ту спільну основу суспільного життя людей, на якій базується життя кожного члена суспільства. Тому корупціонер своїми діями шкодить кожному члену суспільства, у тому числі і собі як члену цього суспільства. У цьому полягає соціальна протиприродність корупції, а значить і її злочинність та аморальність.
Корупція кризового типу уражає усі клітини суспільного організму, тобто усі сфери суспільного життя, які залежать від людського фактору – тобто від стану соціальної культури людей. При корупції кризового типу в суспільстві, ураженому аномією, поширеною є соціопатизація громадян і діє закономірність: де є соціопатизований людський фактор – там неодмінно є й корупція!
Є достатньо ознак саме такого типу корупції в Україні.
Жодні реформи антикорупційних інститутів і антикорупційного законодавства – які хоч і є необхідними – не здатні самі собою усунути першопричину корупції кризового типу.
Жодне покарання за корупцію, навіть смертна кара, не здатне усунути першопричину корупції. Воно є лише необхідною соціальною реакцією на вчинене корупційне діяння. Віра у всесильність покарання – це шкідлива ілюзія. До речі, відомий італійський кримінолог Ч. Беккаріа запропонував золоте правило антикримінальної політики: «Злочину краще запобігти, ніж потім карати за нього!».
Ще однією формою соціальної реакції на корупцію є публічне викриття корупційних діянь в засобах масової інформації. Антикорупційна роль ЗМІ полягає в тому, що вони мотивують до усунення умов, які сприяють корупції, що теж є необхідним, але і вони не здатні усувати першопричину корупції.
Згідно з соціальним натуралізмом, ПЕРШОПРИЧИНОЮ корупції є нерозвиненість соціальної культури людей, внаслідок чого вони уражаються комплексом сваволі і ілюзій, який за певних умов проявляється в вигляді корупційного діяння. З цього і треба виходити в антикорупційній політиці.
Що робити?
Очевидно, треба виводити українське суспільство із стану аномії! Для цього слід зініціювати в Україні просвітницький рух для узгодження волі і свідомості людей з природними законами, за якими має існувати суспільне життя людей. Необхідно запровадити обов’язкове соціальне виховання громадян (соціалізацію): зокрема через запровадження в шкільній освіті предмету «СОЦІАЛЬНЕ ВИХОВАННЯ», метою якого має бути формування в учнів соціальної (тобто політичної, економічної, правової, моральної) культури, з використанням, зокрема, ідей і досвіду А.С. Макаренка.
Природним правом і природним обов’язком держави (що мають бути конституйовані в Конституції!) є забезпечувати соціалізацію (соціальне виховання) своїх громадян через культивування в них соціальної (тобто політичної, економічної, правової, моральної) культури. Це найкращий засіб запобігання будь-яким соціальним аномаліям, зокрема аномії і корупції кризового типу, що породжується аномією.
Якщо розглянути метод соціального виховання А.С. Макаренка в світлі соціального натуралізму, то можна побачити, що його основою була формула: «Найкращим вихователем є природна необхідність, яка виникає з самої природи суспільного життя людей!». А.С. Макаренко створював для своїх вихованців такі обставини, за яких вони мали узгоджувати свою волю і свідомість з природною необхідністю. Для його вихованців продуктивний труд був тою природною необхідністю, слідуючи якій вони могли задовольняти свої життєві потреби. Він образно висловився так: «Госпрозрахунок – це найкращий вихователь!».
Соціальне виховання, тобто розвиток людського фактору, має бути в пріоритеті для державної політики, громадянської активності і інвестицій. Завдяки цьому зможуть ефективно функціонувати усі інші суспільні інституції, які залежать від стану людського фактору: політика, економіка, право, мораль тощо. Людський фактор – соціальна культура громадян є ДЕТЕМІНАТОРОМ діяльності усіх клітин суспільного організму. Недооцінка ролі людського фактору в суспільному житті людей призводить до драматичних помилок в соціальній практиці, зокрема в антикорупційній політиці.
Справжня демократія – це так звана освічена демократія, тобто влада народу, громадяни якого мають розвинену соціальну культуру. Така демократія спричиняє антикорупційний ефект. Освічена демократія – найкращий засіб проти аномії і корупції кризового типу, який вражає сьогодні Україну.
Соціальна культура громадян створює імунітет проти баналізації будь-якого зла, зокрема і проти баналізації корупції.
Як показує історичний досвід протидії корупції у світі, в основі антикорупційної політики має бути принцип поєднання а) покарання за вчинення корупційних діянь з б) заходами, спрямованим на подолання баналізації корупції, зокрема з розвитком людського фактору – соціальної культури людей через соціальне виховання громадян, яке є запобіжником проти баналізації корупції. Таке поєднання цих двох чинників називається концепцією «антикорупційних лещат»: покарання, що є соціальною реакцією на корупційні діяння, плюс культивування соціальної культури громадян, що усуває першопричину корупції.
Висновок для соціальної практики, зокрема для подолання надзвичайного стану аномії і реалізації антикорупційної політики, полягає в тому, що слід керуватися аксіомою: будь-які реформи, крім тих, що сприяють розвитку людського фактору, тобто соціальної культури людей, є марними. Тому ця соціальна практика має бути зосереджена на здійсненні заходів, спрямованих на розвиток людського фактору – соціальної культури людей, яка визначає усе інше в суспільному житті людей: і політику, і економіку, і право, і мораль тощо. Для забезпечення такої соціальної практики громадяни, використовуючи інструменти освіченої демократії, можуть і мають реалізувати принцип: «Вся влада тим, хто має розвинену соціальну, – зокрема політичну, економічну, правову, моральну, – культуру!».
Про автора: Олександр Костенко – доктор юридичних наук, професор.