Золота письменниця України (книжкові наклади – понад 100 тисяч примірників). Одна із сучасних майстринь Українського слова, чий роман «Оголений нерв» увійшов до десятки творів, написаних бездоганною українською мовою. Тричі лауреатка Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова», премії ім. В. Юхимовича, конкурсу літературно-наукового фонду ім. Воляників-Швабінських фундації Українського Вільного Університету, літературно-мистецької премії ім. Пантелеймона Куліша. Почесна громадянка міста Сіверськодонецька та Березівської ОТГ. Членкиня Національної спілки письменників України та Всеукраїнського товариства «Просвіта». Людина великого таланту й карколомної долі. Все це – Світлана Талан, з якою ми зустрілися у рідному селі Тараса Шевченка Моринцях на Черкащині, де 15-16 серпня пройшов ювілейний – десятий – фестиваль «Ше.Фест». Там, у пам’ятному дубовому гаю, містилася Просвітницька галявина зі сценою, де Світлана Олегівна тримала діалог з численними гостями. Їй є що розповісти світові.
ВІСІМ РОКІВ ВОЛОНТЕСТВА ТА ІНФОРМАЦІЙНИЙ СУПРОТИВ
– Пані Світлано, у ваше життя війна увірвалася 2014 року, коли рашисти вперше окупували Сіверськодонецьк. Відомо, що ваша перша фіксація тогочасних подій – це роман-дилогія «Оголений нерв»…
– Так. За цей роман колаборанти включили мене до розстрільного списку. А перед тим російське телебачення (телеканал «росія-24») показало сфабрикований репортаж. У сюжеті розповідають, що «жидобандерівська письменниця написала роман, в якому своїх земляків обзиває бидлотою», і, мовляв, цей роман включений до шкільної програми з історії. У кадрі – блокпост біля села Варварівка, де стоять підлітки у військовій формі з автоматами Калашнікова, зупиняють машини, і коли їх запитують, що вас спонукало взяти до рук зброю, то кажуть, що це сталося після того, як у школі вивчали роман Світлани Талан. Але тоді «Оголений нерв» ще навіть не вийшов друком, а до шкіл і поготів не встиг потрапити. Напередодні я в Дніпрі анонсувала появу цієї книги, і там був присутнім невідомий мені репортер. Невдовзі з’явилося те постановочне відео з дітьми. Так діє ворожа пропаганда. Повторювали кожні пів року. Тоді двоюрідні сестри і брати в росії мене заблокували. Щодня надходили погрози в соцмережах від фейкової республіки ЛНР: розуміла, що більшість з них написані «із-за порєбріка», але й місцеві сепаратисти погрожували «знайти авторку й спалити на її книжках».
Мене це розлютило, і я розпочала власну інформаційну війну: два роки висвітлювала життя по обидва боки розмежування у постійній рубриці літературно-мистецького, публіцистичного і науково-популярного журналу «Бористен». Далі взялася вести блог «Інформаційний супротив Світлани Талан». Також кілька разів на місяць їздила на фронт до наших захисників, підтримувала їх: зібрала й розвезла більше ніж 3 тисячі книжок, листи від дітей, обереги та численні посилки. Коли дізналася, що у Сіверськодонецьку є бійці, які вийшли живими з Іловайського котла, зустрілася з ними, щоб почути правду, яку вони бачили на власні очі. Так з’явилося продовження роману під назвою «Повернутися дощем».
Загалом майже 8 років, з кінця 2014-го, я була волонтеркою: допомагала українському війську на нульовій лінії розмежування Луганського напрямку…
ТРИДЦЯТЬ ТРИ СПОГАДИ: ЖОДНОГО СЛОВА НЕ ВИКРЕСЛЮ
– Пані Світлано, яке враження на вас справляє село, де прийшов у світ Пророк України?
– Коли дивишся на буяння природи у Моринцях, з’являється відчуття: недарма саме тут народився талант Тараса Шевченка. Все купається у зелені і дуже нагадує природу моєї рідної Сумщини.
– Ви – авторка романів у жанрі «реальних історій» та книг для дітей. Зокрема, роман «Розколоте небо» про Голодомор 30-х років був рекомендований Міністерством освіти для вивчення у школах, і разом з романами «Ракурс», «Матусин оберіг», дилогією «Де живе свобода», названий сепаратистами екстремістським. Насправді то відзнака реальних письменницьких досягнень. З чим завітали до Моринців?
– На «Ше. Фесті» мала діалог з читачами про збереження пам’яті у літературі. Представила свою першу нехудожню книгу (нонфікшн) «Нас вирвали з корінням» (можна придбати в мене або у видавництві «Білка» та книгарнях). Її писала не тільки я, а й мої земляки з Сіверськодонецька.
Свого часу я кинула клич: збережімо історію, зафіксуймо те, як ми дізнались про повномасштабне вторгнення, що пережили та бачили до моменту, коли виїхали з міста. Багато хто довго залишався у Сіверськодонецьку. Адже місто вперше потрапило в окупацію на кілька місяців навесні 2014 року. Потім ЗСУ нас звільнили, й Сіверськодонецьк знову почав розквітати. Але 25 червня 2022 року після 120-денної оборони окупанти вдруге захопили місто та перетворили на руїну. Проте у людей залишалася надія, що все повториться: настане визволення. Виживали, як могли, навіть у підвалах.
Багато хто відгукнувся на мій заклик зафіксувати пережите. Але спромоглися написати спогади лише 32 особи, а я – 33-тя. Хтось починав писати, але так і не зумів повернутися в минуле: кожен пам’ятає всі страхіття, та коли починаєш викладати на папері, переживаєш знову кожну хвилину – це морально дуже важко. У книзі «Нас вирвали з корінням» я й своїми спогадами поділилась. Згадала, яким був наш Сіверськодонецьк, які гарні й відомі люди жили там.
Цікавий факт: коли порахувала і систематизувала тексти, то виявилось, що маємо дописи загалом 33 авторів. Водночас, символічно, що я прожила у Сіверськодонецьку також 33 роки. Ця книга – заклик зберігати пам'ять.
Дуже шкодую, що не встигла зібрати свідчення моїх бабусь-дідусів про власний рід. Після того, як виїхала з Сіверськодонецька, два з половиною роки жила на Львівщині, і була вражена, наскільки там люди пам’ятають родовід, історії предків передаються від покоління до покоління. Народилася я на Сумщині (7 березня 1960 року в селі Слоут Глухівського району), а все свідоме життя прожила на Луганщині. На східних теренах України через складні історичні перипетії не вчили берегти родову пам’ять. Нині переконана: конче необхідно писати історію кожної родини.
Дуже добре, що є такі видавництва, які навіть не маючи прибутку, видають книги на військову тематику. Адже нині твориться новітня історія України, і ми маємо її закарбувати для наступних поколінь. Свідчення дня нинішнього, можливо, стануть у нагоді й для суду в Гаазі, адже кожна розповідь про звірства московитів в Україні – вагомий доказ.
Коли люди писали спомини до книги «Нас вирвали з корінням», я сказала: жодного слова не викреслю, навіть якщо написано сумбурно чи схвильовано. Слово – то дзеркало. Одразу видно, коли писав, приміром, історик: коротко і чітко вказані дати. Жінки викладали спогади емоційно. Поліцейські писали так, ніби звіт подавали. Вийшло цікаво. Я працювала над книгою рік, потім ще рік відшліфовували з видавництвом «Білка». Запропонувала фотографу з Сіверськодонецька В’ячеславу Непрану долучити до друку чорно-білі світлини, що ілюструють і доповнюють розповіді. Вийшло, на мій погляд, гідно.
Хотілося, щоб якнайбільше людей прочитали і замислились над тим, що потрібно зберігати пам'ять своєї родини. Хай це навіть будуть записи у зошиті. Для наступних поколінь то цінність. Кожен має «вести» свій родовід.
З середини вересня почну презентувати книгу «Нас вирвали з корінням» на ширший загал.
– Як складалася ваша доля після вимушеного переїзду з Сіверськодонецька?
– Два роки і шість місяців я з сином Сергієм прожила на Львівщині у невеличкому мальовничому містечку Миколаїв Стрийського району. Довелося розв'язувати складні проблеми зі здоров’ям. Загалом там було спокійно, але мені не вистачало руху. Переїхала до Києва, де живу вже два роки. І коли відчуваю, що зупиняюсь, вклякаю на одному місці, тоді просто виходжу на вулицю, де вирує потік машин і людей, всі рухаються і поспішають. І цей рух підхоплює, разом з ним активуєшся і повертаєшся «заряджений». Куди біжу? Біжу писати – за стіл.
Спершу мені було непросто в Києві: мало знайомих, самотність. Але приятелька-луганчанка якось порадила: «Не поспішайте. Якщо полюбите Київ – він стільки вам відкриє! Відчуєте глибинну енергетику та любов, яку дає це неймовірне місто». Так і стається. У Києві почуваюся нормально.
Спілкуючись із сєвєродончанами, які вимушено полишили рідне місто, знаю, як їм досі болить, і яким непереборним є бажання повернутися додому… Але вважаю: щоб не впадати у депресію, потрібно не проливати сльози за минулим, а робити посильний внесок у нашу перемогу…