Я донині тішуся, що це був той випадок, коли прогнози синоптиків не справдилися. Хоча за цим стежили всі зацікавлені особи і з хвилюванням читали на відповідних сайтах, що в суботу і неділю (а мова – про вже минулі 15 і 16 серпня) у Чикаго йтимуть сильні, майже безперервні дощі із грозами. Ох, як їх не треба було саме в ці дні! Адже парафія святих Володимира і Ольги повним ходом готувала щорічний традиційний Ukrainian Village Fest, а негода аж ніяк не пасує до фестивалю. І парафіяни храму разом зі своїми духовними наставниками засилали до неба молитви-прохання про Господнє благословення на їхній благодійний фестин, про милість Божу на добру погоду. Хочете – вірте, хочете – ні, але… Але що з того вийшло, це побачив кожен, хто перед усіма принадами вихідних днів віддав перевагу своїй участі у фестивалі. І, сподіваюся (та ні, переконана!), про це не пошкодував.

Фестиваль в Українській околиці Чикаго, окрасою якої і є чудовий собор святих Володимира і Ольги, можна без перебільшення назвати особливим. Й передусім тому, що від початків нашої незалежності фестивальні дійства відбувалися саме тут, в околиці, а вже потім, згодом, їх почали організовувати в інших парафіяльних родинах тих українських церков, яких є чимало в Чикаго та навколишніх містечках. Тому сюди приходиш, наче до витоків. Наче до порогу батьківської хати, де на тебе завжди чекають, де тобі завжди раді, де витає дух український, домашній, благословенний. І священники з інших парафій охоче приходять на це свято, адже багато хто із них, після приїзду з України, розпочинав свою священничу діяльність якраз у цьому храмі. Тому й вони почувають себе тут як удома.

Усе це неабияк радує отця Володимира Кушніра, який всього кілька місяців тому призначений настоятелем собору святих Володимира і Ольги. Отож цьогорічний фестиваль – перший для отця Володимира на новій парафії. Чи додало це додаткових хвилювань? У коментарі газеті «Сурма» отець Володимир сказав:

– Напевно, так. Але я знаю цю церкву, знаю багатьох людей. Знаю, як вони люблять свою парафію, як трудяться усі на славу Божу, як радо зустрічають гостей на своїх святах. Коли я приступив до служіння, організаційна підготовка до фестивалю вже тривала. Надзвичайно активна парафіяльна рада, братство, сестринство, прицерковні організації (а потім і волонтери) – я щиро вдячний всім разом і кожному зокрема за ідеї, за пропозиції, за підказки, за працю. Ми хотіли, щоб наш фестиваль став святом єднання української громади, щоб ми усі переконалися, як це важливо – бути разом, відчувати підтримку одне одного і спільно підтримувати нашу рідну Україну у її непростому нинішньому часі. Ми хотіли, щоб наш фестиваль порадував усіх гостей силою і красою української культури, щоб зігрів вишиванками, щоб потішив смачними стравами. Ми готувалися. Ми працювали. Ми молилися. І не в останню чергу – за добру погоду, щоб дощі і грози не завадили людям прийти на фестиваль. І Бог почув наші молитви…

Так, почув, хоча в суботу цілий ранок по небу ходили підозрілі хмари, а майже з першими акордами свята таки спробував пролитися дощ. А втім, ненадовго. Мусів відступити. Бо на зміну йому прийшов водоспад пісень і танців, емоцій і вражень, привітань, щирих слів і теплих зустрічей.

Зворушливо було починати обидва фестивальні дні молитвою. Гордо було разом із солістами виконати головні державні пісні України та Америки під маєвом державних прапорів, які тримали в руках українські американські ветерани. Приємно було чути привітальні слова від Генерального консула України в Чикаго Костянтина Ворони, від давнього друга української громади, одного з найпослідовніших прихильників нашої держави в Конгресі США Майка Квіглі, від скарбника округу Кук (штат Іллінойс) Марії Паппас, яку особливо розчулила зустріч з важко пораненими (у кожного – втрачені кінцівки) українськими військовими. Радо було вітати на сцені представників кредитівки «Самопоміч» та фундації «Спадщина» – головних спонсорів фестивалю, від яких парафія отримала ще й грошовий подарунок, а кожен із присутніх двічі – в суботу і в неділю – міг взяти участь у безкоштовній лотереї і щасливчики виграли по 500 доларів, які відразу ж передали на благодійність. Мило було, що радість свята розділяв з учасниками і гостями фестивалю преосвященний владика Венедикт. У неділю владика очолив Божественну Літургію у соборі святих Володимира і Ольги, а впродовж обидвох насичених фестивальних днів знаходив час для кожного: і для військових, і для артистів біля сцени, і для ґаздів та ґаздинь, які несли свою службу на кухні, і для тих, хто ярмаркував. Навіть забавний Білий Ведмідь у гуцульському кептарі сфотографувався з владикою та з отцями.

А що вже дітвора тішилася – Ведмідь нікому не відмовляв скласти товариство до фотографії чи до танцю. Активно задіяною була й фотозона, оформлена красиво, ніжно, заквітчана гарячими соняхами, що випромінювали тепло рідної української землі. А ведучі фестивалю, і святі отці, і кожен із виступаючих, наголошували: ми тут зібралися не тільки для розваги і відпочинку; ми тут разом святкуємо, молимося і збираємо кошти для України.

Й передусім збирали їх для поранених українських військових, які зусиллями благодійних фондів PROTEZ FOUNDATION та REVIVED SOLDIERS UKRAINE перебувають в Америці на лікуванні і протезуванні. Їхня присутність на фестивалі, їхні свідчення, спілкування з ними, грошова і моральна підтримка – це, свого роду, мірило совісті для кожного із нас, хто тут, в Америці, під мирним небом і на мирній землі, хто живий-здоровий і може заробляти на життя. Тому будьмо тими, хто уміє чути, бачити і розуміти. Будьмо тими, хто ділиться не просто коштами, але й своїми серцями. Пафосно звучить? Може. Тільки навряд чи хтось хотів би опинитися на їхньому місці…

Схиляю перед ними голову. Як і перед кожним, хто працює для фронту. Ось і парафія святих Володимира і Ольги отримує на своєму святі Подяки з України – від тих, за кого моляться, кому допомагають, з ким цією допомогою наближають мирний день. І від сьогоднішнього фестивалю частина коштів буде скерована до України. І ті, хто приїхав на фестивальний ярмарок з чудовою сувенірною продукцією, з вишиванками і книжками, з медом та іграшками, з прикрашеними українською символікою речами домашнього вжитку, і всі вендори та представники бізнесу – вони також волонтерять. Бо час нині такий. Бо мусимо пам’ятати: війна триває.

А ті, хто на сцені, тримають культурний фронт. Тому що через нашу пісню, через наші звичаї і обряди, через наші обереги і символи світ повинен знати: є така країна – Україна, красива, сильна, незламна. Вона розквітала на фестивалі у виступах неймовірно талановитих людей – солістів, ансамблів, хорових колективів, які співали про рідну землю і про родину, про найцінніший Божий дар – життя – і про найважливіше у цьому житті почуття любові, про свої мрії і надії, про віру, яка тримає… Діти і дорослі, виконавці із парафіяльної родини і гості свята – усі вплітали свою творчість у яскравий вінок шани, у вінок любові до України.

І світлішало небо над фестивальним подвір’ям. І розходились хмари. На щастя, обіцяна синоптиками гроза сюди й не навідувалась. Так, грому тут не було, зате була «Громовиця». Неймовірна, фантастична, запальна – саме такою ми знаємо її, точніше його, цей танцювальний колектив, яким уже понад сорок років керує справді унікальна Роксана Дика-Пилипчак (тепер – із незмінною талановитою помічницею, донечкою Данусею). Добрим десятком композицій «Громовиця» подарувала глядачам ціле море емоцій і радо ділила сцену з іншими танцюристами, які завітали в Українську околицю на фестивальне свято.

І було надзвичайно приємно спостерігати, як захоплювались українським сценічним мистецтвом не тільки українці, яких, звісно ж, прийшло на фестиваль найбільше. Однак були серед глядачів представники й інших націй і народностей – це засвідчували їхній колір шкіри або їхнє національне вбрання. І в тому полягає ще одна особливість фестивалю в Українській околиці – бути місточком єднання з іноземними гостями, які вкотре і вкотре переконуються, що українці – миролюбна нація, що ми хочемо і вміємо іти через життя з добром, з любов’ю, з піснею…

А щодо наших гостей, то уявіть собі, що суперцікаві змагання із поїдання вареників, які проводилися на фестивальній сцені, виграв… американець Frank Wach, випередивши чотирьох українських козаків. І я жалкую, що серед багатолюддя якось випустила його з поля зору і не запитала, як Френк потрапив на наш фестиваль, чи вперше і звідки в нього така пристрасть до вареників. Мо, коріння має українське?! Словом, розмова могла бути цікавою, але не відбулася. Я тільки втішилася за цього чоловіка. І не лишень тому, що за свою перемогу він отримав 250 доларів, але й тому, що знає толк в їжі. Бо наші вареники – то вам не якийсь там фастфуд. То – сила, то предмет гордості української національної кухні, то культовий символ достатку та здоров’я, а тому вони є чимось більшим, ніж просто їжею.

Зрештою, так можна було сказати про кожну українську страву, яку пропонували гостям фестивалю щедрі парафіяльні господині. І народ не приховував свого захвату. А гарячих відчуттів від смачного частування було не менше, ніж від такої ж зі смаком складеної концертної програми, і від вступів хедлайнерів фестивалю – відомих гуртів «MAD HEADS», «MAZEPA» та «Пацики з Франека».

…Несміливо зазирали на фестивальне подвір’я далекі зорі. Було тепло, приємно, затишно. І я вкотре подумала про те, що дуже хочу, аби ось такі фестивалі – світлі, радісні, пісенні, без страху, що зараз щось прилетить, без небезпеки втратити своїх рідних – щоб вони відбувалися й там, на нашій рідній українській землі. Виявляється, що подумала… вголос. І відразу ж почула, як мені хтось відповів: «Відбуватимуться! Обов'язково! Хіба у вас є сумніви?!» – біля мене на інвалідному кріслі сидів Микита, український захисник, якому протезують в Америці втрачену на війні ногу. Він неймовірний – цей хлопець: у його очах стільки світла, у його словах стільки оптимізму, у його усмішці стільки особливого шарму, що навіть просто бути з ним в одному товаристві – це ніби подарунок долі. А поруч – Сашко, кадровий військовий. Він без обидвох ніг. І не бачить. Але хлопці не говорять про свої поранення. Для них це є тим, що вже сталося і з чим вони навчаються жити. Натомість кажуть: «Не сумнівайтеся в перемозі України. І продовжуйте допомагати Україні, адже це буде наша спільна перемога. А вороги наші згинуть, загинуть. Ця держава не має права на життя. Хоча, яка це держава?! Орда! Дика. З боліт. Звідти вийшла, туди й повернеться! Й інших хоче туди затягнути. Але ми вистоїмо. Не сумнівайтеся. Допомагайте. Вірте…»

Погодьтеся: заради таких зустрічей, заради таких слів ми і приходимо на фестивалі. Щоб насолодитися українською красою, щоб наповнитися незламною вірою, щоб поділитися щирою любов’ю, щоб відчути себе частинкою великої і прекрасної землі, за яку просимо Бога про її мирний день.