Маргарет Тетчер в інтерв'ю журналу Women's Own у 1987 році сказала: «There is no such thing as society: there are individual men and women, and there are families» («Не існує такого поняття, як суспільство: є окремі чоловіки та жінки, і є сім'ї»).
Повна цитата насправді довша, і Тетчер пояснювала, що люди не повинні перекладати відповідальність на «суспільство», а мають брати її на себе.
Але саме ця фраза: «не існує такого поняття, як суспільство» – стала культовою і символом неоліберальної ідеології як вираз крайнього індивідуалізму.
Так само легко можна сказати, що і лісів не існує, оскільки вони є не що інше, як сукупність ізольованих дерев.
Абсурд ніби очевидний - але саме з цим абсурдом ми сьогодні і живемо.
Так. Ми живемо в епоху парадоксу: ніколи раніше люди не були так технічно поєднані між собою і так екзистенційно самотні.
Ми увійшли в «суспільство окремих людей», де кожен існує сам по собі, а соціальні зв'язки стали необов'язковим додатком до приватного життя.
Це сталося не в один момент і не випадково.
Ця трансформація вкорінена саме в ідеології лібералізму, історично пов'язаного зі зростанням індивідуалізму.
У його теоретичному фундаменті лежить специфічна концепція людини: істота, позбавлена своїх належностей, не обтяжена жодною попередньою історичною, культурною, сімейною чи гендерною ідентичністю.
І ця людина постійно прагне максимізувати власний інтерес. Вона є власником самої себе, наділена природними правами, що дозволяють їй «звільнитися від соціальних пут» і побудувати себе з нічого. Вона є не спадкоємцем, а самотворцем. Не тим, ким призначено бути, а тим, ким вирішуєш стати.
Цей індивідуалістичний потяг несе в собі гедоністичну цінність особистого – байдужість до суспільних справ (якщо не приховану ворожість до них). Політична ізоляція. Зневажливе ставлення до «великих наративів» як норма.
Більше немає напрямів, окрім тих, що суб'єктивно обрані.
Рушійною силою є тяжіння до неприналежності.
А це призводить до фундаментальних цивілізаційних трансформацій: соціологічних, політичних, антропологічних і, насамперед, правових.
Оскільки на першому місці стоїть індивід, то суспільство більше не є первинною реальністю. Тому саме індивід встановлює закон, і саме з індивіда слід розуміти соціальне – це те, що називається «методологічним індивідуалізмом».
Зникає холізм. У суспільстві індивідів ніхто не відчуває себе частиною цілого, незалежно від того, чи називається це ціле народом, культурою чи країною.
Суспільство розглядається суто як випадкове скупчення індивідів, які добровільно об'єднуються лише для захисту своїх інтересів, що породжує міф про суспільний договір. Але ці індивіди все одно залишаються потенційними суперниками один одного.
Відбувається тотальна підміна понять:
- Економічне замінює політичне. Громадянин стає споживачем, а держава – сервісом.
- Благополуччя замінює щастя. Матеріальний комфорт витісняє екзистенційний сенс.
- «Партнерство» замінює шлюб. Тимчасова угода витісняє довічний союз.
- Індивідуальне замінює соціальне. Публічний простір перетворюється на місце випадкового співіснування чужинців.
- Споживач замінює громадянина. Людина визначається не своїми правами і обов'язками, а своєю купівельною спроможністю.
Індивід витісняє особистість.
Буття зводиться до володіння.
Сенс життя – до споживання: Homo economicus et festivus – людина економічна і святкова. Людина, яка працює, щоб споживати, і споживає, щоб розважатися.
Щодо релігії. В такому суспільстві релігія сприймається як чергова думка, суто індивідуальний вибір – як вибір кави в кав'ярні.
Це робить незрозумілою суть релігії, яка прагне навернути людину до Творця, адже саме це означає слово «релігія» – re-ligare, з'єднувати, зв'язувати.
А релігія без традиції, без спільноти, без зв'язку, без наверненості – це вже не релігія. Це духовний супермаркет, де кожен збирає собі в кошик персональний набір вірувань.
І все це – лише загальний контур реальності, яка потребує детальнішого вивчення. Але головне зрозуміти: це відбулося на наших очах.
Ми не помітили, як суспільство перестало бути тим, що нас об'єднує, і стало тим, від чого ми намагаємося відокремитися.
Ми не помітили, як свобода від спільноти перетворилася на самотність серед натовпу.
Ми не помітили, як права без обов'язків створили покоління людей, які вимагають усього від суспільства, але нічого йому не дають.
І тепер ми живемо серед окремих людей, які більше не вміють бути разом, бо навчилися бути лише самі по собі.