24 серпня ми відзначаємо День Незалежності України. У самій назві цього свята є слово, до якого за тридцять п’ять років ми встигли звикнути настільки, що майже перестали його розуміти. Незалежність – від кого? І головне – незалежність кого: держави, народу, нації, людини? Чи достатньо мати власний прапор над адміністративною будівлею, щоб називатися незалежними? Чи починається справжня незалежність там, де народ перестає бути об’єктом чужої історії й стає суб’єктом власної історії? Коли народ починає говорити від свого імені, а не користуватися кліше колонізатора. Коли про себе оповідає від себе, а не бере готову розповідь про себе від інших.
Це питання лише на перший погляд абстрактне. Насправді воно стосується кожного українця, бо держава і народ – речі споріднені, однак не тотожні. Держава є системою інституцій, законів, кордонів, армії, адміністрації та політичної влади. Народ – історична спільнота, яка має пам’ять, культуру, мову, власне бачення справедливості й, зрештою, здатність сказати: ця земля, ця держава і це майбутнє – наші. Держава може існувати без повноцінної політичної суб’єктності суспільства. Але тоді виникає дивна конструкція: формально незалежна країна, громадяни якої не цілком відчувають себе господарями власної держави.
Україна 24 серпня 1991 року не народилася з нічого. Сам Акт проголошення незалежності говорить про інше: Верховна Рада проголошувала незалежність, «продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні». Це принципово важлива формула. Вона означає, що сучасна Україна не вважала себе історичним новотвором, випадково народженим із розпаду імперії. Вона заявила про спадкоємність. Про те, що українська державність має історичну глибину, а 1991 рік є не початком історії, а одним із її поворотів. Ще виразніше це видно в Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року. У ній Україна проголошувалася суверенною національною державою, а народ України – єдиним джерелом державної влади. Отже, українська державність від початку сучасного етапу мислилася як форма самоврядування політичної спільноти, яка має українську національну державу як власний історичний дім. Це важливо пам’ятати саме сьогодні, коли росія веде війну не просто за шматки української території. Імперія завжди прагне більшого, ніж території: вона прагне позбавити поневолений народ права називати себе джерелом історії. російська агресія тому й намагається заперечити сам факт існування окремої української політичної нації, бо визнати українців окремим суб’єктом означає визнати їхнє право самостійно визначати власне майбутнє.
У цьому сенсі українська історія особливо болюча. Ми неодноразово створювали державу, але не завжди встигали створити достатньо сильне суспільство, здатне її втримати. Найстрашніший приклад – Українська революція 1917–1921 років. Українці тоді не були бездержавними людьми, які раптом вирішили погратися в державу. Вони створили парламентські та урядові інституції, військо, дипломатію, фінансову систему, символіку, університети, Академію наук; виникли УНР, Українська Держава, ЗУНР, а Акт Злуки засвідчив прагнення до соборної держави.
Але чому ж тоді держава не встояла? Тому що мужність окремих людей ще не є політичною волею народу. Героїзм без інституцій виснажується, армія без державної стратегії стає приреченою на самопожертву, а патріотизм без політичної організації легко перетворюється на красиву, але безсилу моральну позу. Українська революція мала і зовнішніх ворогів, і брак міжнародної підтримки, але мала також внутрішні проблеми: недостатню консолідацію, суперечності політичних еліт, недооцінку війська, слабку мобілізацію та прорахунки у виборі союзників. Історія інших народів показує, що вирішальним часто стає не те, чи мав народ сприятливіші обставини, а те, чи вмів він перетворити національне почуття на тривалу політичну організацію. Поляки після поділів Речі Посполитої століттями жили без власної держави, але не дозволили зникнути самій ідеї польської політичної спільноти; фінський рух у ХІХ столітті перетворював мову, освіту й культуру на інструменти політичної модернізації. Успішні нації виявлялися здатними зробити те, чого так часто бракувало українцям: перетворити пам’ять про свою окремішність на систему інституцій, еліт і довготривалих стратегій. Українська проблема, отже, ніколи не полягала лише у відсутності держави. Значно глибшою була проблема державницької свідомості – усвідомлення того, що держава не є чужою адміністрацією, яку можна безкінечно лаяти, обходити, обманювати або чекати від неї всього, нічого не даючи навзаєм.
Держава – це політична форма існування самого народу. Якщо суспільство не відчуває себе її власником, цю порожнечу неодмінно заповнює хтось інший. Тут і починається справжній зміст україноцентричного світогляду. Україноцентризм – це не ненависть до чужого. Це відмова ставити чужий досвід вище за власний і міряти українське життя чужою історичною лінійкою. Це здатність дивитися на світ із Києва, Львова, Харкова, Одеси, Херсона – а не щоразу позичати для пояснення самих себе чужу столицю, чужу історіографію, чужі культурні авторитети. Націєцентричність у здоровому розумінні – це відповідь на просте питання: чи має український народ право ставити власне довготривале існування, безпеку, культуру й державність у центр власної політичної думки? Якщо має – тоді незалежність перестає бути просто юридичним статусом. Конституція України говорить: носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ; право визначати й змінювати конституційний лад належить виключно народові. Але конституційна формула сама по собі не створює політичного суб’єкта. Народ стає суб’єктом тоді, коли він здатний усвідомлювати власний інтерес, захищати його, організовуватися заради нього і – що найважче – брати відповідальність за наслідки власних рішень. Тому питання «чи незалежна Україна?» сьогодні вже не має достатньої відповіді «так». Україна є незалежною державою юридично, політично й міжнародно. Але незалежність – це процес, який потрібно постійно відтворювати. Військом – коли ворог переходить кордон. Економікою – коли потрібно мати ресурси для самостійного розвитку і тримати економіку в своїх руках, а не розбазарювати національне добре, бо так легше, швидше, простіше отримати тимчасовий пайок. Культурою – коли потрібно не розчинитися в чужому культурному просторі, а знати своє, бо «в своїй хаті своя правда, і сила, і воля», як заповідав Шевченко. І неодмінно освітою – коли потрібно передати наступному поколінню власну пам’ять, а не скасовувати істити з окремих дисциплін, щоб дітям було «легше». І точно політичною відповідальністю – коли потрібно не дозволити державним інституціям відриватися від суспільства, коли треба питати обраного депутата, що він зробив конретно з того, що пообіцяв, і що зробить, для того щоб дотримати слова.
Тож 24 серпня варто святкувати не як день, коли історія закінчилася гепіендом покоління тому і нам залишилося лише користуватися здобутою свободою. Незалежність – не подарунок, який якось поклали нам у руки. Це право, яке кожне покоління мусить підтвердити власною здатністю бути народом, а не населенням; громадянами, а не підданими; господарями своєї країни, а не мешканцями території, над якою тимчасово встановлено український прапор. У цьому, можливо, і полягає найглибший сенс української незалежності: не просто мати власну державу, а стати народом, для якого власна держава є природною формою його історичного існування. І якщо 24 серпня 1991 року ми проголосили незалежність України, то наше покоління отримало інше, значно складніше завдання – відстояти її зброєю, відплатити за пролиту Українську кров ворогам усіх калібрів і мастей – зовнішнім і внутрішнім, буквальним і символічним, і відтак зробити незалежність незворотною! Бо Україна це не територія на карті, обмежена кордонами. А навести порядок у державі. Усталитись у культурі. Зміцніти у політичній волі. І передусім – у самій свідомості українського народу.