Історія кохання Валентини Сидоренко та Олександра Москаленка – то щось космічне. Але сталося насправді. Попри розлуку і найтемніші часи їхні почуття продовжують промінити світло. Такий особливий Божий Дар.
Нині сорокавосьмирічна українка Валентина – вдова воїна ЗСУ. Народилася та до 2022 року жила в Києві разом з чоловіком Олександром Олександровичем, сином Всеволодом та 90-річною бабусею Надією. Старшій жінці важко було спускатися в укриття після початку повномасштабної агресії московитів, тож родина переїхала до селища Корнинське на Житомирщині.
Що відбувалося далі та чим живе зараз? Без купюр про все розповідає особисто Валентина Анатоліївна – різнобічно обдарована творча особистість: дизайнерка, кравчиня, майстриня Самчиківського розпису.
«РОБИ ВСЕ, ПРО ЩО МИ РАЗОМ МРІЯЛИ»
– До широкомасштабної війни разом з Олександром ми збирали старовинні українські речі. Чоловік зосереджувався радше на монетах і значках. А якось запропонував: «Започаткуймо музей там, де оселимось на схилі літ».
Я погодилась. І ми почали шукати українську атрибутику. Моя місія – це глечики, миски, вишиті рушники: знаходила всюди. Маю у своєму зібранні більше 200 рушників.
Десять років тому придбали будинок у селищі Корнинське. То вже була наша дача. Там планували втілити мрію про етнографічний музей або ж музей-кав’ярню.
Місцевість обрали не випадково, адже мій світлої пам’яті тато Анатолій Петрович родом із села Білки Корнинської громади, а мама Світлана Іванівна – киянка. Чоловікова мама Ольга Анатоліївна з вітчимом Володимиром Олександровичем – з Сумщини, де, на жаль, зараз все повністю зруйновано: вони встигли виїхати і нині також живуть у Корнинському.
Ми як поїхали 2022 року з Києва, так досі не повернулися.
2023 року саме з Корнинського мій Олександр пішов воювати. На жаль, з лютого 2024 року коханий вважався зниклим безвісти. Півтора року тривали пошуки, а в серпні 2025 року надійшло сповіщення про збіг експертизи ДНК. Майже рік тому, 30 серпня 2025 року, ми поховали Олександра Москаленка в селищі Корнин… Посмертно нагороджений орденом «За Мужність» III ступеня…
До речі, за три дні до сповіщення про результати експертизи чоловікової ДНК я отримала звістку про отримання ґранту на мій творчий проект. Доти вісім разів подавалась і щоразу знаходилася якась помилка. Майже рік не приступала до вишивання. Але згодом почала вишивати, створювати дизайн. Майже рік пензлика не брала до рук. Знову малювати почала лише кілька місяців тому… Перші кроки дуже важко давалися. Нині особливо заглибилась саме в Самчиківський розпис: розробляю колекцію сучасного одягу. Насправді цього ніхто ще не робив, позаяк надто складно перевести у машинну вишивку саме Самчиківський розпис, бо він доволі глибокий і своєрідний.
Зі мною залишається мрія Олександра про музей ...
Хочу, щоб про мого чоловіка знали.
Щоб знали про наше кохання.
Олександр мені дуже часто сниться. Або й щодня. Розповідаю коханому про все, що хочу зробити. Пам’ятаю, як він казав: «Коли буде перемога, я тебе дуже прошу: проїдемося по всій Україні, заглянемо в кожен куточок, в кожне село, навіть якщо воно зруйноване. Просто будемо запитувати людей: як вони, чим жили? І напишемо книгу…»
Зараз у здійсненні заповітних мрій Олександра мене підтримують чоловікова і моя матусі та син Всеволод. Та й сам Олександр сповістив уві сні: «Роби все, про що ми разом мріяли. І про що ти мріяла! Роби!»
«ТАКОГО КОХАННЯ ЩЕ НЕ БАЧИЛИ…»
Хочу наголосити, що ще до експертизи ДНК Олександр мені так само у снах пророкував: «Тільки ти мене знайдеш. Будь ласка, знайди мене».
Але після того, от зараз, знову сниться і каже:
– Потерпи ще трошки. Ти – сильна. Я обов’язково прийду.
Відповідаю:
– Ти ж розумієш, що ми тебе поховали. Хоча я не вірю, що тебе нема.
А він:
– Потерпи. Я невдовзі прийду і сам «зніму» це все.
Наше з Олександром подружжя від самого початку було дуже-дуже незвичайним. Знайомі завжди дивувалися і стверджували, що такого кохання, як наше, ще не бачили… Маємо різницю у віці: чоловік – молодший на одинадцять років. Не раз переповідав, що сторонні люди відмовляли, мовляв, навіщо тобі старша жінка. На що мій коханий відповідав: «Ви просто її не знаєте. Якби ви її знали внутрішньо, то розуміли б, що це за людина».
Точно знаю: ми з Олександром – на одному подиху. Всі близькі вже помітили і підтверджують: так, це справді якийсь незвичайний зв'язок.
Розповім лише кілька фактів. 25 травня 1995 року я закінчила школу і прийшла додому, де всі родичі на той момент сиділи за столом. І раптом моя тітка Наталя мовила: «Ну що, Валюшка, вітаю із закінченням школи. То що ти, зараз вийдеш заміж?» Чітко пам’ятаю, як я подивилася їй в очі та відповіла: «Ні. Мій чоловік щойно пішов у перший клас». Згодом ми зіставили події і виявилося, що й справді мого Сашка саме в цей день мама привела у перший клас. І далі по життю будемо дивовижно перетинатися. З його мамою познайомилися випадково, і вона сказала мені, двадцятирічній, цікаву фразу:
– Я б так хотіла, щоб у мене була така невістка, як ти.
Я поцікавилася:
– А в тебе є діти?
У відповідь почула:
– Так, є. Але одному синові 9 років, а другому – 8.
На що кажу:
– Та почекай. Пройде час, мені буде 29-30, а йому – 19, і ми зустрінемося.
І справді. Зустрілися, коли мені виповнилося 29 років. І от відтоді – разом. Все життя.
Та й зустрілись суто «випадково». Навіть не знала, що то Сашко. Дуже багато про це згадували.
Усі наші близькі та знайомі кажуть: «Він дивиться на тебе так, ніби з’їв би тебе. А ти дивишся на нього – начебто в ньому розчиняєшся». Це справді так. Я дуже кохаю Олександра. Вірю в те, що моє кохання додасть йому сили. Вірю, що він не загинув. Багато разів уявляла собі момент, коли зателефонує і скаже: «Я – живий».
Пригадую ще одну обставину. Ми щороку з 1 по 10 травня рушали відпочивати в Карпати. Мали таку сімейну традицію. Одного разу їхали і чомусь заговорили про цифри. У мого чоловіка була дуже погана пам'ять на цифри. І раптом він запитав: «Не розумію, чому я завжди твій номер телефону знаю напам’ять? Нічиїх днів народження не пам’ятаю, нічого іншого, а лише твій номер телефону?» Тут і син обізвався: «Мам, і я твій номер телефона знаю. Чому так?»
І я раптом мовила таку фразу:
– Можливо, мій номер телефону колись вам врятує життя…
Не знаю, що з цим пов’язано, але навіть у снах Олександр мені знову підтверджує:
– Завжди пам’ятаю твій номер телефону. Я його проговорюю.
А я телефон з рук не випускаю. Одного разу хочу почути ці слова:
– Я живий…
«ХОЧЕТЬСЯ ЩОСЬ ЗМІНИТИ НА КРАЩЕ»
– 2022 року після переїзду до Корнинського я почала шити балаклави й шапки для військових ТрО. Робили це у мене вдома разом з місцевими дівчатами: хто не вмів – усі навчилися. Потім у 2023 році я дізналася про жінок благодійної організації «Територія добра» з селищ Кривого та Корнинського, які готують страви для воїнів. Допомогла, чим могла. А коли споглядала їхню працю – плакала. Мені настільки приємно, що є такі люди: не зупиняються, продовжують допомагати захисникам.
Оскільки я творча людина, то разом з подругою Оксаною Булавіною, яка виготовляє ляльки-мотанки, вирішили створити мотанку-Берегиню, яка б подорожувала селами й містами з прапором України. І ми спільно з дівчатами підхопили ідею. Оксана роздрукувала книгу, і так народився проект «Книга подорожі Берегині від серця до серця». Тобто мотанка-Берегиня подорожуватиме з книгою різними селами і містами України. І до якої людини потрапляє, тій належатиме розповісти про рідне село чи місто: чим пишається, що там є красивого, чим зараз живуть люди.
Наразі близько 60 осіб чекають, коли зможуть долучитися до проекту. Домовились, що для кожного населеного пункту надаємо тиждень-два часу. П’ятими у списку були наше селище Корнинське, Криве та загалом Корнинська ОТГ. Я небагато знаю людей у Кривому та Корнинському, але зрозуміла: хочу закарбувати, що є такий волонтерський рух «Територія добра», а також є у нас письменники і просто чудові люди Людмила Добровольська і Микола Савенець. Робимо спершу маленькі відеоролики і записи. З часом хочемо роздрукувати повноцінну книгу про те, як подорожувала наша Берегиня-мотанка рідним краєм. Хто захоче придбати видання – зможе. Всі охочі можуть доєднатися. Де лишень я вже не була! Наразі Берегиня поїде в місто Миколаїв.
Також хотілося б влаштовувати майстер-класи, навчати всіх охочих Самчиківському розпису, вишивці. Щоб громада не занепадала. Не сумувала.
Поки я тут – хочеться щось змінити на краще…
Далі – буде!