11 серпня 2026 року на роттердамському кладовищі Кросвейк відкрили могилу, в якій 88 років спочивали останки Євгена Коновальця. Полковник Армії Української Народної Республіки, командир Січових стрільців, засновник Української військової організації та перший голова Організації українських націоналістів нарешті повертається в Україну. Після ексгумації його останки доправили на Батьківщину. Тут їх мають дослідити науковці, а згодом Коновальця перепоховають на Національному військовому меморіальному кладовищі. Ця історія це щось значно більше, ніж перепоховання історичної постаті. Для українців повернення Коновальця має особливий сенс: людина, яка більшу частину свого дорослого життя присвятила боротьбі за незалежність України і загинула від руки радянського агента далеко від батьківщини, через майже дев'ять десятиліть знову опиняється на Українській землі. Щоб зрозуміти значення цієї події, варто повернутися до Роттердама 1938 року.
23 травня 1938 року Євген Коновалець ішов на зустріч із людиною, яка назвалася його давнім знайомим. Це був Павло Судоплатов – співробітник радянських спецслужб, який отримав завдання ліквідувати керівника ОУН. Зустріч відбулася в Роттердамі. Після неї Коновалець загинув від вибуху замінованого подарунка. Український інститут національної пам'яті та історики спецслужб розглядають убивство як операцію радянських спецслужб. У цьому епізоді є майже детективна простота: зустріч, подарунок, вибух – і смерть. Але за кількома хвилинами в Роттердамі стояли попередні роки боротьби. Ідейної та фізичної, інтелектуальної та збройової. Коновальця вбивали не просто як окремого політичного противника. Адже він був одним із головних організаторів українського визвольного руху міжвоєнного періоду – людиною, яка після поразки Української революції не погодилася з тим, що українська державність програна назавжди. Саме тому його смерть стала ударом по всьому українському руху. Втім вона не знищила того, що Коновалець створив. І тут радше навпаки: його ім'я стало частиною традиції українського визвольного руху, яка пережила і його самого, і його вбивцю – радянський союз.
Коновальця важко вмістити в одну біографічну роль. Він був військовим, політичним організатором і державником – і саме поєднання цих якостей пояснює його історичне значення. У роки Української революції він став командиром Січових стрільців – одного з найорганізованіших і найбоєздатніших формувань. Після поразки визвольних змагань Коновалець не залишив справу незалежності. У 1920 році він став одним із творців Української військової організації, а 1929 року очолив Організацію українських націоналістів. Це і є ключ до розуміння місії Євгена Коновальця. Зрозуміло, він належав до покоління українців, яке втратило державу, але відмовилося визнати втрату України. А проте для нього незалежність не була епізодом 1917–1921 років. Це була мета, яку треба було продовжувати – іншими засобами, в інших умовах і, якщо потрібно, протягом наступних поколінь. Саме тому Коновалець є одним із найбільших українських героїв ХХ століття. Його внесок полягає не лише в участі у війні чи створенні політичної організації. Він – як лідер і очільник – допоміг зберегти саму ідею української державності після військової поразки. Він передав її далі – поколінню, яке продовжило боротьбу вже після його смерті. І в цьому сенсі його історія ще не закінчилася. Вона просто змінила місце – від Роттердама 1938 року до України 2026-го. Після смерті Коновальця його тіло залишилося в Нідерландах, але його справа воскресла в Україні. російська імперія, а згодом більшовицька росія та радянський союз не раз намагалися «вирішити», як рашисти повторюють за нацистами, «українське питання» фізичним знищенням його носіїв, себто українців, що не готові змиритись і впасти під російський чобіт. І, як знаємо з історії України зокрема, смерть окремої людини не обов’язково означає смерть ідеї. Бо ніщо не зупинить ідею, час якої настав! А Коновалець після розгрому Армії УНР не повернувся до тихого приватного життя. Як це зробив, наприклад, Володимир Винниченко. Відповіддю на втрату держави у Коновальця була не капітуляція, а організація наступного етапу боротьби. Бо, як писав Іван Франко: «А що кров не зможе змить, / Спалимо огнем то! / Лиш боротись значить жить… / Vivere memento!»
Українська історія ХХ століття – це довга боротьба за право українців самим визначати, якою буде їхня країна. Коновалець був одним із тих, хто після військової поразки зумів зберегти цю боротьбу як організовану традицію. Тому його повернення має значення далеко за межами церемонії перепоховання. Україна повертає не просто останки людини з підручника історії. Вона повертає одного з тих, хто свого часу відмовився погодитися з думкою, що українська державність – історична випадковість. Коновалець був для радянської влади небезпечним саме тому, що поєднував військовий досвід із політичним баченням. Він був не лише командиром, який воював проти більшовиків. Він був організатором, який після поразки намагався створити умови для продовження боротьби. Це був, за словами цитованого вище класика, Дух, що тіло рве до бою! І його противником була не абстрактна «радянська система». Це була конкретна держава, яка не визнавала права України на незалежне політичне існування. Саме в цьому контексті треба читати історію його вбивства. радянські спецслужби роками працювали проти українського визвольного руху. Сам факт такого вбивства промовистий. радянська влада могла переслідувати, ув’язнювати, депортувати чи дискредитувати своїх противників. Але у випадку Коновальця було обрано фізичну ліквідацію за кордоном.
Чому? Тому що для москви українська незалежницька ідея була небезпечною не лише тоді, коли мала армію. Вона залишалася небезпечною доти, доки існували люди, здатні організовувати українців навколо неї. У цьому є важливий історичний парадокс. радянська спецслужба змогла вбити Коновальця, але не змогла вбити те, заради чого він жив. ОУН продовжила існувати після його смерті. Український визвольний рух пережив його покоління. А сьогодні незалежна Україна зустрічає останки людини, яку москва колись намагалася назавжди прибрати з української історії.
Для українців в Україні та інших країнах Євген Коновалець може здаватися далекою постаттю з епохи імперій, революцій і політичної еміграції. Але саме нині в розпал страшної війни, агресії росії проти України його історія набуває нового звучання. І в цьому сенсі між Коновальцем і сучасним українським військовим існує пряма історична лінія. Обставини різні, зброя різна, політична карта Європи змінилася. Але фундаментальне питання виживання Української Нації знову постало перед нами. Коли сучасний український військовий захищає Україну, він не є першим у цій боротьбі. За ним – покоління, яке боролося в Армії УНР, Січових стрільцях, Українській військовій організації, ОУН, Українській повстанській армії та інших формах українського визвольного руху. Бо всіх їх об’єднує переконання: українська свобода варта боротьби. російська агресія вустами кремлівської злочинної шобли намагається представити українську незалежність як щось випадкове, штучне або тимчасове. Історія Коновальця дає на це просту відповідь: українське прагнення до державності не виникло у 1991 році і точно не почалося у 2022-му. Воно має покоління попередників, які платили за нього свободою, вигнанням і життям. Тому повернення Коновальця – це також повернення історичної пам’яті. Є таке слово, без якого важко зрозуміти Коновальця, – чин. Не в сенсі красивого жесту чи героїчної пози. Що таке чин? Це дія, яка випливає з переконання і за яку людина готова платити особисту ціну. Чин – це не суха впевненість у тому, що перемога гарантована. Це готовність діяти тоді, коли результат не гарантований взагалі. Через 88 років останки Євгена Коновальця повертаються на Батьківщину. І це повернення мимоволі ставить сучасному українцеві те саме питання, яке стояло перед поколінням Коновальця: що ми готові зробити для України, майбутнього якої можемо не побачити власними очима? Бо національна пам’ять потрібна не для того, щоб жити минулим. Вона потрібна, щоб розуміти, хто ми, звідки прийшли і за що стоїмо сьогодні.