Знайомий поставив мені питання: «Чи може цей картонний майдан мати успіх?». Це питання сьогодні цікавить багатьох. Тож я спробую сказати свою думку.
Насамперед, як на мене, то цей «картонний майдан», навіть якщо він і має своїх організаторів, варто розглядати трохи глибше, ніж простий прояв підтримки Федорова.
І навіть не дивлячись на те, що у нас війна, цей «майдан» може ще довго продовжуватися. А от чи буде від цього той позитив, якого очікує український народ, то це важко сказати. Адже тут переплітаються багато факторів. І, звичайно, аналіз періодичних українських «майданів» має проводитися глибоко і детально.
Далі коротко. Повернемося трохи в історію:
- Революція на граніті – жовтень, 1990 рік.
- Помаранчева революція – листопад 2004 – січень 2005 року.
- Революція гідності – листопад 2013 – лютий 2014 року.
Як бачимо, між першим і другим «майданами» відстань 14 років, між другим і третім – 10 років, і між, умовно назвемо, третім і четвертим – 12 років.
Чи є у цьому якийсь взаємозв'язок? На мою думку, так. За цей період, 10-14 років, влада безбожно нахабніє і почувається безкарно, вважаючи, що вона уже «загнуздала» українців і їй все дозволено.
І ось тут починає діяти закономірність, що навіть найбільш спокійний кінь починає брикатися, якщо його постійно починають смикати за вуздечку. Та і за цей же період підростає нове покоління українців, яке енергійне, революційне і нетерпиме. І тут дуже важливо, хто і як це використає.
Як показали попередні «майдани», наміри у тих, хто виходив на майдан, були правильні, а от результати не дуже, якщо навіть не сказати, що плачевні. І тут уже, мабуть, діє наша ментальність, яка, як на мене, закладена у відповідну матрицю, про що я уже не раз писав.
Дуже влучно, про особливості такої нашої ментальності сказав один з видатних умів української нації В’ячеслав Липинський:
«Надмірною чутливістю (при пропорційно заслаблій волі та інтелігентності) пояснюється наша легка запальність і скоре охолоджування; пояснюється теж дражливість на дрібниці і байдужість до дійсно важливих речей, яких розрізняти від дрібниць не вміємо. Всі наші одушевлення зі слізьми, молитвами і всенародними співами – проходять так само скоро і несподівано, як вони і появляються. Виявити наше хотіння в ясній і тривалій ідеї та закріпити його тривалою, довгою, організованою послідовною і розумною працею нам важко тому, що увага наша, некерована віжками волі і розуму, весь час розпорошується під впливом нових емоціональних подражнень, які нищать попередні. Досить подражнити чиюсь дрібну амбіцію або дрібне хотіння, щоб він, під впливом цього дрібного подражнення, забув про ідеали та хотіння, вирішальні іноді для буття всієї нації…».
Особливо зверніть увагу ось на ці слова – «…Всі наші одушевлення зі слізьми, молитвами і всенародними співами – проходять так само скоро і несподівано, як вони і появляються».
Вся біда у тім, що після отримання перемоги на «майдані», українці заспокоюються і розходяться по домівках, по своїх справах, а перемогою починають користуватися люди, які приходять у владу лише заробляти і яким зовсім байдуже до України і її народу.
І ось для того, щоб цьому народу «накипіло» і він знову вийшов на «майдан», потрібно десь 10, 14, чи 12 років, щоб він зірвав свою злість, передав знову комусь завойовану власною кров’ю перемогу і розійшовся по домівках.
Є у Павла Тичини вірш, який він написав, ще у 1919 році:
«На майдані коло церкви
Революція іде.
– Хай чабан! – усі гукнули,
– За отамана буде.
Прощавайте, ждіте волі; –
Гей, на коні, всі у путь!
Закипіло, зашуміло –
Тільки прапори цвітуть…
На майдані, коло церкви
Посмутились матері:
Та світи ж ти їм дорогу,
Ясень місяць угорі!
На майдані пил спадає,
Замовкає річ…
Вечір.
Ніч»
(П. Тичина 1919 р.).
Цей вірш, як на мене, дуже актуальний і сьогодні. Коли через понад сто років нічого не змінилося. Той же чабан і та ж отара…
То, можливо, нам уже варто не лише виходити на «майдан», але і змінювати свою ментальність?
Про автора: Сергій Медвідь – письменник, академік Академії інженерних наук, кандидат аграрних наук.