Досить небезпечно жонглювати термінами, значення яких не до кінця розумієш. Або розумієш інакше, ніж фахівці.
Окремо звертаю увагу громадянського суспільства: якщо ідеї «цифрового суверенітету» просувають держструктури – то це буквально означає «таваріщ майор хоче більше контролю за населенням».
Чиновникам не подобається, що вони не можуть розшифрувати зміст трафіку, зашифрованого іноземними алгоритмами.
Їх бісить, що неможливо здобути справжні ПІБ та адресу проживання користувача іноземної соцмережі, який викриває їхню корупцію та некомпетентність.
Міністри з президентами с*руть цеглинами, коли викривальний ресурс розміщено на іноземному хмарному хостингу, який плював на їхні запити та навіть на рішення підконтрольного зе-владі кривосуддя.
І тому влада починає просувати наратив «цифрового суверенітету»: мовляв, нам конче потрібна прямо зараз незалежність від іноземних технологій, від їхнього поганого законодавства. Мовляв, там, за бугром, – персональні дані громадян України під загрозою. А те, що в Україні вони взагалі ніяк не захищаються, – цієї теми всіляко уникають.
Є випадки, коли незалежність від іноземних технологічних рішень є частково виправданою – наприклад, для захисту держтаємниці.
Але загалом, заклики представників влади до «цифрового суверенітету» – це досить тривожний сигнал для вільних людей.
Єдиною країною, яка майже досягнула його – є КНР. У них замість Google, Facebook, WhatsApp, Amazon та інших широковідомих сервісів працюють власні «аналоги». Усі ж інші технології, не схвалені компартією, просто заборонені та заблоковані, для чого десятиліттями будувався «Великий китайський фаєйрвол».
Дуже хочуть побудувати власний «цифровий суверенітет» такі країни, як росія та Іран. Якби Куба, КНДР та Афганістан знали, що означають слова «цифровий суверенітет» – вони б також цього сильно прагнули.
Для більшості «пересічних громадян» основним ризиком «цифрового суверенітету» є розширення можливостей уряду для підсилення цензури – завдяки тиску на вітчизняних розробників «суверенних» технологій.
Також «цифровий суверенітет» обмежує доступ до кращих світових рішень за допомогою штучного обмеження конкуренції: так званий «захист вітчизняного виробника» – пам’ятаєте?
Ну, і як будь-який протекціонізм, «цифровий суверенітет» – це історія про корупцію.
Скажімо, партією та урядом поставлена задача «Розробити вітчизняний месенджер протягом двох років».
Світові приватні корпорації витратили на це десятиріччя та мільярди доларів – але все одно навіть у найкращих розробках постійно вилазять проблеми.
Тому зробити щось більш-менш нормальне за короткий період – просто неможливо, а тим більше за умови дуже обмеженого фінансування.
Потенційний розробник «вітчизняного месенджера» також це розуміє, тому більшість грошей «на розробку» будуть банально вкрадені (спільно з чиновником). На залишок коштів візьмуть щось безкоштовне (наприклад, на основі Matrix) – і покажуть, витираючи піт з чола: «ось, дивіться, як тяжко ми працювали і як гарно вийшло». Ніхто тим лайном користуватися не буде, але ж кошти будуть успішно «освоєні», а у декого з причетних до проекту з’являться нові вілли з яхтами.
Тому коли почуєте тезу «Україні вкрай потрібен цифровий суверенітет» – поставте собі та «оратору» питання: «від кого та від чого ми таким чином хочемо захиститися?» Від яких саме загроз? Від США? Від ЄС? А це точно загрози?
А чому тоді більшість українських державних веб-сайтів «заховані» за американськими CloudFlare чи AWS? А в усьому світі вважається ледь не еталоном ЄСівський GDPR та закон про цифрові ринки? А чому Starlink? А чому GPS?
Так, є досить давні рухи урядів країн ЄС у сторону, протилежну американським корпораціям – але це не подається як «цифровий суверенітет». Скоріше це про усунення штучно створеної монополії на користь альтернативних прозорих рішень. І це зовсім інша історія.
Але головне, що слід усвідомити прихильникам українського «цифрового суверенітету» – що доведеться відмовитися від Інтернету.
Чия навіть назва означає «міжнародне павутиння».
Інакше кажучи, користуючись інтернетом, ти фактично відмовляєшся від «цифрового суверенітету». Бо ж сама суть інтернету якраз і полягає у таких ненависних «іноземних технологіях» та міждержавній та міжконтинентальній децентралізованій інфраструктурі.
А відмова від інтернету – це скасування демократії та швидка КНДРизація.
Тому прошу ще раз подумати, панове чиновники: ви точно цього хочете для нас?