Італійський марксистський теоретик Антоніо Ґрамші в першій половині ХХ століття міркував, чому комуністи в Європі (де робітничий рух був набагато сильнішим, ніж в аграрній російській імперії та в якій соціалістична революція відбулася першою) не змогли влаштувати повноцінну революцію у, здавалося б, ідеальний момент, коли після Першої світової війни державні інститути були безпорадні, а правлячий клас не міг повноцінно реалізовувати свою владу.
Він дійшов до висновку, що пояснення полягає у сфері ідеології, усвідомивши причину, через яку комуністи так і не змогли захопити владу в буржуазних демократіях – вони не оволоділи їхньою культурою та інститутами громадянського суспільства.
Ґрамші каже: «Ніхто не зможе повалити політичний апарат без контролю над його культурним фундаментом, на якому і ґрунтується політична влада. Спочатку треба завоювати схвалення народу, закріплюючи спочатку в дискурсі лише окремі концепти, а вже потім у звичаях, мисленні, системі цінностей, мистецтві та освіті».
Один із ключових розділів теорії Ґрамші – вчення про «культурну гегемонію».
Згідно з ним, влада панівного класу тримається як на насильстві, так і на згоді.
Адже механізм влади – не лише примус, а й переконання.
Таким чином, держава, який би клас не був панівним, стоїть на двох китах – «силі та злагоді».
Становище, у якому досягнуто достатній рівень згоди в суспільстві, Ґрамші називає гегемонією.
Гегемонія – не застиглий (раз і назавжди досягнутий) стан, а динамічний, безперервний процес.
Якщо головна сила держави та основа влади панівного класу – гегемонія, то питання стабільності політичного порядку (або умови його зламу) зводяться до питання, як досягається чи підривається гегемонія.
За Ґрамші, як встановлення, так і підрив гегемонії – це «молекулярний» процес, який проходить невидимо, малими порціями, зміною думок та настроїв у свідомості кожної людини.
Гегемонія спирається на «культурне ядро» суспільства, яке містить сукупність уявлень про світ і людину, про добро і зло, прекрасне і огидне, безліч символів і образів, традицій і забобонів, знань і досвіду багатьох століть.
Поки це ядро стабільне, у суспільстві є «стійка колективна воля», спрямована на збереження існуючого порядку.
Підрив цього «культурного ядра» та руйнація цієї колективної волі – є головною умовою революції.
Створення такої умови – «молекулярна» агресія у культурне ядро.
Це, пише Ґрамші, «величезна кількість книг, брошур, журнальних і газетних статей, розмов і суперечок, які без кінця повторюються і у своїй гігантській сукупності утворюють те тривале зусилля, з якого народжується колективна воля певного ступеня однорідності, того ступеня, який необхідний, щоб вийшла дія, координована та одночасна у часі та просторі».
На що в культурному ядрі треба насамперед впливати заради встановлення (або підриву) гегемонії? Треба впливати на звичайну свідомість, повсякденні, «маленькі» думки середньої людини.
А найефективніший спосіб впливу – невпинне повторення тих самих тверджень, аби до них звикли і почали приймати не розумом, а на віру.
Хто ж головна дійова особа у встановленні чи підриві гегемонії? Відповідь Ґрамші однозначна: інтелігенція.
Саме створення та поширення ідеологій, встановлення чи підрив гегемонії того чи іншого класу, на його думку, – є головним сенсом існування інтелігенції.
«Розлучившись» в 60-70-х роках минулого століття із пролетаріатом, неомарксисти мобілізували нові революційні сили: феміністок, гомосексуалістів, мігрантів, наркоманів, психопатів, транссексуалів...
Таким чином, згідно з Гербертом Маркузе, вони різко розширили сфери революційної активності: від соціально-економічної до репродуктивної, оголосивши своєю головною метою перехід до безкласового, наднаціонального та в перспективі до позастатевого суспільства.