Минуло пів року з дня загибелі звукорежисера театру «Берегиня», музиканта Валерія Литвина. 24 лютого 2022 року ще один Герой, який точно не був народжений для війни, добровільно приєднався до ЗСУ. Без вагань. З перших днів став на захист України і віддав життя за всіх нас, виконуючи бойове завдання. Сьогодні ділиться живими спогадами про сина Валерія Народний артист України, перша скрипка Національного заслуженого академічного українського Народного хору імені Григорія Верьовки, видатний скрипаль Володимир Литвин.
ДУЖЕ МАМУ ЛЮБИВ, ЗА НЕЇ ТРИМАВСЯ
– Володимире Вадимовичу, хочеться закарбувати для всіх поколінь перші кроки в житті Валерія з дня народження…
– Мій син – Валерій Володимирович Литвин – прийшов у світ 16 грудня 1988 року в Києві. Наша родина на той час жила у Вишневому. У нього є старша сестричка Ірина (1986 року народження). Цікавий факт: напередодні пологів ультразвукове дослідження показало, що буде дівчинка. Однак народився синочок, причому дуже швидко і легко в Київській обласній лікарні. Викликали швидку о пів на десяту, а вже о 12:45 Валерій був з нами. Дружина – Валентина Миколаївна Литвин – казала, що син народився в сорочці. Пам’ятаю кожну мить тієї п’ятниці. Наше щастя.
Матір з немовлям забрали з пологового через 10 днів. Тоді проблемою було дістати дитяче ліжечко, тож синок перший місяць спав у ванночці для купання.
У Вишневому й у садочок пішов. Але не любив садочка. Дуже маму любив, за неї тримався: «матуся, матуся» називав уже дорослим. Дружина на той час працювала економістом у Київському облздороввідділі, любила музику і театральне мистецтво, тож домовилася з вчителькою – піаністкою з Вишнівської школи, аби приходила в обідній час, щоб син з 5 років пробував грати на фортепіано.
– Тобто з раннього дитинства спрямовували на музичну орбіту?
– Намагалися долучити до мистецтва. Велику роль у становленні Валерія як людини відіграли дідусі. Мій батько – Вадим Якович Литвин – любив музику, грав на баяні і скрипці, був директором школи, викладав малювання й співи. А ми завжди влітку їздили до батьків. 1992 року два тижні Валера був у селі, тож дідусь навчив його і старшу доньку Ірину грати і співати «Два дубки».
Батьки дружини жили в Луганську, а коли в 2004 році переїхали, бо в дідуся стався інсульт, то ми жили разом у двокімнатній квартирі. Дідусь Микола Якович Лобанов дуже любив Валеру: купав, доглядав. І мій батько теж пестив. Так обидва дідусі благословили зв'язок поколінь.
З 1995 року син навчався у загальноосвітній школі №49 на Ярославовім Валу і водночас у Київській дитячій школі мистецтв №2 імені М. І. Вериківського по класу скрипки під керівництвом педагога Любові Миколаївни Рибальченко. Коли закінчував 9 клас – вже пристойно грав на скрипці.
За натурою був лідером, що проявлялось ще з дитячого садочка. І в школі, коли треба було щось організувати – виявляв першість. Робив все чітко.
ДЕСЯТЬ РОКІВ НА ПЕЧЕРСЬКИХ ПАГОРБАХ
– Які щаблі зростання допомогли Валерію Литвину у пошуках творчого «я»?
– Скрипки синові видавалось замало. Я запропонував йому вступити до тодішнього Київського обласного училища культури (нині Академія мистецтв імені Павла Чубинського). Обрали гру на акордеоні. А там ще на Печерську така аура… 2003 року став студентом: сподобалось. Ми придбали акордеон. Син був дуже задоволений.
Валерій займався з Людмилою Придіус в ансамблі «Роксолана». А також доєднався до оркестру під керівництвом Миколи Голючека. Згодилися навички гри на скрипці: швидко освоїв контрабас балалаєчний, а потім ще контрабас струнний. Чотири роки промайнули дуже швидко. Завершив навчання 2007 року.
Потім Василь Григорович Романчишин, з яким дружимо ще з 1981 року, порадив вступити до Академії керівних кадрів на звукорежисера. Валерій так і вчинив. 2013 року закінчив з червоним дипломом за спеціальністю «магістр, звукорежисер театрів і музичних закладів». Під час навчання паралельно грав на контрабасі в ансамблі «Будьмо», де Микола Степанович Голючек вміло розкривав таланти.
Після 2013 року працював в ансамблі «Берегиня» і водночас щодня їздив на репетиції до Академії мистецтв імені Павла Чубинського, яка стала йому справжньою Альма-матер. Провів 10 років життя на цих священних Печерських пагорбах. До аспірантури вступати не захотів. Самотужки шукав роботу. Виграв конкурс серед 52 претендентів до складу ансамблю «Берегиня», де влаштувався на роботу головним звукорежисером.
Потім син створив власну групу «Фрайда»: грав на контрабасі, писав музику, вірші, знімав відеокліпи. Брали участь у фестивалях. Знайшов себе. До речі, записи пісень групи можна послухати в ютубі.
Був патріотом. Дуже любив природу. Знався на нових технологіях. Мав зріст 1 метр 93 сантиметри. Сильний. Красивий. Міцний. 2013 року отримав права водія. 2023 року народилася донька Вікторія (три рочки буде). Відвідував спортзал. Не вживав алкоголю. Не палив. Вже у 25 років був повністю самодостатнім.
БЕЗСОННІ НОЧІ Й ОЧІКУВАННЯ…
– Побратим Валерія Литвина Олександр Ярмак розповідає, як у 2023 році служив разом з ним на посаді головного інженера у підрозділі FPV-дронів та вважає «потужним воїном, з яким пройшов серйозні операції». Згадаймо ж шлях Воїна від самого початку до трагічного дня…
– Ще під час Революції Гідності Валерій долучався до будівництва барикад на Майдані. Коли почалися події в Луганську й Донецьку, поривався йти добровольцем. А з початком війни 2022 року пішов першого ж дня у фонд «Повернись живим»: зранку до вечора працював. А ще одружився 2016 року і тоді ж народився син Левко, тож з початком великої війни дружину Марину з дитям відправив спершу до Львова, потім до Вільнюса. І якось каже нам: «Йду в Національну гвардію». У нас з матір’ю був шок.
З 30 березня 2022 року для нас почалися безсонні ночі й очікування, коли син зателефонує і скаже, що все гаразд. Валерія зарахували до Нацгвардії, потім проходив навчання в Лютежі. Війна затягувалась і його це дуже турбувало. Після півторарічної роботи кулеметником Нацгвардії Валерія, за його проханням, перевели до ЗСУ. Але про це він нам спершу нічого не сказав. Тренувався разом з Третьою штурмовою: дуже хотів звільнити Україну від наволочі, дуже вірив. Прагнув Перемоги.
Опинився біля Кринок на Херсонщині. Приїздив у відпустку і розповідав, як тримали плацдарм… Потім тримали фронт під Покровськом… Рідко з’являвся.
Телефонував. Щодня дружині Марині повідомлення надсилав, що все гаразд. А матусю як любив! Букети дарував, вірші читав. Дружина щоранку згадує Валерія…
Через три роки боїв на передовій був і втомлений, і вимучений, але не йшов у відпустку. Коли перейшов у батальйон безпілотних систем, то вони навіть діяли на Курщині. Потім був в елітному підрозділі під командуванням Олександра Ярмака (займався безпілотними системами). Мав авторські проекти. Виїжджали збивати дрони навіть на Чернігівщину.
І останнього разу їхав, обіцяючи повернутися через день-два. Планували відпустку, бо 2 роки не мав.
Понад усе прагнув звільнити Україну…
Найтрагічніша звістка застала нас в суботу 6 грудня 2025 року. У п’ятницю ми ще з Валерієм розмовляли. Я в магазині перебував, коли зателефонувала дружина, і не своїм голосом сповістила: «Синок загинув». Я ледве свідомість не втратив. Мене колотило. Зателефонував Олександр Ярмак: «На жаль, Ваш синок загинув»… А це ще ж день Української Армії – 6 грудня. І я о 6 годині ранку надіслав Валерію на телеграм привітання. Він не відповів. Виявляється, загинув у 0 годин 11 хвилин. «Шахед» прилетів і вбив миттєво. Побратими розповідали: щойно приїхали двома автівками з генераторами, і не чули як прилетів зловісний дрон. Їх було 12 осіб, троє загинули. Інші поранені.
З військкомата принесли офіційне підтвердження…
У вівторок привезли сина, а чин похорону відбувся у п’ятницю. Поховали поряд з побратимом Максимом (єдиний син у мами, 19 років) на Берківцях.
Валерій дуже хотів перемоги і все робив для того. Умовляв своїх друзів іти на фронт. Лише один раз взяв відпустку. Був душею батальйону. Дуже справедливим. Не прагнув звань, мав природну скромність…
ПОСТСКРИПТУМ: Ці хлопці – українська еліта. Скільки добрих справ могли б зробити і для країни, і для рідних… Наш обов’язок – жити і діяти так, щоб полеглі Герої не стали сухою статистикою. Їхні імена й життєві історії гідні книг та фільмів і мають завжди бути на слуху.
Світлини з родинного архіву Володимира Литвина