Є в Україні територія, яку деякі українознавці називають ландшафтно-етнічним притулком української нації. Чудова, неймовірно багата українська земля, але протягом тисячоліть абсолютно незахищена від зажерливих сусідів ні високими горами, ні глибокими морями, ні безмежними лісами та болотами. Тому протягом останніх 8 тис. років пращури нинішніх українців не один раз вимушені були відступати зі своєї Богом даної землі до Карпатських гір, де знаходили притулок і порятунок. Найсприятливіші природно-кліматичні умови були в найнижчій частині Українських Карпат, тобто Бойківщині. Кочові племена боялися закритих просторів, як вогню. Недаремно магнат Лянцкоронський від татар висаджував на нинішній Тернопільщині ліси. І допомагало: кочівники-степовики обходили ворожий їм ліс десятою дорогою.
Коли закінчувалася лиха година, українці знову розтікалися з Карпат на рівнинну частину України, де умови для землеробства були набагато кращими. Останній раз таке відбулося в ХVІ-ХVІІ ст. за організаційного усвідомленого державотворчого сприяння вихідців з Передкарпаття Сагайдачного (Кульчицького), Хмельницького і Яреми Вишневецького. І тут, у формуванні нинішнього населення Полтавщини, Харківщини, південних частин Чернігівщини і Сумщини, Слобожанщини відіграла саме найбільш заселена Бойківщина. Тому й нині у східній Україні дуже поширене прізвище Бойко і похідні від нього, а також такі бойківські прізвища, як Біляк, Бугрій, Волошин, Гайда, Гладій, Горбаль, Грицай, Драган, Залізняк, Оробець, Пицяк, Татомир, Шагала, Шимко, Шиян тощо. А скільки географічних назв сіл і місцевостей перенесених на Полтавщину, Сумщину чи Харківщину саме з Бойківщини. Наприклад, безліч назв Грунь. Цим словом бойки називають стежку верхом гори. В селі Грунь на Сумщині народився Остап Вишня.
Така земля, як Бойківщина, не могла не народити Україні видатних людей, які прославили її у віках і серед інших народів. Взяти хоча б для прикладу Степана Бандеру, Андрея Шептицького, Соломію Крушельницьку, Івана Франка. Після цих беззаперечних Апостолів служіння українській справі естафету підхопили інші бойківчани. Маючи перед очима такий приклад земляків, вони продовжили їхню місію духовної розбудови української держави. Серед них виділяється вчений, видавець, політичний і культурно-громадський діяч Роман Дяків. На Бойківщині є два доволі примітні власними вихідцями села – Кульчиці і Корчин. Звідси походять відомі в Україні і за її межами Кульчицькі і Корчинські. Саме у селі Корчин на Сколівщині і народився 24 квітня 1940 року Роман Дяків. У семирічному віці хлопець разом з родиною був висланий до Сибіру. Не змігши скорити Бойківщину, росіяни почали масово депортувати бойків до Сибіру «на перевиховання». Там Роман після досягнення 16 років працював токарем, грав у футбол. За десять років після депортації повернувся додому. Закінчив Мукачівський кооперативний технікум, а потім і Львівський торговельно-економічний інститут. Мабуть, невипадково. Бойки споконвіку були хліборобами. Однак вирощувати хліб у гірських умовах було важко і люди займалися ремеслами, торгівлею.
Життєвий шлях Романа Дяківа нагадує життя багатьох видатних світових письменників, які задля пізнання життя і людських характерів бралися за будь-яку роботу. Він працював у кузні Стрийської будівельної дільниці №6, рахівником Любинцівського сільського споживчого товариства, заступником директора гуртової торгової бази на острові Сахалін. Як бачимо, географія його трудової діяльності досягає 12 тис. км, а професійної – від кузні до завідування всією червоною ікрою Радянського Союзу. Захистив кандидатську дисертацію з питань ринкової економіки. Завідував корпунктом журналу «Советская торговля» в Києві, викладав в Інституті підвищення кваліфікації керівних кадрів Міністерства торгівлі СРСР і завідував кафедрою.
Наступний етап життєвого шляху Романа Дяківа пов'язаний з безпосередньою роботою на розбудову української справи як в Україні, так і за її межами. Під час горбачовської перебудови заснував фірму «Дума». Вона займалася друкуванням українських книг і поштівок. Працював відповідальним секретарем всеукраїнського товариства «Просвіта», головою секретаріату товариства зв’язків з українцями за кордоном «Україна-Світ». Налагодив ділові зв’язки з українцями Кубані, Австрії, Словаччини, інших країн світу. Допомагав створенню і розвитку українських товариств за межами України. Багато років був першим заступником голови ради при президентові України Леонідові Кравчуку. Працював генеральним директором Міжнародної спілки українських підприємців. Засновник міжнародної економічної фундації, яка займалася сприянню українському підприємництву та виданням і поширення української літератури.
Особливої уваги заслуговує його унікальна діяльність з видання низки енциклопедичних видань. Здається, одній людині не під силу здійснити таку титанічну організаційну і наукову працю. Але ось переді мною лежать об’ємні томи «Енциклопедії бізнесмена, економіста, менеджера», «Української екологічної енциклопедії» (два видання), «Енциклопедії житлово-комунальної сфери», «Енциклопедії інвестицій», «Енциклопедії інновацій». За його редакцією вийшла друком «Енциклопедія Бойківщини: люди, мова».
Роман Дяків був надзвичайно багатогранною особистістю. Його інтереси сягали українознавства, мистецтва, екології, економіки. У 2000-2004 рр. він працював заступником директора Інституту українознавства. З 2004 по 2009 рік проректор Київського державного інституту декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. М. Бойчука. Академік Української Академії наук та Міжнародної академії оригінальних ідей. Генерал Українського козацтва. Член Світового Конгресу Українців. Член ради Міжнародного бойківського товариства. Лицар (граф) ордена Архистратига Михаїла, Почесний професор Вищої школи менеджменту в м. Легніца (Польща). Бойківщина може пишатися своїм сином, який зробив так багато як для своєї малої Батьківщини, так і для України та світового українства.
А тепер про наше з ним знайомство. В особі пана Романа я мав вірного і відданого друга. Думаю, що ми доповнювали один одного за власними характерами. Я – стриманий з усіма, зокрема і з самим собою, Роман компанійський, веселий, відкритий до спілкування з абсолютно різними людьми. До цього його привчив багатющий життєвий досвід. Та й саме наше знайомство в Гурзуфі в Криму було доволі незвичним. Він підійшов до мене, коли я лежав в морському прибої і мене перекочували хвилі. Починався шторм і Роман якось так незвично для мене, але цілком природно пожартував, що до Туреччини далеченько і я можу й не допливти…
Пізніше мене дивувала його якась надприродна властивість збирати навколо себе талановитих і патріотичних людей. Якщо це був офіцер-підводник, то він писав підручники, енциклопедії, дорослі романи і дитячі казки. Якщо лікар-трансплантолог, доктор наук і професор, то він зовсім неочікувано для мене готував наукові розвідки з української мови. Його друг відомий кінорежисер не тільки писав романи, але й малював картини і досліджував технологічні процеси. Колишній полковник міліції виявився доктором економічних наук, майстром спорту з дзюдо і співаком. Завдяки своєму другові, я познайомився з такими українськими геніями, як Левко Лук’яненко, Анатолій Мокренко, Дмитро Павличко, Дмитро Гнатюк тощо.
Життя навколо Романа Степановича завжди вирувало. Кажуть, що людина жива доти, доки про неї пам’ятають її близькі і друзі. Мабуть, це правда, бо я нерідко ловлю себе на тому, що вживаю характерні для Романа вирази, думаю, а що б у тій чи іншій життєвій ситуації сказав би чи зробив мій друг… Сумую за тобою, друже.