Український інфопростір сколихнула новина з Одещини. Через повітряні тривоги учасники Національного мультипредметного тесту були змушені провести на пункті тестування майже тринадцять годин. Тринадцять годин – це фактично цілий день. Із постійними переходами в укриття, очікуванням відбою, нервами, втомою, без нормальної можливості поїсти чи перепочити. Для більшості цивілізованих країн така ситуація виглядала б абсурдною. Для України вона стала новиною лише тому, що навіть на тлі війни змогла здивувати.
Утім ця історія значно глибша, ніж просто черговий епізод із життя країни під російськими обстрілами. Вона дуже добре показує, в яких умовах сьогодні існує українська освіта і чому дискусії щодо НМТ часто рухаються кудись зовсім не туди.
Коли у 2008 році в Україні остаточно запрацювало зовнішнє незалежне оцінювання, це була одна з найуспішніших реформ за весь період незалежності. До того вступ до університетів залишався територією чуток про «вирішення питань», потрібні знайомства та конверти з грошима. Ідеальною систему ЗНО не назвеш і сьогодні, але вона дала тисячам дітей із невеликих міст і сіл шанс конкурувати на рівних із випускниками престижних ліцеїв великих міст. Знання стали вагомішим аргументом, ніж зв'язки.
Потім прийшов ковід. Школи закрилися, діти перейшли на дистанційне навчання, а працівники освіти вперше заговорили про серйозні втрати. Не встигла система оговтатися від пандемії, як почалося повномасштабне вторгнення росії. І якщо карантин став ударом по освіті, то війна перетворила цей удар на нокаут.
Сьогоднішні випускники – це покоління дітей, яке практично не бачило нормального навчального процесу протягом повноцінного циклу – тобто першачки вже перейшли до середніх класів, середняки – стали випускниками. Спочатку дистанційка через пандемію, потім дистанційка через війну. Уроки в укриттях, ба більше – контрольні в бомбосховищах на колінах. Заняття під час повітряних тривог. Відключення світла. Відсутність інтернету й тепла. Евакуації. Переїзди. Нові школи. Нові країни. Нові програми. Частина дітей місяцями або навіть роками не бачила однокласників наживо. Частина навчалася в умовах, коли вікна класу заклеювали стрічкою, а вчитель у будь-який момент міг перервати урок через загрозу ракетного удару.
Тому говорити сьогодні про зниження якості освіти навіть не доводиться – це давно встановлений факт. Про освітні втрати говорять і вчителі, і науковці, і міжнародні організації. Рівень знань падає. Особливо в точних дисциплінах. Зокрема там, де прогалини накопичуються роками й потім тягнуть за собою нові прогалини.
Саме тому історія з Одещини викликала такий резонанс. Бо вона стала черговим нагадуванням про ненормальність того, що ми вже починаємо сприймати як буденність. Уявіть собі дитину, яка кілька років навчалася в умовах війни, а потім ще й складає вступний іспит, розтягнутий майже на тринадцять годин через російські атаки. І після цього хтось серйозно дивується, що рівень знань падає.
Але щойно почалося обговорення цієї теми, соціальні мережі дуже швидко звернули в інший бік. Знову заговорили про математику. Про те, що вона занадто складна. Що дітей «валять». Що навіщо взагалі гуманітаріям той математичний блок. Що майбутньому журналісту, філологу чи історику не потрібні рівняння та відсотки. І що взагалі держава повинна бути добрішою до вступників.
І ось тут хочеться поставити просте запитання: а ми взагалі розуміємо, про що говоримо?
Бо математика – це не про синуси, косинуси чи квадратні рівняння. Вона ніколи не була про це. Математика – це насамперед про здатність людини мислити логічно. Про вміння працювати з інформацією, аналізувати, порівнювати, робити висновки, помічати суперечності, будувати причиново-наслідкові зв'язки. Саме тому математична освіта є основою практично в усіх розвинених країнах світу незалежно від того, ким у майбутньому стане випускник.
Бо журналіст, який не розуміє елементарної статистики, легко стане жертвою маніпуляцій. Історик, який не здатний працювати з цифрами, не зможе повноцінно аналізувати демографічні чи економічні процеси. Соціолог без математичного апарату взагалі не зможе виконувати свою роботу. Та й пересічна людина без навичок логічного мислення дуже швидко починає вірити в будь-які дурниці, наприклад, у новини телемарафону.
Найгірше в цій дискусії навіть не те, що люди не люблять математику. Можна не любити будь-який предмет. Найгірше, що дедалі частіше звучить думка про непотрібність знань як таких. Мовляв, навіщо вимагати? Навіщо ускладнювати? Навіщо високі стандарти? Давайте все спростимо, полегшимо, адаптуємо, знизимо планку, діти й без цих вимог страждають. І це вже проблема не освіти – це проблема суспільства.
Бо країна, яка воює за своє існування, не може дозволити собі розкіш деградації. Зрештою війна закінчиться. І тоді Україні доведеться робити те, чого в Європі не робила жодна держава з часів Другої світової війни: відбудовувати цілі міста, відновлювати енергетику, будувати нові підприємства, модернізувати інфраструктуру, розвивати оборонну промисловість та економіку, створювати сучасні технології і багато іншого. Для цього потрібні інженери, конструктори, програмісти, енергетики, економісти, технологи. Потрібні люди, які здатні працювати зі складними системами та складними задачами. І якщо сьогодні ми почнемо переконувати дітей, що математика їм не потрібна, то завтра можемо раптом виявити, що бракує не лише інженерів. Бракує людей, здатних мислити раціонально.
Особливо дивно чути ці розмови від тих самих людей, які постійно повторюють, що Україна повинна рухатися до Європи та конкурувати із найкращими країнами світу. Тому що жодна успішна країна не побудувала свою систему освіти на принципі «краще менше вимагати від учнів». Навпаки – конкуренція у світі зростає, як і зростають вимоги до вступників. Значення точних наук лише збільшується через розвиток технологій та штучного інтелекту.
Але фінал цієї історії ще цікавіший. Бо дуже часто після скарг на математику з'являється інший аргумент: якщо в Україні такі складні вимоги до вступників, то вони поїдуть навчатися за кордон. Мовляв, там їх точно чекають і цінують. Звісно. Саме так це і працює. Гарвард, Оксфорд, Кембридж та інші провідні університети світу вже, напевно, стоять у черзі за абітурієнтами, які не можуть скласти базовий математичний тест. Напевно, там дуже цінують людей, які вважають логіку та аналітичне мислення зайвими для сучасної освіти. А якщо серйозно, то будь-який західний університет, про який так люблять згадувати прихильники спрощення, висуває до студентів значно вищі вимоги, ніж більшість українських закладів вищої освіти. І це стосується не лише математики.
Проблема української освіти сьогодні полягає зовсім не в тому, що НМТ занадто складний. Проблема в тому, що українські діти змушені здобувати знання в умовах, у яких не повинна навчатися жодна дитина у світі. Проблема в тому, що ракети й дрони впливають на результати іспитів значно сильніше, ніж будь-які формули чи задачі. Проблема в тому, що четвертий рік поспіль система освіти працює в режимі виживання. І ось ці всі чинники додатково загострюють батьки, репетитори й суспільство загалом.
Але саме тому відповіддю на ці виклики не може бути зниження вимог. Бо коли закінчиться війна, Україні знадобляться не дипломи. Україні знадобляться знання. І якщо ми хочемо відбудувати сильну державу, то повинні навчитися відрізняти реальні проблеми освіти від небажання вчитися. Бо перші створює війна, а другі – ми самі.