Юридизація та «пуританський» зсув: від етики взаємин до режиму контролю.
Радикалізація диференціалістського фемінізму не могла залишитися лише на рівні дискурсу. Коли підозра стає структурною, а конфлікт – вихідною антропологічною гіпотезою, виникає потреба в арбітрі.
Саме в цей момент феміністична критика робить вирішальний крок: вона перекладає моральну проблему на мову права. Так починається юридизація – процес, у якому складність людських відносин підпорядковується нормам, процедурам і санкціям.
Наприклад, affirmative consent laws (Закони про активну згоду) у США вимагають постійної вербальної згоди на кожному етапі взаємодії, роблячи неоднозначні ситуації потенційними порушеннями. Відповідальність за отримання згоди покладається на особу, яка ініціює контакт, а не на іншу особу. Ці закони підкреслюють, що мовчання, відсутність опору чи попередні згоди не означають згоди. Згода має бути чіткою, вираженою словами або діями і може бути відкликана в будь-який момент.
Аналогічно, іспанський закон «solo sí es sí» (2022) зробив згоду єдиним критерієм, скасувавши розрізнення між abuso sexual (небажаною сексуальною поведінкою людини) та agresión sexual (сексуальним насильством).
У Польщі зміна статті 197 Кримінального кодексу ввела концепцію згоди, наблизивши законодавство до моделі «only yes means yes» (правовий та соціальний принцип, який стверджує, що єдиною формою згоди на статевий акт є чітке, активне, добровільне та усвідомлене «так» (словами або чіткою поведінкою), а мовчання, відсутність опору чи невизначеність не є згодою, але викликала дебати про перевищення, де нормальні стосунки ризикують стати кримінальними. Суди тепер мають оцінювати, чи була свідома і добровільна згода на статевий акт. Якщо її не було, це може кваліфікуватися як зґвалтування, навіть якщо фізичний опір був відсутнім.
Юридизація подається як форма захисту. Її логіка проста й переконлива: якщо стосунки між статями потенційно асиметричні, то необхідно наперед встановити правила; якщо існує ризик насильства, його слід мінімізувати через регламентацію; якщо слово може поранити, його потрібно контролювати.
Але за цією логікою приховується глибша трансформація: право починає виконувати функцію моралі, а держава – роль вихователя.
Наслідком стає «пуританський» зсув нового типу. Він не апелює до релігійних приписів і не захищає традиційний порядок. Навпаки, він діє мовою прогресу, безпеки та справедливості. Проте його ефект подібний до класичного пуританізму: тіло знову стає проблемою, бажання – підозрілим, спонтанність – небезпечною. Сексуальність втрачає статус взаємного ризику й перетворюється на об’єкт превентивного нагляду.
У цій новій морально-правовій конфігурації намір дедалі частіше важить більше за вчинок, а суб’єктивне сприйняття – більше за контекст.
Згода перестає бути подією зустрічі двох свобод і стає формальною процедурою.
Мова, жести, інтонації – усе підлягає потенційній кваліфікації. Таким чином щоб уникнути несправедливості, система прагне усунути неоднозначність; щоб запобігти злу, вона обмежує простір свободи.
Недарма Кетрін МакКіннон, представниця радикального фемінізму, стверджувала: «Згода в патріархаті – ілюзія», що виправдовує таку регламентацію.
На противагу їй, критики такого підходу, як британський філософ, що спеціалізується на біоетиці та фемінізмі, професор практичної філософії Оксфордського університету Джанет Редкліфф Річардс, попереджають: «Фемінізм ризикує стати новим пуританізмом».
Парадокс у тому, що така логіка послаблює відповідальність, а не посилює її.
Коли право підміняє етику, людина більше не зобов’язана домовлятися, ризикувати, брати на себе тягар взаємності. Конфлікт не проживається – він передається юридичній інстанції; помилка не осмислюється – вона карається. Соціальний простір редукується до набору дозволеного й забороненого, а довіра – до дотримання протоколу.
Якщо помірний фемінізм (наприклад, Керол Ґілліґан) акцентує на етиці турботи без антагонізму, то радикальний (Андреа Дворкін, МакКіннон) веде саме до такого зсуву.
Юридизація також змінює саму мету емансипації.
Захист, доведений до абсолюту, легко перетворюється на опіку; турбота – на контроль; справедливість – на моральний нагляд. Право, покликане бути останнім засобом, стає першим рефлексом.
Так феміністичний дискурс, який колись вимагав визнання жіночої гідності, ризикує відтворити нову форму залежності – не від чоловіка, а від регламенту.
Зрештою, пуританський зсув не усуває напругу між статями – він її заморожує. Він не примирює, а дисциплінує; не будує взаємність, а керує ризиками. У такому порядку немає місця для помилки, але й немає місця для довіри. Є лише процедура – холодна, формально справедлива й антропологічно сліпа.
Та жодна система контролю не може безкінечно підтримувати власну легітимність. Коли регламентація перестає зменшувати напругу, а лише накопичує її, виникає втома – не лише соціальна, а й моральна.
Право, покликане захищати, починає сприйматися як тягар, а дискурс справедливості – як повторюваний ритуал.
Саме в цей момент феміністичний рух уперше змушений дивитися на себе вже не як на інструмент визволення, а як на проблему, що потребує осмислення.
Звідси народжується інший тон – менш категоричний, більш рефлексивний, у якому на зміну звинуваченню приходить визнання того, що надмірності існували, а на зміну контролю – питання про межі власної правоти.
Як показує кампанія MeToo у 2024–2025 рр., перехід до рефлексії містить вибачення за помилкові звинувачення, балансуючи між захистом і свободою.