Ця історія – про зворушливу дружбу дівчинки з куркою. Дівчинка була маленька, темнокоса з великими карими здивованими очами, якими вона зачудовано оглядала навколишній світ. А курка, навпаки – велика, вгодована, жовтаво-руда із хвацько задертим криваво-червоним гребенем. Ця дружба почалася давно, ще тоді, коли дівчинка навчалася в шостому класі, а курка ще була курчам. Не тією чарівною, пухнастою жовтенькою грудочкою, яку хочеться пестити і ніжити в руках, а курчам, що вже вбралося в пір’я і обіцяло згодом перетворитися на велику статечну курку, якій зовсім не пасує плутатися під ногами у людей. Плутатися може тільки несвідоме курча. Власне, через свою несвідомість те курча і потрапило в халепу. Господар, батько дівчинки, не побачив його, вдарив дверми і зламав йому ніжку. Курча, жалібно попискуючи, спробувало переступити на зламану ногу, але від болю не втрималося на ногах і повалилося в траву.
– Шкода! – сказала мати дівчинки. – І не доріжеш. Маленьке ще! Що там того м’яса? Ніякого наїдку! Доведеться Полкану віддати, нехай поласує.
Полкан був здоровенним сторожовим псом, прив’язаним на довгий ланцюг. Дівчинка уявила, як тріщатиме тонке слабеньке тільце бідолашного курчатка на полканових міцних зубах і аж очі заплющила від страху та співчуття.
– Мамо! – попросила, смикаючи маму за халат. – Не треба Полканові! Я не хочу! Нехай живе!
– Як же воно житиме, Марусечко? – здивувало маму прохання. – Воно ж ходити не може! Все одно загине! Його інші кури затопчуть!
–Не загине! – вперлася Маруся. – Я його доглядатиму! Я його вилікую!
– Ти впевнена? – запитала мама, здивовано поглядаючи на доньку.
– Так! Віддай його мені!
– Бери! Тільки гляди, не муч!
– Я його вилікую! – повторила вперто.
Маруся згарячу пообіцяла мамі вилікувати курча, але не мала зеленого поняття, як до того лікування приступити, з чого почати? Спочатку оглянула ніжку. Крові не було... Але ніжка теліпалася, трималася на шкірці і була теплою, що також Марічку потішило: «Oтже, закритий перелом і кровообіг зберігся, – вирішила дівчинка. Вона вже знала, що бувають закриті і відкриті переломи. – Значить, потрібна шина». Вона колись дивилася фільм, як хлопець в лісі зламав ногу і йому накладали шину. Мала лікарка обережно прощупала ніжку курчатка, щоб з’єднати краї кістки. Курчатко жалібно пискнуло.
– Боляче? – вголос запитала дівчинка. – Розумію, але потерпи!
Далі вона діяла, як досвідчений травматолог. Звідкіля тільки знання взялись? Вистругала рівненько і гладенько дві дощечки, обмотала їх бинтом, щоб курчатку не муляло ніжку, а тоді ними затисла ногу, як в лещатах, і так ту імпровізовану шину прибинтувала до ніжки. Міцно прив’язала, щоб шина не злетіла, не зсунулася «Не зсунеться, – сама себе заспокоювала Марічка. – Воно ж поки що не ходитиме!» Дівчинка влаштувала йому, а радше їй, бо то була курочка, затишне м’яке кубельце в дерев’яному ящику і назвала її Кокошею. Двічі на день, рано і ввечері, обережно, щоб не зачепити хвору ніжку, витягувала Кокошу з ящика, годувала і напувала. Кокоша виявилася тямущою куркою, на хвору ногу майже не опиралася, обережно, сидячи, охоче клювала смачну їжу, яку їй приносила її рятівниця, і пила воду. Десь через місяць нога зрослася і шину можна було знімати. Правда, кісточка зрослася неправильно, дівчинці все таки бракувало знань в зоології та ветеринарії. Нога стала з потовщенням, на місці перелому виросла гуля. Але це не заважало Кокоші ходити, вона так, як і інші кури, старанно греблася і порпалася в землі, вишукуючи смачних черв’ячків. Кокоша здалеку впізнавала свою рятівницю і, побачивши Марічку, смішно присідала перед нею, ніби в старовинному реверансі. Вона просилася до дівчинки на руки, нітрохи не лякаючись і довіряючи їй повністю. Дівчинка охоче підхоплювала на руки свою улюбленицю, гладила її і пестила, тулила до лиця. Згодом курка довірилась і іншим членам сім’ї. Будь-хто, чи то батько, чи мати, могли легенько впіймати Кокошу серед подвір’я.
– Ось і добре, – задоволено відмітила мати, – не буде проблем піймати, коли настане час її різати, а то кури завжди такий лемент створюють, тікають, хто куди!
– Від смерті тікають! – зауважила Марічка, почувши мамині слова, і попросила: Мамо! Тату! Я вас благаю, не ріжте Кокошу, не чіпайте! Хіба в нас мало інших курей?
– Ага! – хмикнула мати. – На пенсію її відправимо! Курку добре готувати, поки молода. Я що, пів дня її потім варитиму?
– Та хоч пів року! – обурилася Марічка. – Я не дозволяю її різати! Це моя курка! Я її врятувала! Для чого старалася? Виходжувала! Щоб її потім банально з’їсти?...
– Це що за розмова? – також обурилася мати. – Ти як з батьками розмовляєш? Що за тон? Де твоя повага?
Марічка насупилася, але змовчала. По її ніжних щічках збігли вниз дві прозорі сльозинки і діамантами заблищали на підборідді.
– Даремно ти так, Галинцю! – втрутився тато і примирливо взяв жінку за руку. – Чи ти не бачиш, що з дитиною робиться, коли розмова заходить про її Кокошу? Навіщо провокуєш її на переживання? Не випробовуй її терпіння!
– Ах, вже мені ці телячі ніжності! – презирливо прищурила холодні блакитні очі мати. Вони в неї в цей момент були подібні до льодяних бурульок...
Йшли роки... Кокоша справно несла яйця. Згодом заквоктала і вивела півтора десятка чарівних пухнастих курчаток. Марічка не могла намилуватися ними. Але підросла і вона...
Якогось дня заявила батькам, що школу закінчувати не буде, бо хоче вступати в медичне училище.
– Ти ж мріяла про медичний інститут! – сплеснула руками мати. – Про фах лікаря!
– Інститут нікуди від мене не втече! – трохи зухвало відповіло самовпевнене чадо. – Закінчу училище з відзнакою і вступлю відразу на третій курс!
– Та-а-ак! – протягнула мати. – Від скромності ти явно не помреш, – і подивилася на чоловіка, вимагаючи підтримки, але той тільки безпомічно розвів руками.
Вперте дівчисько таки домоглось свого. Вступила без проблем в училище і навчалася там на «відмінно». По всьому було видно, що там їй подобалося, та ї нею в закладі були задоволені, бо батьки регулярно від адміністрації училища отримували за дочку подяки. Тепер мати з батьком бачили Марічку рідко, бо приїжджала тільки на вихідні, та і то не на кожні.
Студентське життя поглинуло дівчину з головою! Приїхавши, відразу бігла в курник, чи то привітатися з своєю улюбленицею, чи то перевірити, чи вона ще жива.
– Ну ви бачили таке! – обурювалася мати. – Спершу до курки! Вона від батька з матір’ю – важливіша!
Батько мовчав, а Марічка тільки слабо відмахувалася рукою, заперечуючи очевидне.
Від’їжджаючи, дівчинка постійно повторювала незмінне прохання не чіпати Кокошу.
– Їдь вже їдь! – жартома підштовхувала її мати до дверей. – На автобус спізнишся! Набридла вже зі своєю Кокошею! Опудало зроблю з неї тобі на пам'ять!
Марічка всі материні слова пропускала повз вуха. Але одного разу вона таки не побачила свою курку в курнику!
– Де Кокоша? – вже з порогу запитала різко, навіть не привітавшись і не роздягаючись.
– Може, спочатку обіймеш батьків? – вколола мати зухвалу дочку голубими крижинками очей.
– Де моя Кокоша? – запитала різкіше, вже наперед з жахом вгадуючи відповідь.
–В баняку твоя Кокоша! – також різкіше, ніж належало, мовила Галина. – Зараз обідати нею будемо!
На столі вже стояли три тарілки з їжею, що смачно парувала. Від запаху м’яса дівчинку мало не знудило. Бо наче на глум саме в її тарілці плавала ніжка Кокоші з характерним потовщенням. Це перелило її емоції через край...
– Ви! – визвірилася на обох, батька і матір, як хиже звір’я. – Ви!... ви навіщо її зарізали? Мою Кокошу! Я ж так просила! Так благала! Мало вам було інших курей? Мало?
– Доню... – спробував батько спинити цей бурхливий потік жалю, але дочка його не слухала..
– Моя Кокоша! Кокошечка! – кричала, захлинаючись в сльозах, що водопадом ринули з її карих очей. – Вона була така лагідна, така ручна, така довірлива! Вона ж навіть не тікала, бо вірила людям, вірила, що вони їй не заподіють шкоди! Не чекала від них підступності, зла! А ви... ви по тій довірі ножем! Вона так зворушливо витягувала шийку, коли я брала її на руки, і доторкалася своїм дзьобом до моєї щоки, ніби цілувала... А ти по цій шийці сокирою! – повернулася до батька. – Ти її зарубав? Кажи!
– -Ні, не я! – ледве виговорив. – Не я... я б не зміг!.. Сусід, дядько Пилип...
– Навіщо? – не казала, а наче простогнала дівчина і не в силі більше витримувати той жаль, від якого просто розривалося її серце, жбурнула ложку в тарілку, розхлюпала її вміст по столі, різко крутнулася і, не вимовивши більше жодного слова, вискочила з хати. Гучний грюкіт дверей і все... Тиша..
– Ну ти бачив таке, Василю? – спробувала наче обуритися мати, але наштовхнувшись на докірливий погляд чоловікових карих очей, таких подібних до марійчиних, замовкла розгублено.
– Я ж тобі казав, навіщо було чіпати ту її курку? – зітхнув Василь.
– Я не хочу, щоб вона виросла м’якотілим сентиментальним ліриком, яким був твій батько, – Галина обережно доторкнулася до руки чоловіка, чи не розсердився, – через свою м’якотілість і загинув. – зітхнула. – У цьому житті, на жаль, виживають прагматики, а не лірики!
Сиділи мовчки за столом, не в силі більше вимовити ні слова. Неприємна тиша повзла по кімнаті. Вистигала юшка в тарілках. Покривалася сіруватою плавкою. Жалібно, якось безпорадно, стирчала з однієї тарілки ніжка з потовщенням...
Батько знайшов доньку в осінньому лісі. Вона сумно дивилася на руде опале листя, яке своїм кольором їй нагадувало пір’я Кокоші. Дивилася на ягоди калини, які аж горіли на також вже пожовклому кущі і які були такі подібні на гордо задертий гребінь Кокоші. Батько сів поруч і легенько обняв дівчинку за плечі
– Не сумуй, дочко! – промовив, не знаючи, що сказати, як її втішити?
– Я не сумую, – відповіла дівчинка, – я думаю!
– Та й про що? – обережно зазирнув батько своїй дитині в карі очі .
– Про людей. Чому люди такі жорстокі? Заводять тварин, ростять їх доглядають і люблять! Головне – люблять! Татусю!... А потім вбивають їх і їдять! Ну, як це так можна?
– Людині треба їсти, щоб жити, – зітнув батько.
– Я знаю, але ж не тих, кого любиш! Так і нашого Полкана можна з’їсти…
– Полкан – собака! В нього інше призначення! Служба! Дозор! Взагалі людина і тримає тварин, щоб вони їй служили, хто тягловою силою, як, наприклад, кінь, віл, хто охороною, як собака, а хто і їжею! Але я тебе розумію, я теж в дитинстві дружив з бичком Вогником. Він був рудий-рудий, як твоя Кокоша. Я його дуже любив і завжди носив йому в сарай хліб, густо посипаний сіллю. Вогнику ті ласощі дуже смакували. Ось я його і балував. Він скрізь ходив за мною, як прив’язаний. Добре знав свою кличку, завжди відкликався на мій голос гучним меканням і біг до мене з усіх ніг. Тато завжди говорив, що залишить Вогника на плем’я, але його зарізали...
– Чому? – запитала дівчинка, дуже зацікавлена розповіддю.
– Моя старша сестра виходила заміж і потрібно було м'ясо на весілля.
– Тітка Олеся?
– Тітка Олеся! Я тоді втік з дому, – розповідав тато, сам схвильований спогадами, – подався на вокзал, забрався в товарняк і їхав, куди очі бачили!
– Знайшли тебе, наздогнали? – запитала Марічка, також схвильована.
– Ага! – кивнув батько. – Міліція з поїзда знімала.
– А ще ти про що думаєш? – знову запитав батько, приглядаючись до зосередженого виразу обличчя дочки.
– Не про що, а про кого, – дуже серйозно відповіла Марічка, – я думаю про Бога.
– Про кого? – дуже здивувався батько з такої відповіді. – І що саме ти про нього думаєш?
– Власне, не про Бога, а про створений ним світ.
– Тебе щось в цьому світі не влаштовує? – не зміг втримати усмішку батько і відразу загасив її, заховав в розкішних козацьких вусах.
– Багато дечого! – важко зітхнула дівчинка і покосувала на батька. – А ти не смійся, будь ласка, бо це зовсім не смішно.
– Тобі цей світ не подобається! – здогадався батько. –Так?
– А що в ньому хорошого? – презирливо пирхнула донька. – Одна жорстокість! Сильніші ображають, навіть пожирають, слабших. Птахи їдять комашок, хижі звірі – птахів і травоїдних звірят. І птахи є хижі... Орел, яструб може запросто напасти на курку, на зайця! Навіть м’якенький лагідний котик, і той їсть мишей! І пташку може вполювати, і курча, чи качентко!
– І тобі це не подобається? – обережно запитав батько.
– А що тут може подобатися? – обурилася дівчинка. – Як може подобатися жорстокість? Чому Бог створив такий безсердечний, жорстокий світ? Та ще і визнав, що це – добре!
– Звідкіля знаєш?
– Бабуся розповідала, та і сама читала в Біблії. А найбільш жорстокий хижак з усіх хижаків – людина! Вона всіх їсть. Тримає птахів, тварин в господарстві, доглядає, плекає, любить… Головне – любить! А потім безжалісно убиває і їсть! Ще і прикрашає ту страву з убитих нещасних! Чому ти на мене так дивно дивишся, татусю? Про що ти думаєш?
– Думаю, як дивовижно ти подібна до дідуся, до мого батька!
– Він був хорошим?
– Хорошим, дочко!
– Розкажи мені про нього! – попросила раптом.
– Сто разів розповідав, – зауважив батько.
– Розкажи сто перший, – розсміялася, на якусь мить забувши про Кокошу.
– Ти дуже подібна на нього!
– Чим, татусю?
– І зовнішністю, і взагалі!... Така ж чорнява, кароока, так само, як він, тварин любиш, жалієш. Він теж лікував поранених, хворих звірят, підгодовував їх. І пташок підгодовував. Скрізь по лісі годівнички розвішував. Ні звірі, ні птахи його не боялися. Ходили за ним табунами слідом, як зачаровані, а пташки відважно сідали йому на плечі, на голову, їжу просто з рук брали
–Дідуся браконьєри вбили? – спохмурніла дівчинка.
– Браконьєри! – кивнув головою тато. – Вони молоденьке лосеня вполювали. Саме шкуру з нього знімали, то дідусь їх за цією ганебною справою застукав. Він же лісником працював!
– Чому ж дідусь їх в поліцію не здав? – не вгавала Марічка.
– Їх було троє, донечко, – сумно зітхнув тато, – і вони були сильніші! Поліція приїхала запізно.
– І дідусь їх все одно піймав, не відпустив, щоб вони втекли з м’ясом! Знаєш, тату, я довго думала і тепер знаю, що таке героїзм, справжня мужність!
– І що це таке по-твоєму? – здивовано подивився Василь на свою дитину. Марічка підвелась з дерева, стала, виструнчилась, як в почесній варті, і урочисто чітко відрапортувала:
– Справжня мужність – це коли людина точно знає, що не переможе, а все одно бореться, бореться до кінця! Таким був наш дідусь! Наш дідусь – герой!
– А мама? – обережно запитав батько. – Ти її простила?
Марійка промовчала, а потім недоречно мовила:
– Осінній ліс... Як я його люблю! Поглянь, яка навколо краса! Аж серце завмирає! Я думаю, що цей прекрасний осінній ліс робить людину чистішою, добрішою!
– А як же мама? – нагадав Василь.
– А що мама?
– Ти її простила?
– Мама в нас приземлена, вона твердо стоїть на землі і від неї черпає свою силу, як міфічний Антей, який бився з Гераклом і загинув, бо Геракл відірвав його від землі. Пам’ятаєш? А ми з тобою, і дідусь також, витаємо в небесах. Вони нам дають духовну силу. Ми – духовно сильніші від мами! А сильніші повинні бути добріші, поблажливіші до слабких, і тому я маму повинна простити!...
Василь здивовано дивився на свою дитину і подумав, що його маленька донечка вже цілком доросла, а він і не помітив, коли вона виросла...