Ярослав – командир екіпажу вогнеметної машини «Сівалка-ВМ8», звання молодший сержант. Львів’янин. У цивільному житті Ярослав – кобзар. Займається старовинною українською музикою, відроджує кобзарські традиції, грає у колективі «Хорея Козацька». З травня 2025 року служить у 704 окремій бригаді РХБ захисту. Виконував завдання на сході нашої держави.
«Музика – моя вірна супутниця, – розповідає Ярослав, перебираючи струни кобзи. – Вона не полишає мене навіть під час служби в ЗСУ. Щоправда, на сході під час виконання завдань музики було мало, але це зрозуміло – треба відбивати навалу ворога».
Який репертуар сучасних кобзарів, як кобзар став командиром екіпажу вогнеметної системи «Сівалка-ВМ8» та важливість перемоги у війні з росією – про це дізнаєтесь у нашому інтерв’ю.
Як потрапив до війська
З початку повномасштабного вторгнення мене зупиняли на вулицях рідко. Коли почалась війна, звичайно, всі пішли під військкомати. Я дав свої дані, сказали: ждіть, вам подзвонять. Так ніхто й не подзвонив тоді, і я вирішив воювати тим, що вмію. Ми давали концерти і віддавали кошти на військо. Спочатку в ТЦК казали, що я застарий для ЗСУ. Але, як бачимо, я молодий і здоровий! І ще й можу воювати. І то непогано! Тож у 2025 році після Великодня потрапив до війська. Пройшов БЗВП, здобув фах вогнеметника, поїхав як командир відділення виконувати бойові завдання на схід.
На яких напрямках працювали
Спочатку на Покровському. Але якщо у 2024 році там можна було працювати на «Сівалці», то тепер там все в дронах і оптоволокні. Після того нас перекинули на Лиманський напрямок, де інший ландшафт, ліси. Там один із моїх екіпажів підбили. Ми втекли від дронів, а інший екіпаж підбили. Зараз рота переходить на безпілотні системи. Інший фах, хлопці вчаться, опановують нову зброю. А мене призначили на посаду помічника капелана.
Про інтерес до музики
Я не мислю себе без музики, але спочатку це було моє хобі. Я є вихованцем Національної академічної чоловічої хорової капели «Дударик» (Львів), де проспівав понад 20 років. Навчався у музичному педучилищі. Марив хоровим диригуванням. Закінчив училище і пішов працювати до середньої школи, де пропрацював 3 роки. Заснував єдиний у Львові шкільний хор хлопчиків. Та оскільки це були 1990-і, то я змушений був займатися абсолютно іншими речами: будівництво, ремонти тощо. Але так сталося, що мені запропонували піти за дяка. І це знов повернуло в моє життя музику. Відтак на дяківці я працював 15 років і відкрив для себе, що цілий пласт української церковної хорової музики абсолютно знищений. Почав активно цим цікавитись і натрапив на «Богогласник». Це перша друкована антологія релігійної пісні за 1792 рік.
І тут я почув, що є кобзарі. І вони не такі, як всі музиканти. Згодом у Києві купив два диски і просто в ту музику закохався. То був Компаніченко і Микола Будник. Я заслухав до дірок ті диски. Потім якось зловив себе на думці, що йду і співаю, і мелодія в мені лунає. Так з'явилося нестримне бажання опанувати і той інструмент, і той звук. Поїхав до Києва. Знайшов майстрів, які виготовляють кобзи. Хоча за правилами кожен кобзар повинен вміти виготовити собі інструмент. Я дуже довго на нього чекав. Думав, що навчуся грати дуже швидко. Та сталось не так, як гадалось: руки болять, палець, який грає на басах, не слухається. Але шпортав-шпортав і через рік я вже впевнено грав три твори.
Про кобзарство
Багато хто дивиться на це явище крізь призму нав’язаних совкових наративів. І сьогодні завдання кобзарського цеху відродити кобзарство у його первинному природному вигляді. Тобто кобзарі це не розважальна музика. Це на три чверті твори релігійного характеру. Також історичні пісні і, звичайно, думи. У нас цей жанр якось так применшувався, хоча всі великі нації мають свій героїчний епос.
На Трійцю щороку з’їжджаються до Києва всі кобзарі на фестиваль «Кобзарська Трійця», де можна почути кобзарів з усіх куточків нашої Батьківщини. Я поїхав туди і спитав там, що треба для того, щоб бути у кобзарському цеху? Панотець цехмайстер мені сказав: раніше треба було, щоб учень заграв одну думу і 12 псалмів. Я заграв це через рік – це дуже швидко. Але за той час я інструмент з рук не випускав: прокидався і засинав з кобзою. Дружина ревнувала: казала, що жінка не потрібна, бо вже є бандура.
Де сьогодні співають кобзарі
Всі братчики в кобзарському цеху зобов’язані грати на вулиці на шапку, як це було раніше. І для мене то був цікавий досвід – переступити через себе. Бо ж люди подумають: тобі щось бракує чи ти мало заробляєш. Але потім для мене найкращою сценою стала вулиця. Тому що ти нікому нічого не зобов’язаний, ти видаєш таку музику, яку нечасто почуєш десь на радіо чи в ЗМІ. Відповідно і тобі ніхто нічого не винен. Проте коли ти граєш на вулиці і тобі кидають на шапку, то самооцінка зростає. Якось чоловік прийшов і каже до мене: вам треба вуса і шапку. А я кажу: дядьку, ви заплющте очі, як я, і уявіть собі і вуса, і жупан, і що захочете. Я граю із заплющеними очима, тому що мені так комфортно. Джим Моррісон теж співав із заплющеними очима, і не тільки він. Це допомагає зосередитись.
Про кобзарський цех у Львові, фільм «Поводир» та гру на лірі
Згодом я зініціював у Львові цех – і постав він за всіма правилами. Прикметно, що в нас у цеху є незрячі. На жаль, один лірник нещодавно помер. Дуже шкода.
Але цех попри все працює. Ми постійно проводимо збори коштів на потреби українського війська. Ще з 2014 року їздили гуртом «Хорея Козацька» на лінію зіткнення. Були і в Дружківці, і в Пісках, і багато де. Я їздив також сольно. Усі гонорари ми віддавали на військо. А жив я на те, що награвав на вулицях. І оскільки я нормальний виконавець, то награвав теж нормально.
Але моя ціль була дослідити це явище, відродити і передати незрячим, бо це їхнє. На жаль, це зараз дуже важко. Тому на зйомках фільму «Поводир» я займався тим, що навчав незрячих грати на інструментах. Планувалося, що гратимуть братчики кобзарського цеху, але після перших проб виявилося, що ніколи зрячий незрячого не зіграє в кіно. Один із моїх учнів Тарас Дороцький захопився цим мистецтвом, він грає у фільмі. Зараз Тарас також ще й дуже автентично на лірі грає.
Я теж граю на лірі. Але щоб грати на інструменті – треба його мати. Зробити собі ліру я хочу і зроблю, але на це треба час. А зараз у війську не дуже багато часу. Треба боронити країну, а все решта потім.
Я граю і на гітарі, і на інших інструментах. Але, переключившись на старовинну музику, зрозумів, що вона мені цікавіша. Я можу заграти популярні речі, але те, що я граю на кобзі, зіграють буквально одиниці. Небагато є виконавців автентичної музики. У Чикаго є Юліан Китастий, у Канаді – Віктор Мішалов. У 2023 році автентичне кобзарство потрапило під охорону культурної спадщини України, а в 2024 році українське традиційне кобзарство стало всесвітньою спадщиною ЮНЕСКО.
Про виступи за кордоном і фінів
Був учасником фольклорних фестивалів неодноразово у різних європейських країнах. Грав на відкритті Берлінського замку восени. Нещодавно Хорея Козацька була у Фінляндії. Українці у Фінляндії зібрали на 7 реанімобілів і за кошти, зібрані з двох концертів Хореї Козацької, їх повністю обладнали. Фіни дуже нас підтримують. Вони ще Карелію відберуть назад у рф. Мені сподобалось, як фіни у 2023 році залишили лише один пропускний пункт на кордоні з московитами. Тобто щоб з Петербурга потрапити в Гельсінкі, треба їхати тисячу кілометрів на північ на єдиний пропускний пункт між двома сусідніми країнами.
Як закінчиться російсько-українська війна
Нам треба перемагати, бо це екзистенційна війна. Тобто або вони нас, або ми їх. Будь-яке припинення вогню це не мир. Це підготовка до продовження війни. І тут у нас вибору нема. Якщо ми не хочемо, щоб вони нас, тоді треба зібратись і давати відкоша. Але бачимо, скільки щирих патріотів за кордоном сидять, грають український фольклор і виїжджають на популярності теми України, на злободенності війни. А захищати Україну бояться.
Як працювали вогнеметники
Ми заїжджали завжди по темному на вогневу позицію. Працювали переважно перед сходом сонця. Заїжджали без фар, щоб москалі не спалили. Я б і ще працював на «Сівалці» – відчуття незабутні, все шикарно. Точність ракет залежить від наведення. І хай це некерована ракета, але вона накриває гектар. І до того ж це термобаричні заряди, а від розриву термобару нічого не залишається.
Зазвичай ми робимо перший пристрілочний постріл, а далі коригують вогонь. Бо кожна машинка по-своєму грає. У нас якось пристрілочний постріл був просто в центр цілі. Але ми тоді зробили дуже класний орієнтир: трубу болгаркою зачистили і туди причепили червоний ліхтар, який було видно метрів за 80. І навідник по ньому наводився.
Про екіпаж
Екіпаж у мене суперовий. Стас із колоритним турецьким прізвищем – водій, одесит. Навідник – із Закарпаття, у нього російське прізвище, але він постійно повторює: я мадяр! І хоч у нього угорський паспорт, він дуже вмотивований, адже на війні загинув його племінник і він тепер мститься окупантам. А заряджаючий родом із Дніпропетровщини, а живе на Тернопільщині. Тож мій екіпаж це воєнний символ соборної України. Дуже показово. Хлопцями я задоволений, на виконанні завдань ми всі гарно відпрацювали.
Які цілі вражали
Бувають різні цілі, найчастіше це скупчення техніки і живої сили противника. По ній і працюємо. Іноді можна почути, що термобарична зброя тільки в закритому приміщенні ефективна. Нічого подібного. Наш колишній ротний розповідав, що коли відпрацьовували вогнеметники, то ворожий штурм провалювався завжди.
А зараз хлопці на дрони переходять. Залучаємо молодих. Роботи вистачає, працювати цікаво, тож треба долучатись до війська, щоб вигнати нечисть з нашої землі.
Матеріал надано групою комунікацій 704 окремої бригади РХБ захисту