У самому серці Чикаго, далеко від Дніпра і схилів Карпат, від Чорного моря і таврійського степу, уже понад 18 років живе і б’ється українське серце – саме такими словами вирішила я запрезентувати Український драматичний театр «Гомін», який працює при церкві святого Йосифа Обручника. І жодне із написаних вище слів не є перебільшенням. Бо усі ці роки театр несе глядачеві українське слово, українську думку, українську душу, українську самобутність. І якщо при створенні він передусім означав втілення мрії режисера Василя Митничука, який і сьогодні керує театром, то майже за два десятки літ «Гомін» став голосом громади, подихом Батьківщини, а його діяльність стала молитвою і пам’яттю з рідної землі, які долають океан.
Їхні постановки – це завжди щось особливе. Як і найновіша – вистава «Кайдашева сім’я». Щоправда, її прем’єра відбулася майже рік тому, коли самодіяльні митці вийшли до глядача із цією актуальною трагікомедією, яка давно вже стала класикою української літератури. Успіх був неймовірний. Й ось на порозі нової весни «Гомін» вирішив знову пограти нашими емоціями (у хорошому сенсі цих слів) і повторно вийти на сцену з історією сім’ї Кайдашів (автор повісті Іван Нечуй-Левицький, інсценізація Сергія Гержика, режисер Василь Митничук). І це було правильним рішенням!
Отож в суботу ввечері та в неділю ополудні в аудиторію церкви святого Йосифа Обручника прийшли ті, хто мав щире бажання торкнутися душею чистого і правдивого театрального мистецтва. Перед початком вистави очікувана зустріч розпочалася зі слова пароха церкви отця Миколи Бурядника – слова тихого, проникливого, сповненого світла. Його молитва разом з повним залом глядачів ніби об’єднала два береги житейського океану – Україну і Америку. Ця молитва нагадала кожному: де б ми не були, наше коріння там, де вперше пролунала колискова рідною мовою. «Туди, до того коріння, до тих витоків, і повертають нас своїм різножанровим мистецтвом творчі люди української громади Чикаго, – сказав отець Микола. – Сьогодні це зробив театр “Гомін”, який запросив нас не просто на виставу, який хоче показати нам частинку життя, стосунки між людьми взагалі і в одній родині зокрема. Який хоче показати нам, що означає бути людиною. Думаю, що кожен із цієї постановки візьме щось для себе, зробить якісь висновки, а, може, й змінить деякі свої погляди на життя, на спілкування з рідними».
Власне, зробити все це і допомагає емоційно цікава й емоційно колоритна «Кайдашева сім’я» – класика, яка болить і смішить, яка оголює людські слабкості і водночас показує незнищенність родини. Відчувалося й інше: це була не просто вистава, це було повернення додому – через слово, через пісню, через сльозу, через сміх. Сцена жила: актори сміялися і сварилися, любили і страждали! А разом з ними проживали всі ці емоції і глядачі.
Омелько Кайдаш у виконанні талановитого актора Ярослава Купчака зумів показати не просто впертого селянина, а людину у її силі та слабкості водночас, людину, яка щиро передавала всі переживання і весь спокій, всі стремління доброго ґазди і дбайливого сім’янина. Владна та емоційна Маруся Кайдашиха (акторка Галина Головко) постала перед глядачами сварливою свекрухою і жінкою, яка все життя тримала родину на своїх плечах. Мотря (Ольга Олійник) молода, горда, з вогнем у серці і перцем на язиці – акторка зіграла її так правдиво, що кожна конфліктна ситуація (скільки ж то їх виникало у Кайдашів?!) була вибухом емоцій, а подекуди здавалася ударами грому і спалахами блискавиць. Не менше вражали своєю грою й інші дійові особи вистави: Карпо (Роман Стефанців) – стриманий, впертий; Лаврін (Андрій Гречанюк) – світлий, жартівливий; Мелашка (Христина Щербін) – глибока, тиха, але сваритися теж уміє.
Кожен з акторів жив на сцені. Не грав свою роль, а проживав її. У цьому велика заслуга режисера Василя Митничука та його дружини Леоніди Митничук, які зуміли об’єднати різних за віком і за темпераментами людей в єдину театральну родину. Тому постановка і дихала: то вибухала сміхом, то стискала серце драматичною тишею. Бо йшлося про дуже важливе – про стосунки у сім’ї, між найріднішими, про повагу до старших, про ставлення до роботи, до господарки, до майна і до грошей, врешті до почуттів. І до втрати близьких, яка допомагає зрозуміти щось надто сокровенне. Інколи – пізно… Тож задумаймось: чи варто витрачати життя – таке коротке і таке скороминуще – на чвари і родинний безлад? Мабуть, саме до таких роздумів підштовхували глядача своєю грою усі учасники постановки.
По-особливому щемливим став її фінал. Біля сцени діти (до слова, народжені вже тут, у Сполучених Штатах Америки, але з українською кров’ю, з українською душею, бо їхні батьки – українці, а тому оченята світяться гордістю) – ці діти роздавали глядачам груші. І були ці груші дуже простим і символічним подарунком, який нагадував про український сад, про рідну землю, про злагоду в родині, про спільність поколінь. Той подарунок замінив у якомусь сенсі тисячі слів. Він став тією ниткою, тією невидимою ниткою, що з’єднує минуле з майбутнім, що примиряє минуле з майбутнім. Бо й у повісті «Кайдашева сім’я» родина помирилася завдяки груші. Вона… всохла. А тому зникла причина для сварок між сім’ями Лавріна і Карпа, які до цього ніяк не могли порозумітися, кому належить дерево і чиї діти мають право лазити за плодами…
На завершення театральної зустрічі актори разом з режисером Василем Митничуком вийшли ближче до глядачів, серед яких були українські захисники, бажаючи миру кожному серцю, кожній родині і Україні. Зал аплодував, стоячи. Довго аплодував. У ті хвилини кожен, мабуть, зрозумів, відчув, що театр – це не просто вид мистецтва. Це – позиція, це – підтримка, це – боротьба і натхнення до мудрості. А в нашому випадку усе це було ще й із благодійністю переплетене: театр «Гомін» долучився до фінансової допомоги Фонду Захисту Героїв, який створений і працює при церкві Святого Йосифа Обручника, до допомоги тим, хто сьогодні виборює свободу України. І це вкотре засвідчило: мистецький фронт також має силу!
Насамкінець, як і актори, слів подяки заслуговують Леоніда Митничук (за вдало підібраний музичний супровід і костюми), художниця Христина Щербін (за декорації), Ярослав Купчак (за важливий і доречний реквізит), Віталій Хариш та Олег Лобух (за світло).
«Гомін»! У тебе все вийшло! Чекаємо нових постановок!
Фото Марічки Бат