Доєдную до когорти своїх унікальних співрозмовниць Олесю Теліженко – українську дизайнерку, художницю, директорку бренду «TELIZHENKO fashion house», володарку титулу «Жінка третього тисячоліття». А ще доньку двох видатних українських митців – Народного художника світлої пам’яті Миколи Теліженка та Заслуженої художниці Олександри Теліженко.
ТИ ЗАРАЗ ВДЯГАЄШ ЛЯЛЬОК, ПОТІМ БУДЕШ ВДЯГАТИ ЛЮДЕЙ
– Родина Теліженків – це одразу троє творчих особистостей всеукраїнського масштабу. Батько – майстер витинанки, скульптор, графік, монументаліст, мати – берегиня українського Рушника, художниця, донька – етнодизайнерка. Яким був ваш, пані Олесю, осібний шлях пошуку творчого «я» поруч з двома самодостатніми митцями?
– З глибокого дитинства мені дуже подобалася творчість батьків. Вир подій, виставки. Особисто знала багатьох художників. Наприкінці 80-х років мама відвідала Індію, звідки привезла трофей-подарунок – ляльку Барбі: перші сукенки я створила для неї. Тато казав: «Ти зараз вдягаєш ляльок, потім – будеш вдягати людей». Так і сталося.
Одного дня остаточно зрозуміла: буду модельєркою. Обрала для навчання кафедру дизайну та відділ моделювання одягу Львівської Національної академії мистецтв, чому дуже рада. Моєю наставницею стала Світлана Ярич, яка свого часу навчалася разом з моїми батьками, а її чоловік Василь Ярич є творцем пам’ятника Данилу Галицькому у Львові.
Нині менше займаюсь своєю творчістю, а більше організаційними питаннями задля фундаментування родинного бренду і творчості батьків. Адже кожен з них більше 45 років присвятив розвитку сучасного мистецтва України у ті часи, коли московія тримала над нами великий «ковпак», а на етномистецтво було накинуто ярлик «неформат». Але тато щодня творив у своїй майстерні. Особливо в останні роки видавав щоденно кілька композиційно дивовижних робіт. Щоразу дивлюся і по-новому його пізнаю.
На жаль, у травні 2024 року Микола Теліженко пішов у вічність. Я дуже важко це переживала… А ще раніше, коли йому ампутували ногу, взяла на себе відповідальність і вирішила, що популяризуватиму ім’я і творчість батька.
2021 року особисто провела 5 виставок татових робіт у Черкасах і на Черкащині. Ми домоглися, щоб він нарешті отримав звання Народного художника України (більше 10 років чекав). На жаль, ні НСХУ, ні влада не допомагали, тож довелося просувати самотужки. Щаслива, що Микола Теліженко кілька років прожив у статусі Народного художника.
Нещодавно ми влаштували прекрасну презентацію проекту «Віртуальний музей Миколи Теліженка» в Черкаському художньому музеї, після чого влада Черкащини запропонувала ідею: 2026 рік оголосити роком Миколи Теліженка. Саме на честь року пам’яті батька я створила на основі його графіки сорочку «Мамай». Бо Мамай у татовому житті – особлива постать. Ще з XVI століття це був образ воїна-захисника українців. Зображали Мамая і на віконницях, і на дверях. Своєрідна народна ікона в кожній хаті…
Активно організовую лекції про творчість нашої родини. Нещодавно у новоствореному в Черкасах військовому ліцеї розповідала 8 і 9 класам про творчість Теліженків, показувала наші роботи. Аплодували так, неначе я зірка на сцені: вперше відчула такі емоції.
Є намір встановити пам’ятну дошку у Звенигородці на будинку, де батько народився (його остання воля). А також – у Черкасах на фасаді Будинку художника. Щаслива зірка Миколи Теліженка підтримує нас вже тепер з небес.
ЦІ РЕЧІ МОЖУТЬ БУТИ МОДНИМИ 5, 10 І БІЛЬШЕ РОКІВ
– А який він, арсенал колекцій одягу від Олесі Теліженко?
– Кожна моя колекція – поза часом. Тому що надихаюсь етнікою, яка не має терміну давності, поєдную глибинні українські теми, яким сотні й тисячі років. Ці речі можуть бути модними 5 чи 10 і більше років. Сучасний український стиль.
Серед новинок – сорочка «Перун» для командира Третьої штурмової бригади – друга Бота (Ярослава Левенця). Радію, що воїн її любить і носить. Вона створена на основі прадавніх українських орнаментів. Саме в цій бригаді служить мій чоловік Олег Бурячок.
А ще 2005 року тато мене благословив отримати ґрант для талановитої молоді від Міністерства сім’ї та молоді («Спробуй, я в тебе вірю!»). І я виграла. Перші кошти (на той момент 50 тис. грн) були достатньою сумою для створення невеличкої колекції одягу (12 ансамблів). Так виник новий якісний продукт в стилі етномодерн. В основу моєї першої колекції «Древо роду» лягли аплікативні рушники південно-східного Поділля.
Другу колекцію створила 2006 року. Обрала тему Марії Примаченко, чия творчість жила в моїй уяві з дитинства. Практична, зручна, колоритна, мала великий успіх.
Наступну явила світові, коли вже народила свого первістка Аскольда. Мене підтримав мій перший чоловік Руслан Зайченко зі словами: «Я допоможу з дитиною, а ти працюй над колекцією». На той час я почала досліджувати тему Скіфії, тож третьою колекцією, яка була представлена на Ukrainian Fashion Week, стала «Скіфія Золота. Великий степ» (2007 рік). Величезна. Якщо першу складали 12 моделей, другу – 15, то третю – майже 40.
Далі – «Таткова витинанка» (2009 рік). У цій колекції я фактично замінила вишивку витинанкою. Дуже шкодую, що не запатентувала цей свій винахід. Уже в назві проявилась моя безмежна любов до тата і його творчості. Підготували гарну сценографію: на початках показу Микола Теліженко вирізав витинанки, а потім дівчата виходили на подіум із власних тіней і демонстрували одяг. Режисером дефіле був відомий кінорежисер Олесь Санін.
2009 року, коли демонстрували «Татову витинанку», в нашому суспільстві про саму витинанку знали дуже мало людей. Завдяки татові і моїй колекції інформація ширилася Україною, і зараз маємо моду на витинанку. Потім у мене була колекція «Дикий простір», що представляла радше чоловічий стиль. Її драйвово і весело демонстрував гурт «Гайдамаки»…
Згодом у моєму особистому житті сталася велика трагедія: втратила першого чоловіка. Відтак перестала влаштовувати покази колекцій одягу на «Українському тижні моди». З часом почала більш займатися бізнесом. Розробила колекції шкільної форми і стала співпрацювати з різними навчальними закладами, зокрема в Києві. Упродовж 7 років ми з командою «вдягали» школярів від 1 до 11 класу: величезна кількість розмірів, зразків. Запропонувала абсолютно іншу українську патріотичну шкільну форму. На жаль, згодом на державному рівні скасували обов’язкову шкільну форму, тому довелося припинити справу.
2017 року ми з моїм другим чоловіком Олегом Бурячком і трьома дітьми переїхали до Черкас, оскільки вирішили об’єднатися з батьками – Миколою та Олександрою Теліженками – в єдиний бренд «TELIZHENKO fashion house» (доти діяли як троє окремих митців). Взаємодоповнюємось. Створили спільний організаційний центр «TELIZHENKO fashion house», і вже спільно думаємо, де і яку виставку влаштовувати. Звучало і звучить родинне прізвище – Теліженко.
Наш головний профіль – це вишиванки, сукні, вишиті сорочки, картини, рушники і набори скатертин. А також різні вироби із застосуванням ручної і машинної вишивки. У нас є майстрині, які знають більше 100 технік народних вишивальних швів.
Чоловік з початком повномасштабної війни одразу пішов у військо. За його напуттям, рятуючи дітей, я виїхала спершу до Польщі, а потім – до Франції. Прожили закордоном рівно 2 роки. 2023 року у мерії Парижа відбулась моя персональна виставка. Та попри теплу і щиру підтримку французів, мене не полишало відчуття незадіяності й спустошення. А я – дуже дієва людина. Люблю свій ««TELIZHENKO fashion house». Хочу, щоб діти виростали українцями. Тож 2024 року, повернувшись в Україну, розгорнула нову діяльність, і допомагаю бренду перейти на вищі щаблі розвитку. Пишу проекти, шукаю ґранти та співпрацю. Оновлюємо обладнання: вже є вишивальні автомати новітнього покоління.
До речі, «TELIZHENKO fashion house» представлений на онлайн-платформі «Еtsy» як «TELISENKOStore» для американського і канадського ринку. Маємо у Чикаго перших шанувальників, які придбали наші рушники для дому чи родинних урочистостей. Твори родини Теліженків – величезний теплий привіт з України, що є гарним нагадуванням про українське коріння і витоки.