Історія кожної нації має свої символи – слова, образи і мелодії, що здатні об’єднати людей у найважчі часи. Для українців одним із таких символів став Державний гімн «Ще не вмерла України ні слава, ні воля». Його мелодію створив священник, композитор і диригент Михайло Вербицький – людина, яка залишила глибокий слід в історії української культури. Сьогодні ця мелодія звучить у всьому світі: на урочистостях, спортивних змаганнях, державних церемоніях. Вона стала голосом української свободи. Та за цим величним символом стоїть доля людини, життя якої було тісно пов’язане з духовним служінням, музикою та національним відродженням.
Михайло Вербицький народився 4 березня 1815 року у селі Явірник Руський на Лемківщині (нині територія Польщі) в родині греко-католицького священника. Його батько також носив ім’я Михайло, але помер, коли хлопцеві було лише десять років. Ця подія значною мірою визначила подальшу долю майбутнього композитора. Після смерті батька опіку над Михайлом та його братом взяв родич – перемишльський єпископ Іван Снігурський, відомий діяч українського церковного і культурного життя. Саме він створив при перемишльській катедрі музичний осередок – хор і школу, де юний Вербицький отримав перші системні музичні знання. Саме в цій атмосфері – поєднання духовної освіти, музики та національного пробудження – формувався світогляд майбутнього композитора.
З юності Вербицький навчався в духовних навчальних закладах і згодом вступив до Львівської духовної семінарії. Його життєвий шлях, як і в багатьох діячів галицького відродження XIX століття, поєднав церковне служіння з культурною діяльністю. Ставши священником Української греко-католицької церкви, він служив у різних парафіях Галичини. Водночас музика залишалася для нього не просто захопленням, а важливою місією. Вербицький активно писав твори для хору, церковної служби та світського виконання. Його творчий доробок налічує понад 140 композицій різних жанрів – духовні твори, хори, пісні, театральну музику. А як ми знаємо, у XIX столітті саме музика до театру відігравала важливу роль у розвитку національної культури, адже вистави стали осередками громадського життя і популяризації української мови. Музикознавці вважають Вербицького одним із засновників професійної української композиторської школи в Галичині. Він розвивав хоровий стиль, створював мелодійні та водночас доступні твори, що швидко поширювалися серед народу. Фактично Вербицький став одним із перших професійних українських композиторів у Галичині. Особливе місце в творчості Вербицького посідала гітара. У XIX столітті цей інструмент не був поширеним у професійному музичному середовищі Галичини, однак композитор захоплювався ним і багато писав для гітаристів. Він створював твори для гітари, а також підготував музичні видання для виконавців, фактично ставши одним із перших композиторів, хто систематично працював із цим інструментом у регіоні. Завдяки Вербицькому гітара почала здобувати популярність серед українських музикантів і аматорів, а сам композитор здобув славу віртуозного виконавця. Цей аспект його творчості часто залишається поза увагою широкої аудиторії, але для музичної культури України він мав важливе значення. Найбільшу славу Вербицькому принесла мелодія до вірша Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна». Текст вірша швидко поширився серед української інтелігенції після його написання у 1862 році. Вербицький створив до нього музику, яка поєднала урочистість, ліризм і силу. Спочатку це була композиція для голосу з гітарним супроводом, а згодом з’явилася хорово-оркестрова версія. Перше відоме публічне виконання твору відбулося 10 березня 1865 року у Перемишлі під час концерту, присвяченого пам’яті Тараса Шевченка. Мелодія швидко стала популярною і почала сприйматися як національний гімн українців. Поступово пісня поширилася далеко за межі Галичини. Її співали в різних українських громадах, а на початку XX століття вона вже сприймалася як неофіційний національний гімн. Під час Української революції 1917–1921 років «Ще не вмерла Україна» використовували як державний гімн Української Народної Республіки. Так само пісня була офіційним славнем ЗУНР та Карпатської України. До слова, його визнавали такі велети, як Іван Франко і Леся Українка. А також варто сказати, що саме пісня-славень як ідеальне поєднання тексту та мелодії символізує єдність, соборність Українських земель: наддніпрянець Павло Чубинський написав вірш, що був шалено популярний серед проукраїнськи налаштованих у царській росії (а сам автор за це відбував заслання в Архангельській області), а галичанин Вербицький поклав його на музику, тож – схід і захід разом. Після совєцької окупації України пісня, зрозуміло, опинилася під забороною. У союзі вона вважалася проявом «буржуазного націоналізму». Проте в українській діаспорі мелодія Вербицького продовжувала жити. Її співали на еміграційних зібраннях, культурних подіях, у середовищах українців по всьому світу. Наприкінці XX століття, коли Україна відновила незалежність, ця історична пісня повернулася на батьківщину вже як державний символ. У 1992 році мелодію Михайла Вербицького офіційно затвердили як музику Державного гімну України. Сьогодні ця мелодія звучить у найважливіші моменти життя країни. Вона супроводжує державні церемонії, міжнародні події, спортивні перемоги. У часи випробувань і боротьби гімн знову набуває особливого значення – як символ єдності, гідності та незламності. Хоча сьогодні ім’я Вербицького найчастіше згадують у зв’язку з державним символом України, його музична спадщина значно ширша. Серед творів митця – духовні композиції, хори та пісні, що стали важливою частиною української музичної традиції. Зокрема, відомими є духовні твори «Іже херувими», «Отче наш», а також світські пісні «Дай, дівчино», «Поклін», «Де Дніпро наш». Його музика вирізняється мелодійністю, ясною гармонією і щирістю – рисами, що робили її близькою для широкого слухача. Останні роки життя композитор провів у невеликому селі Млини (нині територія Польщі), де служив священником. Там він і помер 7 грудня 1870 року. Його могила розташована біля старовинної дерев’яної церкви Покрови Пресвятої Богородиці. Згодом на могилі встановили пам’ятник із написом «Автору гімну України». Сьогодні пам’ять про Вербицького вшановують в Україні та за її межами: його ім’ям названі вулиці, встановлено пам’ятники, проводяться фестивалі і концерти. Часом історія дарує народові символи, які переживають своїх творців і стають частиною національної душі. Саме так сталося з мелодією, яку створив Михайло Вербицький. Вона звучала під час визвольних змагань, революцій, на фронтах і на міжнародних сценах. Коли сьогодні українці співають гімн, вони фактично продовжують музичну думку композитора, що жив понад півтора століття тому. Вербицький, як видно з його життя, не прагнув слави. Помер він у злиднях. Був священником, а водночас музикантом і просвітителем, який віддано служив своєму народові – через віру, через культуру і через музику. Але саме ця скромна служба подарувала Україні одну з найсильніших мелодій в її історії – мелодію, що стала справжнім голосом непохитності Українського Духу і волі. Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці, запануєм і ми, браття, у своїй сторонці. Душу й тіло ми положим за нашу свободу і покажем, що ми, браття, козацького роду.