Так, не могла. Хоча негода за вікном не дуже манила на вулицю, але я знала: там будуть ті, хто добре розуміє, чому йдуть туди. На мітинг. У центрі Чикаго. Де український прапор, український славень, українське слово, українська пісня, голос українців повинні знову і знову нагадувати світові про страшну війну, яка спопеляє нашу землю. І без допомоги світу нам не зупинити безумного ворога.
Так, я не могла там не бути. Бо я хотіла підтримати організаторів події, які до всіх важливих дат в сучасній історії України скликають українську спільноту Чикаго на мітинги, на акції протесту, щоб наш спільний потужний голос був почутий.
Я не могла там не бути. Бо ця кривава дата – четверта річниця від початку повномасштабної війни, від того трагічного дня, який розділив життя українців на «до» і «після» – означає, що і моє життя розділилося. І що «після» уже ніколи не буде таким, як «до». Бо світ став іншим. І ми стали іншими. І ми зрозуміли багато що із того, над чим, може, раніше й не замислювались. І згадали, як колись, похитуючи посивілими головами, наші бабусі і дідусі казали на будь-яку житейську неприємність: «То все нічого, лиш би не було війни…» Тоді ми думали: от говорять собі своє, старече… А тепер і самі повторюємо: лиш би закінчилася ця війна… Лиш би ніколи більше не було війни…
Але поки що вона є, ця дика, безглузда війна, яка стала частиною кожного із нас, де б ми не опинилися у житті. А тому я не могла не бути там, на мітингу. Бо там говорили про неї, про цю дику і безглузду війну. Про чотири роки болю, боротьби і незламності. Та хіба лиш чотири?! Хіба те, що розпочалося у 2014-му, не було війною, хоч делікатно іменувалося АТО?! Ось чому ми маємо повне право говорити про 12 років болю, боротьби і незламності.
А тому я не могла не бути там. Поруч із кількома сотнями людей, які зібралися на площі, де майоріли синьо-жовті знамена, де промовці згадували перші дні вторгнення, коли ворог наступав на Київ, розраховуючи взяти нашу столицю і за три дні окупувати своїм «руским міром» усю Україну. Коли світ із тривогою стежив за обороною Києва і захоплювався героїзмом українських захисників. Коли символом незламності називали й оборонців «Азовсталі», і відчайдушних волонтерів, медиків, рятувальників, усіх, хто став не просто на захист України, а хто став на захист життя, на захист цивілізованого світу.
Я не могла не бути там, де згадувалися воістину міста-Герої, які пережили окупацію та руйнування. Де говорили про ті сотні, тисячі могил під синьо-жовтими стягами, які сьогодні виросли і в найбільших містах, і в найменших селах, де прийняла земля у своє лоно тих, хто душу й тіло положив за нашу свободу на полі бою, і тих, хто загинув у черзі за хлібом, чи в лікарні, чи у власній оселі, коли мирно спав… Кажеш, враже, що під прицілом у тебе лиш військові об’єкти і військові люди? Ох і брешеш, враже! Ох і брешеш… Що й не дивно. Бо суть твоя така – брехлива, нахабна і загребуща…
Ось чому я не могла не бути там, на мітингу, де українські спікери і почесні гості (сенатор Дік Дурбін, представники Генерального консульства України в Чикаго, представники дипломатичних установ дружніх нам держав) починали свої промови словами «Слава Україні!». Де наголошували, що роки війни стали випробуванням не лише для України, а й для всього цивілізованого світу. Що війна, розв’язана росією, змінила геополітичну реальність, оголила питання безпеки, солідарності та відповідальності. Тому ми мусимо, ми просто зобов’язані виходити на мітинги, щоб нагадувати, нагадувати, нагадувати… Про те, що так лаконічно, але так глибокозмістовно сказала наша геніальна Ліна Костенко: «Куди ж ви дивитесь, народи? Сьогодні ми, а завтра – ви…»
Я не могла не бути там, де творчі люди української діаспори засилали до неба свої пісні-молитви за долю України. Де небо відповідало колючим снігом, а думка пульсувала болючим і правдивим: ось зараз я, після мітингу, після цієї негоди, повернуся до теплої домівки, а хтось там, в окопах, на позиціях, стоїть у снігу, на морозі, чи на безжальному вітрі, чи промоклий до нитки, і йому ніде сховатися, бо він мусить тримати на своїх плечах небо над Україною. Аби не пустити ворога далі. До своєї оселі. До своєї сім’ї…
Я не могла не бути там, куди прийшли батьки із зовсім малими дітьми. І я також була із сином. Він народжений тут, в Америці. Але він знає про біду в Його і Нашій Україні. Тому що вона завжди буде НАШОЮ. І в руках мій малолітній син тримав плакат зі словами «Pray for Ukraine» – «Молимось за Україну». Цей плакат ми виготовили ще на початку повномасштабного вторгнення. І за кожної нагоди ідемо з ним до людей. І йдемо до Бога з молитвою. Бо віримо: зглянеться над нами…
Я не могла не бути там, бо наступного дня ми мали сімейні торжества з нагоди дня народження донечки, яка безмежно гордиться тим, що вона – українка. Того дня, як і завжди, моє серце наповнювалося вдячністю до Господа за материнське щастя. Але й болем наповнювалося, адже не можу не думати про те, скільки матерів уже НІКОЛИ не пригорнуть своїх дітей, і скільки дітей уже НІКОЛИ не схилять голівку на батькове плече і не вхопляться за міцну і надійну батькову руку. Бо все це перекреслила дика, безглузда війна. Дорого заплачено… Ми вам не пробачимо…
Тому тут, в далекому закордонні, ми мусимо тримати свій фронт – волонтерський, мистецький, громадський. І використовувати для допомоги Україні, для її захисників найменшу можливість, щоби прискорити перемогу, щоби наблизити перемогу. І віримо: буде весна. Там, де ми стоїмо до кінця. Буде весна! Не просто як календарна пора року, а як свідчення народження нового життя – мирного і щасливого.
Ось чому я не могла не піти туди, на мітинг. Адже це був мітинг не лише про скорботу. Це був мітинг про гідність, про вдячність, про впевненість у тому, що правда і свобода мають силу! І що пам’ять про тих, хто віддали життя за Україну, житиме доти, доки б’ється серце кожного з нас!
А що було нас на тому мітингу не надто багато… Так, могло бути більше. Як у ті найперші часи після початку війни, коли активність громади аж зашкалювала. Звикли? Збайдужіли? Зневірились? Ні-ні, не відповідайте відразу. Просто подумайте. Про тих, у кого немає часу зневірюватись чи байдужіти. Бо вони тримають небо. Уже чотири роки. І над вами також, хоч ви й за океаном. Тому скажіть собі наступного разу: я не міг (чи не могла) там не бути…