Перший Конґрес Українських Націоналістів. Відень, 1929 рік.
Поразка Української революції 1917–1921 років стала для українського суспільства не лише військово-політичною катастрофою, а й глибокою психологічною травмою. Втрата державності, поразка армії УНР, розгром визвольних структур і поділ українських земель між кількома державами – радянським союзом, Польщею, Румунією та Чехословаччиною – поставили українців у становище політично поневоленої нації. Тисячі ветеранів визвольних змагань опинилися в еміграції, а мільйони – під владою чужих режимів, які системно обмежували національні, культурні та політичні права. У цих умовах поступово визрівав новий тип визвольного руху – радикальний, підпільний і зорієнтований не на компроміси, а на активну боротьбу. Розчарування в парламентських методах, західних демократіях і міжнародних гарантіях змусило значну частину української молоді та політичної еміграції шукати альтернативний шлях. Саме так сформувався український інтегральний націоналізм – ідеологія, що ставила на перше місце інтереси нації, дисципліну, жертовність і організовану силу.
Першим ядром цього руху стала Українська військова організація (УВО), створена 1920 року під проводом полковника Євгена Коновальця. УВО об’єднала колишніх старшин Армії УНР і вела підпільну боротьбу на західноукраїнських землях. Паралельно виникали молодіжні та ідеологічні структури: Група української національної молоді, Легія українських націоналістів, Союз української націоналістичної молоді та інші. Проте відсутність єдиного центру та чіткої програми стримувала розвиток руху. Потреба в об’єднанні націоналістичних сил стала очевидною вже у середині 1920-х років. Підготовчу роль відіграли конференції в Берліні (1927) та Празі (1928), де було окреслено майбутні засади нової організації. Наприкінці 1928 року почалася безпосередня підготовка до всеукраїнського форуму.
28 січня 1929 року у Відні розпочав роботу Перший Великий Збір українських націоналістів, відомий також як Конгрес українських націоналістів. Він тривав до 3 лютого і став подією історичного масштабу – саме тут було проголошено створення Організації українських націоналістів (ОУН). У роботі Конгресу взяли участь близько 30 делегатів, серед яких 16 представляли Галичину, а 14 – Наддніпрянщину та еміграційні середовища. Завдяки цьому форум мав виразний соборницький характер і репрезентував різні частини українського світу. Перше засідання відбулося 28 січня о 10:15. Після обрання президії та створення робочих комісій учасники заслухали низку фундаментальних доповідей. Зокрема, Євген Коновалець виступив із доповіддю про сучасне становище українських земель, Дмитро Андрієвський – про ідеологію українського націоналізму та державний устрій, Зенон Пеленський – про міжнародну політику. Загалом на Конгресі було виголошено близько 40 доповідей. Обговорення торкалися ключових питань: шляхів відновлення державності, форм організації, тактики боротьби, місця України в міжнародній політиці. Поступово визрів спільний висновок: лише централізована, дисциплінована і надпартійна структура здатна вести тривалу визвольну боротьбу.
А тепер зупинімось коротко на ідеологічних підвалинах та закцентуймо на рішеннях Конгресу. Головним підсумком Збору стало проголошення створення ОУН як єдиної підпільної всеукраїнської організації. В ухвалених документах наголошувалося, що ОУН не обмежується окремими регіонами, а прагне діяти на всіх українських землях. Кінцевою метою проголошувалося створення Української Самостійної Соборної Держави. Організація заявила про відмову від легальних партійних форм діяльності та орієнтацію на революційну боротьбу. ОУН позиціонувалася як надпартійна структура, покликана об’єднати всі верстви нації. У «Постановах Великого Збору» було сформульовано ідею держави як органічного втілення національної волі, заснованої на принципах інтегралізму, дисципліни, моральної відповідальності та активного ідеалізму. Український націоналізм розглядався як рух, зроджений із боротьби поневоленої нації проти окупаційних режимів – насамперед більшовицького та польського.
А як щодо керівництва? Очевидно, для нашого кейсу важливим рішенням стало обрання керівних органів. А розстановка очільних фігур була такою. Головою Проводу українських націоналістів (ПУН) було обрано Євгена Коновальця – ветерана визвольних змагань, колишнього командира Січових стрільців, авторитетного лідера еміграції. Його заступником став Микола Сціборський – один із головних ідеологів руху, теоретик державного устрою. Секретарем обрали Володимира Мартинця – організатора і публіциста. До провідних діячів належали також Дмитро Андрієвський, Зенон Пеленський, а серед учасників були майбутні лідери руху – Ярослав Стецько, Дмитро Мирон-«Орлик», Олекса Гасин, Василь Сидор та інші. Таким чином було створено єдиний центр керівництва, здатний координувати діяльність організації в Україні та за кордоном.
Яким же було історичне значення Першого Збору? Тобто як би ми з нинішніх позицій людини ХХІ століття для себе то визначили. Головним було те, що Перший Великий Збір ОУН завершив процес консолідації українського націоналістичного руху. Він поєднав військову традицію УВО з ідеологічною роботою молодіжних середовищ, створивши цілісну визвольну структуру. Саме тут були закладені підставові речі: організаційна модель підпільної боротьби, ідеологія інтегрального націоналізму, стратегія всеукраїнського державництва, принцип централізованого керівництва.
Якою була суть, себто що таке організаційна модель підпільної боротьби? На Першому Зборі ОУН була закладена модель конспіративної, ієрархічної, мережевої організації, пристосованої до життя в умовах окупації. Організація будувалася за принципом малих осередків, які знали мінімум інформації один про одного. Якщо один осередок «падав», то це не тягнуло за собою всю мережу. Конспірація для оунівців стала нормою життя: псевдоніми, явочні квартири, шифри, легенди – це був їхній стиль існування. Достоту як у шпигунських фільмах, тільки то були зовсім не виграшки. В організації був чіткий поділ функцій: організаційна робота, пропаганда, розвідка, бойові акції, фінансування. Це робило ОУН «професійною» підпільною структурою. А згідно з кадровим принципом, членом ставав не кожен симпатик, а лише перевірений активіст.
Така модель дозволила ОУН вижити під польськими, німецькими й радянськими репресіями, а водночас стала основою для структури УПА. І що важливо – забезпечила спадковість поколінь підпілля. Фактично, це був «підпільний інститут держави без держави».
Щодо інтегрального націоналізму ОУН – це був цілісний світогляд, у якому головні постулати такі: Нація є найвища цінність, Держава є інструмент її існування, а Особа служить спільному ідеалові. Знаємо, що формувався інтегральний націоналізм під впливом ідей Дмитра Донцова з адсорбцією європейських націоналістичних течій міжвоєнного періоду. Звичайно, були то природні висліди досвіду поразки УНР та антиколоніального мислення.
Але мав українську специфіку – він був справедливою відповіддю поневоленої нації, а не імперської. ОУН відкидала марксизм і лібералізм як «роз’єднувальні» та сповідувала активізм: не чекати історії – творити її. Оунівці вслід за Донцовим вторили: воля і чин, що означало те, що свобода не «дається», а здобувається. ОУН від самого початку мислила не «регіонально», а державно-національно. Не «Галичина», не «Західна Україна», як закидають недалекі невігласи нині в один голос із московською пропагандою, а натомість: «Вся Україна – від Сяну по Кавказ».
У наступні десятиліття ОУН стала однією з головних (або таки й головною!) сил українського руху опору, відігравши важливу роль у подіях 1930–1940-х років, у формуванні УПА та боротьбі проти нацистського й радянського режимів. Однак коли за наказом найвищого радянського керівництва в Роттердамі агент нквс Судоплатов-«Валюх» вбив Євгена Коновальця, ОУН постала перед великими проблемами. А відтак у 1938 році рух природно зазнав внутрішніх трансформацій. Тому Другий Великий Збір 1939 року обрав головою Андрія Мельника, а Третій Надзвичайний Збір 1943 року здійснив ідеологічний поворот у бік демократизації – пам’ятаємо гасла «Воля народам! Воля людині!».
Проте саме Віденський Конгрес 1929 року став відправною точкою – моментом, коли український націоналізм набув організованої, програмної та загальнонаціональної форми. Перший Великий Збір ОУН був не просто з’їздом політичних активістів. Це була відповідь покоління, яке пережило поразку державності, на виклик історії. У Відні 1929 року сформувалася протоструктура, що взяла на себе відповідальність за продовження боротьби за незалежність у найскладніших умовах ХХ століття. А сама ОУН постала як продукт свого часу – епохи бездержавності для українців, радикалізації ідей та прагнень здійснити віковічну мрію Українського Народу до власної Незалежності.