Йому не було ще 20 років, коли він написав про себе такий вірш, який виявився пророчим: «Зі смутком на серці, з вінком на чолі / Скажу своє слово і зникну з землі. / І буду блукать я світами / Над вами, / І буду століття я думати думу – / Без сміху, без суму. // З плачем на вустах, з жахом смерті і тлі / З ’явлюся я знову на бідній землі. / І буду я знову радіти, / Горіти, / Й так буде багато в житті моїм шуму – / І сміху і суму». Так, у житті цього поета було багато і шуму, «і сміху і суму», а шум був не завжди радісним. Це – Павло Тичина (1891–1967).
Мені хотілося б зосередитися не на його біографії – часто складній і трагічній, про яку вже достатньо сказано, – а на творчості. Просто почитати його поезію, а ще зупинитися на текстах, які менш відомі – або стали нам відомими завдяки йому. Справедливо вважається, що Павло Тичина висловив усе найкраще в ранній поезії, написаній за натхненням, а не на замовлення. Сьогодні вже багато хто згадає його збірку «Сонячні кларнети» (1918), яка створила ім’я новому поету. Вивчають його вірш «Ви знаєте, як липа шелестить?» Також слід відзначити досі не розгадану його симфонію «Сковорода». Так, жанр цього твору автор визначив саме як симфонію. Що це? Поема? Драма? Драматична поема? Поезія, дуже рясна і різноманітна, перемежовується тут прозою, і не просто прозовими, а прозаїчними вставками. А сам наш мандрівний філософ Григорій Сковорода – виразник душі поета, мрія про свободу.
Рання лірика Павла Тичини – від символізму до імпресіонізму, навіть футуризму, але явно виходить за рамки цих явищ. Можна відзначити й сюрреалізм. Замолоду – прориви до геніальності, про що писали сучасники (Максим Рильський, Євген Маланюк та ін.). Навіть у зовні простих і схожих на пісні творах спостерігається не просто відображення дійсності, але її переосмислення й навіть пророчі візії. Справжній поет уміє бачити. Наприклад, такий промовистий вірш «На стрімчастих скелях…», написаний у серпні 1917 р. Він дуже пісенний і побудований на повторах. Спочатку сприймається так, нібито це пейзаж. Водночас – багато символів, бо орлів, самі скелі, шум тощо можна сприймати й інакше. Цей вірш – опис потягу до свободи, у вишину, моління до вищих сил позичити «Зливної блакиті!». Але від опису гроз (можливо, метафоричних) – перехід до трагедії: «Впали краплі крові», і далі – остання строфа: «Хтось горів світанно, / Коліноприклонно: / Дай нам, земле, шуму, / Шуму-божевілля! / Ніч. / Плач. / Смерть шумить косою! / Смерть шумить косою...». Ми бачимо, як зовнішня гармонія вірша переходить у розламаність, у тому числі ритмічну, бо за тієї доби світ насправді здавався розколотим, асиметричним, дисгармонійним.
Або через рік майбутній класик напише такий мелодійний, але загадковий вірш: «Одчиняйте двері – / Наречена йде! / Одчиняйте двері – / Голуба блакить! / Очі, серце і хорали / Стали, / Ждуть... // Одчинились двері – / Горобина ніч! / Одчинились двері – / Всі шляхи в крові! / Незриданними сльозами / Тьмами / Дощ...».
Часто згадують і його знаменитий вірш 1915 р. «О панно Інно…». Це не просто любовна лірика, а й глибший твір. Коли читають цей текст, то захоплюються звукописом – тобто як це написано: «О панно Інно, панно Інно! / Я – сам. Вікно. Сніги... / Сестру я Вашу так любив – / Дитинно, злотоцінно. / Любив? – Давно. Цвіли луги... / О люба Інно, ніжна Iнно, / Любові усміх квітне раз – ще й тлінно. / Сніги, сніги, сніги... / Я Ваші очі пам'ятаю, / Як музику, як спів. / Зимовий вечір. Тиша. Ми. / Я Вам чужий – я знаю. / А хтось кричить: ти рідну стрів! / І раптом – небо... шепіт гаю... / О ні, то очі Ваші.– Я ридаю. / Сестра чи Ви? – Любив...». Коли цей вірш пізніше перевидавали, то цензура вимагала викинути слово «панно», оскільки «панна», як і «пан», «пані» були нібито «класово ворожими». «О панно Інно» замінили на «люба Інно», але втратився звукопис. На щастя, сьогодні цей шедевр уже можна читати таким, яким його написав поет. А ще вірш «О панно Інно…» входить і до антологій найкращої любовної та іншої лірики.
Також варто згадати про те, як Павло Тичина став перекладачем. Він вивчав турецьку, грузинську та інші мови, цікавивсь Японією, йому належать літературні переклади з французької, вірменської, слов’янських, тюркських та інших мов – усього понад 20-ти. Замолоду, уже відомий поет, він серйозно почав вивчати різні мови й досяг успіхів. Про це згадував Максим Рильський у листуванні, яке вів і у віршах. Прикметні, зокрема, такі слова з Ірпеня, 11 липня 1929 р. (під час українізації!): «Тепер у нас дощі шумлять, / неначе море грає, – / А як те все до серця взять, / Даруйте – я не знаю». Ці слова – особливі, бо адресант їх узяв із тичинівського триптиху «Листи до поета» (1920) і трохи змінив. В оригіналі: «А як до серця те узять – / даруйте, я не знаю». І кінцівка: «І шлю Вам запах рідних трав / Та “З України вітер”, / Хоча, на жаль, не прочитав / Турецьких, певне, літер». У цьому вірші згадується тичинівська збірка «Вітер з України» (1924), яка зміцнила поетову славу, у тому числі в зарубіжних читачів. А що сказати про турецькі літери? Коментатори припускають, що, можливо, у листі П. Тичини до М. Рильського були слова турецькою мовою – яку перший тоді вивчав. А напис, імовірно, був арабською в’яззю. Узагалі Павло Тичина тяжів до східної поезії й навіть заснував українську наукову Асоціацію сходознавства. Це важливо знати – адже наша орієнталістика була репресована (насамперед згадується Агатангел Кримський), а поети намагались її відродити.
Як перекладач Тичина починав і раніше. В його збірці «Сонячні кларнети» вміщено не так переклад, як поетичний переспів вірша одного французького поета. Цікаво, що потім туди цей переспів не включався (хоча збірка перевидавалася), і текст його не публікувався навіть у зібранні творів. Тільки згадувалося, що він є. Цей вірш – «Колискова», має підзаголовок «З Анатоля Ле Браза», і в переробці Тичини звучить так: «Засни, дитинонько, засни! Хай бризнуть сни квітками! / Прийми під захист, Боже, тих, чий шлях прославсь морями! // Співай, стара, лий серця біль в пісні безкраї, чулі / Про море те, що блискотить при місяцю: ой люлі… // Як підеш ти на корабель – тоді вже погуляти! / Колиску зробить вітер з хвиль і буде колисати. // Співай, стара, лий серця біль в пісні безкраї, чулі / Про море те, що блискотить при місяцю: ой люлі… // В твоїй душі хвилює спів, безмежний спів, як море, / Синам на втіху любу він, а матерям на горе. // Співай, стара, лий серця біль в пісні безкраї, чулі / Про море те, що блискотить при місяцю: ой люлі… // У фьордах батенька твого зла хвиля поховала! / В той час родився, синку, ти – і я не заридала. // Співай, стара, лий серця біль в пісні безкраї, чулі / Про море те, що блискотить при місяцю: ой люлі… // Громадить хмари буровій над фьордами потворні. / Під заколисанку твою колише трупи чорні. // Співай, стара, лий серця біль в пісні безкраї, чулі // Про море те, що блискотить при місяцю: ой люлі… // Засни, дитинонько, засни! Хай бризнуть сни квітками! / Прийми під захист. Боже, тих, чий шлях прославсь морями! // Співай, стара, лий серця біль в пісні безкраї, чулі / Про море те, що блискотить при місяцю: ой люлі… // Бо ми вас родимо, – о глум! – а глибина поглине! / Гей, хто бретонцем уродивсь – той моряком загине: // Співай, стара, лий серця біль в пісні безкраї, чулі / Про море те, що блискотить при місяцю: ой люлі…».
Французькою прізвище цього поета вимовляється як «Льо Бра» (Anatole Le Braz), у нашій традиції – Ле Бра. Він був бретонцем, вільно володів і французькою та оспівав свою Бретань у цій «Колисковій». Вірш написано як пісню, і не дивно – адже Ле Бра був фольклористом і зібрав багато легенд, пісень та інших творів рідного краю. Можливо, справді в цьому творі є народна основа, а поет лише стилізував, обробив бретонський текст і явив публіці вже французькою мовою. До речі, рідна мова Ле Бра – кельтська за походженням, має чотири діалекти та різні говори. Бретонці з давніх-давен (коли це ще була Арморика) жили біля моря, яке їх годувало. Моряки і рибалки, вони виряджалися в довгий і небезпечний шлях. Бретонські казки, легенди, інші оповідки часто описують море. Дія відбувається біля нього. У ньому – різні пригоди. А наяву – і загибель. Тому це згадується в «Колисковій». Начебто дитяча пісенька перетворюється на змалювання трагедій. Водночас дитина буде героїчною та ступить на корабель (а не просто до рибальського човна), тобто стане мореплавцем. Напевно, цей вірш – про цілу династію моряків.
Тичина відтворив і ритм, і мелодійність цього вірша, але помітно, що українізував, зробив ближчим для свого читача. Цікаво, що обрав саме бретонського поета – і не лише тому, що любив море і фольклор. Цей французький вірш – філософський, близький українському поету, який бачив випробування і стикався з ними.
Ось куди нас завело гортання поетичних сторінок, у тому числі найкращих віршів українського класика. Якби не його переклади, ні сучасники, ні ми не змогли б прочитати рідкісних поетів. Отже, поезія та переклад – міст між культурами.
Аналітик матеріалів – Олена Смольницька
Про автора: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів)