У 1999 році Патрік Дж. Б’юкенен – одна з ключових фігур американського консервативного мислення кінця ХХ століття, радник трьох президентів (Ніксона, Форда та Рейгана) і відвічний опонент ліберального інтервенціонізму – опублікував книгу A Republic, Not an Empire («Республіка, а не імперія»).
Вона з’явилася в момент, коли США, перемігши в Холодній війні, остаточно повірили у власну історичну місію глобального гегемона. Саме тому історія американської зовнішньої політики Б’юкенена була сприйнята не як академічна рефлексія, а як єретичний маніфест: адже той ставив під сумнів не лише конкретні війни чи союзи, а саму ідею Америки як «незамінної нації».
Б’юкенен наполягав: Сполучені Штати були створені як республіка, а не імперія, і кожен крок у бік імперського мислення неминуче веде до внутрішньої деградації, втрати свободи та громадянської чесноти. Його аргумент не був пацифістським і не зводився до наївного ізоляціонізму. Навпаки, Б’юкенен послідовно демонстрував, що термін «ізоляціонізм» – це ідеологічна карикатура, вигадана для дискредитації традиційної американської зовнішньої політики від Джорджа Вашингтона до Вудро Вільсона. Американська традиція полягає не в самоусуненні, а в незалежності: свободі діяти, не вплутуючись у чужі війни й імперські конфлікти.
У центрі цієї традиції, на думку Б’юкенена, стоїть доктрина Монро – не як право на глобальне втручання, а як принцип геополітичної самооборони. Він пише, що майбутні президенти США мають дотримуватися цієї доктрини як наріжного каменя американської зовнішньої політики та вважати неприйнятним будь-яку іноземну присутність у Західній півкулі. Водночас він категорично заперечує ідею морального або ідеологічного права США втручатися у внутрішні справи латиноамериканських держав, доки ті не загрожують безпосередньо Сполученим Штатам чи своїм сусідам. Тип режиму – демократичний чи авторитарний, лівий чи правий – не є життєво важливим інтересом республіки.
Ця позиція різко контрастувала з ліберальним «експортом демократії» кінця ХХ століття, але саме вона згодом отримала друге життя в політиці Дональда Трампа. Те, що сьогодні часто називають «трампізмом», значною мірою є реалізацією б’юкененівського сценарію, сформульованого ще наприкінці 1990-х. Невипадково багато політичних пропозицій Б’юкенена нині сприймаються як «прототрампізм».
Їхнє особисте протистояння на праймеріз Партії реформ у 2000 році виглядало парадоксальним: два політики з подібним інстинктивним антиглобалізмом стали запеклими ворогами. Трамп тоді жорстко атакував Б’юкенена, а згодом (уже через роки) зробив для себе нетиповий крок і вибачився. Цей епізод символічний: ідеї пережили особисті конфлікти. «Республіка, а не імперія» була маніфестом Б’юкенена тих праймеріз, так само як книга Трампа «Америка, яку ми заслуговуємо» (у співавторстві з Дейвом Шифлеттом) стала його власною версією того ж самого світогляду.
І політика США щодо Венесуели чітко демонструє цю спадковість. Йдеться не про хрестовий похід за демократію, а про захист конкретних геополітичних інтересів: контроль над ресурсами, стримування росії та Ірану, протидію Китаю як основному супернику. Саме так Б’юкенен і описував допустимі межі втручання: не для перевиховання світу, а для захисту власної безпеки та стратегічного простору. У цьому сенсі трампівська зовнішня політика не руйнує традицію – вона радше повертає її до республіканських витоків, нехай і в грубій, транзакційній формі.
Особливо показовим є європейський вимір.
Для Б’юкенена, як і для Джорджа Вашингтона, проблема полягає не в Європі як такій, а в її війнах і спокусі втягнути Америку у власні історичні конфлікти.
Саме тут Б’юкенен звертається до прощальної промови першого президента США – листа, який Джордж Вашингтон написав наприкінці свого другого президентського терміну, напередодні виборів 1796 року та перед відходом з політичного життя, – Пет Б’юкенен наголошує, що послання «полягало не в тому, щоб ізолювати Америку від Європи, а в тому, щоб зберегти її незалежною від Європи».
«Тримайтеся осторонь від іноземних війн, – попереджав Вашингтон, – вони є великою загрозою свободі, і Сполучені Штати мають сенс лише тоді, коли вони її зберігають. Подивіться на захід, на гори, велику річку за ними, рівнини, Тихий океан. Там лежить наша доля. Європа – це минуле».
У XXI столітті ця логіка звучить провокаційно, але саме вона пояснює скепсис Трампа щодо НАТО та його вимогу до європейців взяти відповідальність за власну безпеку. Йдеться не про розрив із союзниками, а про відмову від ролі імперського гаранта, яка підриває саму республіканську природу американської держави.
Таким чином, «Республіка, а не імперія» – це не просто книга про минуле. Це інтелектуальний ключ до розуміння сучасної Америки, яка вагається між імперською спокусою і республіканським інстинктом самозбереження.
Трамп не є учнем Б’юкенена в академічному сенсі, але він – його політичний спадкоємець. І саме тому ця книга сьогодні звучить не як анахронізм, а як попередження, адресоване не лише США, а й усім, хто звик будувати свою безпеку на американській імперській присутності.
Бо якщо Америка знову обирає бути республікою, а не імперією, світ навколо неї неминуче змінюється. Питання лише в тому, чи готові ми це усвідомити – і діяти відповідно.
Адже для нас американська присутність тривалий час означала не лише безпекові гарантії, а й моральну опору в протистоянні імперській агресії росії. Саме тому повернення США до логіки республіканського реалізму, описаної Б’юкененом і реалізованої (бодай частково) Трампом, вимагає тверезого переосмислення.
Америка, яка відмовляється бути імперією, не зникає зі світу, але вона перестає бути універсальним арбітром і безумовним захисником. Це означає, що Україна не може будувати свою стратегію виключно на очікуванні зовнішньої опіки.
Адже суверенітет у ХХІ столітті – це не лише право на підтримку, а передусім обов’язок до власної суб’єктності: військової, політичної, економічної та цивілізаційної. Бути не об’єктом міжнародної політики, а її повноцінним гравцем – не апелюючи до чужої імперської відповідальності, а пропонуючи власну цінність у системі стримування, безпеки та порядку.
Саме в цьому – і ризик, і шанс нового світового порядку, який Б’юкенен передбачив задовго до того, як він став нашою реальністю.