Атомна війна, будь проклята вона!
Звір гуляє
Лисиця та журавель
Мавпа та окуляри
Соняхи і горох
У травні 2022 року роботи мисткині стали частиною головної програми Венеційської бієнале, а світові медіа – від The Guardian до The Times – заговорили про українську художницю як про явище світового масштабу. А в Україні продаж однієї з її робіт на благодійному аукціоні приніс пів мільйона доларів для Збройних Сил України. У 2023–2024 роках виставки художниці відбулися в різних країнах світу. Її картини зберігаються в музеях і галереях України, Франції, Австрії, Канади, Бельгії, Польщі, Португалії, скандинавських країн, а також у державах Східної Європи та Центральної Азії. Сьогодні її справедливо зараховують до найвизначніших художників-примітивістів світу. За життя створила понад 800 робіт, більшість із яких нині зберігається в Київському музеї українського народного декоративного мистецтва. А втім, сама художниця прожила всі 88 років свого життя – від народження до смерті – у маленькому селі Болотня на Київщині й ніколи не прагнула ані слави, ані матеріального достатку.
Марія Примаченко народилася 12 січня 1909 року в родині сільських майстрів. Мати Параска Василівна була знаною вишивальницею, батько Оксентій Григорович – теслею, який прикрашав свої роботи дивовижними формами. Від батьків Марія успадкувала чуття кольору, форми й художнього мислення. У дитинстві вона тяжко перехворіла на поліомієліт – хворобу, смертність від якої тоді сягала 90 відсотків. Проте Марія вижила, але залишилася з фізичними ускладненнями, через що змогла закінчити лише чотири класи школи й усе життя носила довгі спідниці.
Малювати серйозно вона почала у 17 років. За власними спогадами, пасучи гусей, зображала квіти на піску, а згодом знайшла синювату глину й розмалювала нею стіни власної хати. Малюнки так сподобалися односельцям, що вони попросили прикрасити й їхні домівки. За одну з таких робіт Марії подарували порося, яке згодом врятувало родину в голодні роки.
Несподівана слава прийшла до неї у 27 років. У 1936-му Марію запросили до Києва – в експериментальні майстерні при Київському музеї українського мистецтва, що згодом стали Школою народних майстрів. Уже того ж року її роботи виставили на Першій республіканській виставці народної творчості, виділивши для них окрему залу. Картини з Болотні вирушили на виставки до Варшави, Парижа, Софії, Монреаля, Праги. У 1937 році на міжнародній виставці в Парижі Примаченко дистанційно – перебуваючи у рідному селі – отримала золоту медаль. За спогадами сучасників, Пабло Пікассо, побачивши картини українки, сказав, що за інших обставин вона могла б перевершити його художницькою славою. Попри успіх, Марія повернулася з Києва додому. А перед тим у Києво-Печерській лаврі вона познайомилася з офіцером Василем Маринчуком, родом із сусіднього села. Вони прожили п’ять років у цивільному шлюбі, а в грудні 1941 року народився їхній син Федір. Василь устиг дізнатися про народження первістка й написав у листі: «Я сьогодні п’ятий раз іду в атаку». Більше звісток не було – чоловік загинув на війні. Друга світова, смерть чоловіка, загибель десятків односельців, напівзруйнована хата й маленька дитина на руках надовго вибили Примаченко з творчого ритму. Її наївне мистецтво не вкладалося в канони соцреалізму, однак саме ця «неформатність» дозволила художниці творити поза ідеологічними рамками. Ще у 1930-х вона створила роботи з гострим підтекстом – зокрема «Звіриний суд», що читається як алюзія на репресії, та образи, які дослідники пов’язують із трагедією Голодомору.
Була правшею, але картини створювала лівою рукою, однаково вправно володіючи обома. Улюбленим кольором називала зелений. У підписах до робіт майже не використовувала розділових знаків, писала народною говіркою, створюючи римовані примовки, що поєднували дитячу безпосередність і філософську глибину. Фантастичні звірі, птахи й квіти стали впізнаваним кодом її мистецтва. Особливе місце в її житті мали коти, яких вона щиро любила.
Творчий стиль Марії Примаченко виростає з глибинної пам’яті культури, синтезуючи досвід поколінь і звертаючись до найдавніших візуальних архетипів. У її образах відчутні відлуння палеолітичного «двочастинного» зображення тварин, язичницьких фантастичних істот і птахів зі слов’янської міфології. Водночас художниця ніколи не відтворює традиційні мотиви буквально – вона переосмислює їх, наповнюючи новим сенсом, як у «Соняшниках», де солярна розетка набуває сучасного звучання. Головним її учителем завжди залишалася поліська природа. Не володіючи академічною школою, Примаченко працювала простими матеріалами – гуашшю та аквареллю на ватмані, фабричними пензлями. Перевагу віддавала гуаші, що дозволяла створювати насичену, декоративно щільну пляму з чітким силуетом. Малюнок починався з олівцевого контуру, недбалого, «по-дитячому» вільного, після чого колір лягав упевнено і рішуче. Фарба могла бути густою або прозорою, іноді відкриваючи підготовчий рисунок. Мазок у неї змінний: від майже невловимого до різкого й енергійного, як у композиції «Під сонцем на морі чайка годує своїх дітей», де він передає рух і бурхливість стихії. Примаченко поєднала в одному цілому графіку й живопис, створивши особливу «живописну графіку». Горизонтальний формат вона використовувала для оповідальних сцен, вертикальний – для величних, репрезентативних образів. Її композиції побудовані на тонкому відчутті ритму: жоден елемент не є випадковим, але й не статичним. Колір у цій системі стає головним організуючим чинником, формує простір і настрій. У 1970-х роках художниця майже відмовляється від білого тла, надаючи перевагу глибоким, «підсвіченим зсередини» фонам, як у «Сидить баба на печі, пряде куделицю». Вона не терпіла мертвих, однотонних площин, тому тло завжди насичене дрібними ритмічними елементами – крапками, рисками, дужками, що створюють безперервний орнаментальний рух. Лінії в її творах підпорядковані кольору, але іноді набувають майже каліграфічної виразності, як у «Бусликах». Образний світ Примаченко – це простір фантазії, інтуїції й підсвідомого. Композиції часто народжувалися асоціативно або уві сні: «Дивлюсь на підлогу – бачу, то звір, а то людина на коні». Її звірі, з людськими очима і довірливими поглядами, як у «Ведмедиках», не лякають – вони звертаються до глядача. «Звірина серія» поєднує уяву й етику: ці образи водночас є пересторогою («Будь проклята війна!») і закликом до миру. Фантастика у Примаченко завжди народна за своєю природою. Вона втілює вічну боротьбу добра і зла, де світло зрештою перемагає. Казково зміщені масштаби, багатосценові композиції, сплав реального і вигаданого формують цілісний світ, у якому люди, тварини й рослини перебувають у гармонійній, нерозривній єдності. Саме ця внутрішня переконливість робить мистецтво Марії Примаченко позачасовим і універсальним.
Примаченко не лише малювала й вишивала – вона пекла весільні вироби з тіста, шила оригінальні сукні для землячок, не користувалась ножицями, а «на око» рвала тканину. Прикметно, що за життя вона не продала жодної картини – лише дарувала. А сама казала: «Я роблю для людей, у мене в серці Бог, і треба, щоб у всіх людей був Бог. Роби людям добро, щоб люди жили, як квіти цвіли. Оце і все моє слово на світі». Родина жила скромно, а на прожиток Марія заробляла вишиванням.
У 1966 році за цикл «радісних» робіт вона отримала Державну премію імені Тараса Шевченка, згодом – звання заслуженого діяча мистецтв УРСР, а в 1988-му стала Народною художницею України. Водночас вона категорично відмовлялася переїжджати з Болотні. Після аварії на ЧАЕС, коли село опинилося поблизу зони відчуження, Марія залишилася вдома й створила «чорнобильську» серію – болісну, тривожну, сповнену материнського болю й народної молитви. Її мистецтво вплинуло й на сучасний дизайн: фінський бренд Marimekko був змушений визнати плагіат після скандалу навколо мотивів, надто схожих на роботи Примаченко. У 2006 році з дому художниці викрали 77 картин; частину з них повернули, але цей удар серйозно позначився на здоров’ї її сина Федора, який також став художником. Марія Примаченко померла 18 серпня 1997 року у батьківській хаті, не покинувши рідного села навіть після Чорнобиля. ЮНЕСКО присвятило їй 2009 рік, її ім’я внесено до Всесвітньої енциклопедії мистецтва, на її честь названо малу планету у космосі. У 2022 році під час російської окупації Київщини роботи Примаченко врятували з палаючого музею в Іванкові, але, на жаль, сам музей було знищено.
На численних фотографіях Марія Примаченко – проста сільська жінка в хустці. Важко повірити, що саме вона створила один із найяскравіших і найупізнаваніших світів у мистецтві ХХ століття. Перед смертю художниця заповідала: «За мною не плачте, я не пропаду на тому світі… У мене там теж буде робота, тільки треба взяти з собою гарні фарби та папір – я все пам’ятаю. Я вас ніколи не забуду і всім людям навіки заповідаю любов. Мені бачилося: любов, ще така любов буде на землі! – лад буде. Живіть зі світом».