Поки невизначеність триває у Венесуелі та Ірані, а західні партнери пропонують Україні черговий «меморандум», розкажу одну цікаву історію.
Історію про те, як армійські офіцери повстали проти автократичного режиму. Коли мільйони цивільних підтримали незгоду кількох сотень військових. У результаті перевороту режим узурпаторів було повалено, а повстання очолив популярний генерал, який перед цим написав книгу.
Це сталося у 1974 році у Португалії і отримало назву «Революція гвоздик», тому що у день повалення тиранії цивільні вставляли гвоздики у дула рушниць повсталих армійців.
Також ті події називали «Революція капітанів», тому що до організації змовників («Рух Збройних сил») спочатку входило близько 130 офіцерів, і майже усі мали військове звання «капітан», лише троє були майорами (пізніше до них приєднався аж цілий полковник). Така велика кількість капітанів пояснюється тим, що тогочасна Португалія вела колоніальні війни та придушувала повстання у колоніях, зазнавала великих втрат і через це відчувала серйозний брак офіцерів. Тому уряд ухвалив рішення одразу давати звання капітана випускниками вишів, які захочуть вступити до армії. Економіка Португалії на той період, після майже 60 років диктатури, перебувала у жахливому стані, тому служба в армії була реальною втечею від бідності для дуже багатьох португальців.
Революція гвоздик&капітанів розвивалася стрімко і закінчилася швидко. О 3-й годині ночі 25 квітня 1974 повстанцями були зайняті штаб гарнізону, радіостанції, телебачення, аеропорт і введені сили в тамтешній «урядовий квартал» – Террейру-ду-Пасу.
А вже ввечері чинний прем’єр-міністр Марселу Каетану був змушений подати у відставку. Під час усіх цих подій загинуло 4 людини, яких розстріляли поліцейські. Великих людських втрат вдалося уникнути переважно завдяки широкій підтримці повстанців народом. Як ми зараз кажемо – через «легітимність» повстання.
Повалених диктаторів – прем’єр-міністра Каетано та президента країни Томаша – було вислано до Бразилії. Перший так там і залишився до кінця життя, а другий за кілька років повернувся до Португалії.
Протягом року після «Революції гвоздик» сталося ще кілька військових переворотів, але все завершилося добре: вже за рік було проведено перші чесні вибори, а на наступних виборах 1976 року було обрано новий – легальний та легітимний уряд на чолі з Маріу Суарішем.
І головне, що мене вразило у цій історії: у період з початку перевороту 1974-го і аж до 1976 року, коли владу було передано конституційному урядові – країною керувала «Рада національного порятунку». Яка по суті була військовою хунтою і складалася з трьох генералів, одного бригадира, одного полковника та двох капітанів. Голова цієї Ради – генерал Антоніу де Спінола – тимчасово виконував обов’язки і президента, і прем’єр-міністра країни.
Але військова хунта сама організувала демократичні вибори, і після їхнього проведення сама, добровільно передала владу: без істерик та революцій. Подібне вкрай нечасто трапляється у світовій історії, Карл. Тобто так можна було?
Окремо зауважу, що і сама «Революція гвоздик», і подальші події сталися суворо всупереч чинному тоді законодавству, тобто абсолютно незаконно, на думку тодішньої влади. Але легітимність завжди виграє у легальності: це вам скаже будь-який політтехнолог.
І з моменту добровільної передачі хунтою влади законно обраному уряду Португалія вважається дійсно демократичною країною – хоча цей шлях почався з військового перевороту. Далі вже були вступ до Євросоюзу, перехід на євро і все таке, внаслідок чого наразі португальці нехай і не найбагатші – зате вільні та щасливі.
Характерно, що буквально напередодні «Революції гвоздик» правлячий режим виглядав як ніколи потужним (мав «високі рейтинги» по-сучасному) і спирався на силовиків та спецслужби – як завжди роблять автократії.
Анекдотичний випадок стався з попереднім диктатором Салазаром: у нього стався інсульт і правляча кліка подумала, що той не виживе і тому швиденько замінили його на Каетану. Салазар вижив – але спеціально для нього створили окрему реальність, у якій той все ще керував країною. Йому навіть друкували газети, у яких були лише ті новини, які тому б сподобалися.
Зараз ми це називаємо «Інформаційна бульбашка» або «тепла ванна».
За бажання, у нашому сьогоденні можна знайти багато інших аналогій з поточною Україною: війна, занедбана економіка, автократичний режим, який спирається на силовиків та спецслужби, показушно-публічна «підтримка Потужного Лідера», який перебуває у штучній інформаційній бульбашці, наявність «політичної поліції» та навіть популярний, хоча й опальний генерал-письменник.
Але при цьому також є і низка принципових відмінностей: починаючи від характеру війни та закінчуючи відсутністю позасудових страт лідерів опозиції, які практикував режим Каетано-Томаша руками своєї «політичної поліції».
Але річ не у кількості аналогій. Річ у тім, що історія циклічна: сценарії мають звичку повторюватися, як незмінна і логіка чинників впливу.
Змінюються лише час та місце подій, антураж, обставини, практичні деталі.
Але диктатори завжди роблять одні й ті самі помилки, бо не можуть їх не робити – і тому врешті-решт завжди закінчують плюс-мінус однаково. Чого і бажаю усім диктаторам.