Історія ХХ століття розкидала українців по світу, але не всім судилося прожити життя так, щоб дві держави стали не суперниками, а спільним простором служіння. Так сталося, що в останній день минулого року у кращий світ пішов Петро-Роман Содоль – військовий, дослідник історії УПА, пластун, майор армії США. Одна з тих рідкісних постатей, для яких Україна і Сполучені Штати Америки були не альтернативами, а взаємодоповнюючими батьківщинами. Його життєвий шлях – це приклад того, як особистий патріотизм, помножений на дисципліну та виховання, може стати історичною силою.
Він народився 4 липня 1935 року на Тернопільщині – символічна дата, що згодом поєднає його з американською історією, адже 4 липня є Днем незалежності США. Син старшини Армії Української Народної Республіки, полковника, який воював під командуванням Петра Болбочана, Содоль з дитинства був занурений у традицію служіння. Ба більше, для нього Україна ніколи не була абстракцією – вона жила в родинній пам’яті, у збереженій присязі батька, у спогадах про визвольні змагання.
Друга світова війна зробила його біженцем. Табори переміщених осіб у Німеччині стали першою великою школою життя, а Пласт – першою організованою відповіддю на питання: ким бути українцеві у вигнанні. Саме тут Содоль увійшов у скаутський рух, який згодом визначить не лише його молодість, а й усю подальшу діяльність.
Пласт у діаспорі був значно більшим, ніж молодіжна організація. Це була інституція збереження ідентичності, школа характеру, неформальна академія майбутніх лідерів. У повоєнні роки пластуни у США готувалися не до комфорту, а до відповідальності: нічні рейди, суворий вишкіл, дисципліна – все це формувало покоління, яке мислило категоріями обов’язку.
Коли Петро Содоль у 1958 році вступив до армії США, він уже був підготовлений краще, ніж багато його однолітків. Пластовий вишкіл дав йому те, що військо лише відшліфувало: внутрішній порядок, лідерство і здатність брати відповідальність. Недарма він згадував, що був розчарований послабленою стройовою підготовкою у війську – настільки високими були його власні стандарти.
Служба в американській армії стала для нього не відмовою від української ідентичності, а новою формою боротьби з тим самим ворогом – комунізмом. Під час війни у В’єтнамі Содоль був серед перших американських офіцерів, направлених для боротьби з комуністичними силами. Він служив радником південнов’єтнамських підрозділів, заступником командира батальйону, офіцером штабу легендарної дивізії «Big Red One».
Навесні 1965 року, коли в дельті Меконґу в’єтнамська піхотна сотня потрапила в оточення, саме рішучість і холоднокровність українця дозволили вивести підрозділ з пастки. За цей бій він був нагороджений В’єтнамським хрестом хоробрості із золотою зіркою. Американська військова преса писала про нього як про офіцера, який, попри втому, поранення і багатогодинний бій, залишався взірцем стійкості. Два «Пурпурові серця», «Бронзова зірка» з відзнакою за доблесть, численні в’єтнамські нагороди – це лише зовнішні знаки служби. Внутрішньо ж він завжди залишався пластуном, що носив відзнаку Пласту навіть на фронтовому однострої. Це був свідомий жест – символ неперервності української військової традиції.
Після 20 років служби в армії США Содоль не пішов у тінь. Його новою зброєю стала історія. Як дослідник і упорядник «Літопису УПА», він зробив колосальний внесок у збереження документальної пам’яті визвольного руху. Його англомовна праця «UPA: They Fought Hitler and Stalin» відкрила правду про Українську повстанську армію для західного читача, руйнуючи радянські міфи на академічному рівні. Зупинімось на ній детальніше, бо воно варте того. Насамперед книга UPA: They Fought Hitler and Stalin стала однією з перших системних англомовних спроб пояснити західному читачеві феномен Української повстанської армії не через ідеологічні кліше, а як реальну військову силу й організований визвольний рух. Опублікована 1987 року в Нью-Йорку, вона була адресована передовсім історикам, політологам і військовим аналітикам, які вивчали досвід збройного опору в умовах тоталітарних режимів. Содоль вибудовує свій виклад не як емоційний наратив, а як чіткий аналітичний огляд. Він починає з окреслення історичного тла: міжвоєнного українського визвольного руху, формування Організації українських націоналістів і тих обставин, за яких у 1942 році постала УПА. Автор наголошує, що повстанська армія не була випадковим чи стихійним утворенням, а результатом тривалої організаційної еволюції та політичного вибору в умовах подвійної – нацистської і радянської – окупації. Окрему увагу в книзі приділено структурі УПА. Автор детально описує поділ на оперативні групи, систему командування, функції штабів і взаємодію між військовим та політичним проводом. Такий підхід був важливим для західної аудиторії, адже дозволяв побачити в УПА не «партизанські загони», а дисципліновану армійську структуру з власною логікою управління. Окремий розділ присвячений тактиці й методам боротьби. Автор аналізує джерела озброєння, використання трофейної зброї, тактику малих мобільних підрозділів, засідки, рейди й диверсії. Він показує, як УПА компенсувала нестачу ресурсів знанням місцевості, підтримкою населення та високою адаптивністю до змінних умов війни. Принциповим для дослідження є розгляд бойових дій проти нацистської Німеччини. Содоль фіксує численні збройні зіткнення з німецькими гарнізонами та каральними структурами, наголошуючи на відсутності стратегічного союзу з Третім Райхом. У такий спосіб він аргументовано спростовує поширений на Заході радянський міф про УПА як «німецьких колаборантів». Центральне місце в дослідженні має аналіз протистояння з радянським режимом після 1944 року. Автор докладно описує масштабні операції нквд і мгб, агентурну війну, створення спецгруп, депортації цивільного населення та поступове виснаження повстанського руху. Саме цей розділ дає зрозуміти, чому боротьба УПА з срср стала однією з найдовших і найінтенсивніших форм збройного опору в повоєнній Європі. У розділах про взаємини УПА з місцевим населенням і діяльність Української Головної Визвольної Ради Содоль показує, що повстанська армія існувала в тісному зв’язку з цивільним середовищем і паралельно намагалася вибудувати політичне представництво, здатне легітимізувати боротьбу на міжнародному рівні. Завершуючи працю, автор аналізує занепад організованого опору наприкінці 1940-х років, підкреслюючи, що поразка УПА була насамперед військовою, а не ідейною чи моральною. Цей висновок логічно вписується в загальну концепцію книги – показати УПА як частину ширшого європейського досвіду антинацистського й антисталінського спротиву. Саме завдяки такій структурованості й військово-аналітичному підходу книга Содоля активно використовувалася західними дослідниками Східної Європи, істориками холодної війни та фахівцями з теорії повстанських і партизанських рухів. Її цитували в академічних працях, аналітичних оглядах і навчальних матеріалах військових коледжів як приклад асиметричної війни проти переважаючих сил противника. Для англомовного світу праця Содоля надовго залишилася одним із ключових довідкових текстів про УПА – стислим, фактологічно насиченим і позбавленим пропагандистської риторики, що й забезпечило їй тривале життя в західному науковому та аналітичному обігу. Принагідно радимо нашим читачам цю книгу, бо це, як кажуть, must read, до того ж вона представляє нам, окрім ґрунтовного розуміння УПА, також цікавий документальний матеріал, зокрема візуальний. Дуже цікаве і корисне читво, книжка розміщена у вільному доступі на інтернет-ресурсі Diasporiana.
А паралельно з дослідженнями УПА Содоль повертав борг Пласту. Саме Петро Содоль став одним із творців і духовних наставників «Лісової школи» – унікального вишкільного проекту, що поєднав пластову методику з практиками американської армії. Після відновлення незалежності України він особисто приїздив навчати перших виховників, формуючи нову генерацію української молоді. Його концепція була проста і водночас радикальна: Пласт має виховувати не окремих героїв, а цілу спільноту, здатну у критичний момент стати на захист держави. Сьогодні, коли сотні вихованців Пласту служать у Силах оборони України, ця ідея виглядає пророчою.
Петро Содоль прожив життя людини двох батьківщин, але однієї присяги. Україна була його корінням, армія США – інструментом служіння. Саме такі постаті є рушіями історії: вони не шукають зручних ідентичностей, а будують мости між народами, арміями, традиціями.
У часи популізму і розмивання ідентичностей, коли патріотизм часто зводять до гасел, досвід Петра Содоля нагадує нам, що справжня відданість своїй ідеї – це довга дистанція. Це виховання, служба, пам’ять і передача досвіду наступним поколінням. Саме так і народжується історія, що працює на майбутнє.