Ніч... а човен – як срібний птах!..
(Що слова, коли серце повне!)
...Не спіши, не лети по сяйних світах,
Мій малий ненадійний човне!
І над нами, й під нами горять світи...
І внизу, і вгорі глибини...
О, який же прекрасний ти,
Світе єдиний!
Ім’я Євгена Плужника належить до тих імен української культури, які неможливо читати без внутрішнього напруження. Поет, драматург, перекладач, один із найтонших митців доби Розстріляного Відродження, він прожив коротке, але надзвичайно насичене життям і болем життя. Його поезія вражає високою культурою слова, філософською глибиною та внутрішньою стриманістю, за якою прихований трагізм цілого покоління. Недаремно Максим Рильський писав про нього: «Ви справжній поет! Україна була б багата, якби мала десять таких поетів».
Коли повертаєшся до текстів Плужника знову і знову, поступово усвідомлюєш: перед тобою не просто ліричні вірші, а досвід життя, складений із нестерпного болю епохи. Це біль 1920–1930-х років – часу зламаних доль, знищених надій і придушеної свободи, який ще довго відлунюватиме в українській літературі. Євген Сверстюк влучно порівнював Плужника з казковим скрипалем, що впав у вовчу яму і намагався врятуватися музикою: «Вовчі ями позаносило, а музика лунає понад часом». Саме так і сталося – політичні катастрофи минули, а його слово залишилося.
Євген Плужник народився 14 грудня 1898 року на Слобожанщині, у Воронезькій губернії, в родині купця, що торгував сукном і вовною. Дитинство майбутнього поета було затьмарене ранньою трагедією: мати померла від сухот, коли хлопцеві було лише сім років. Виховання вісьмох дітей повністю лягло на плечі батька, який, попри всі труднощі, намагався дати їм освіту й шанс «вийти в люди». Проте сам Євген не був зразковим учнем – його більше приваблювали бібліотеки, нелегальні гуртки, самостійне читання, ніж шкільна дисципліна.
Батько віддавав сина до навчальних закладів у різних містах – Кантемирівці, Богучарові, Воронежі, Ростові, – але жоден із них Плужник так і не закінчив. Він відверто ненавидів фізику і математику, зате захоплювався літературою, історією, кіно. Ця «вільна програма», яку він склав для себе, згодом і сформувала його як митця. Атестат він отримав лише у 1918 році, а через соціальне походження не міг вступити до багатьох вишів. Навчався у Київському ветеринарно-зоотехнічному інституті та Музично-драматичному інституті імені Лисенка, але жодного з них не закінчив.
Щоб вижити, Плужник працював учителем, продавав газети, редагував тексти, навіть пробував себе як актор у мандрівній театральній трупі. Театр приваблював його не менше за поезію. Паралельно він писав – тихо, майже потай, радше «для душі», ніж для публіки. Саме в цей період у нього починає розвиватися туберкульоз – хвороба, яка переслідуватиме його все життя і зрештою стане фатальною.
У 1923 році Плужник одружується з Галиною Коваленко. Саме вона стає його найближчою опорою, людиною, яка підтримує його і переконує не ховати свої тексти в шухляду. Того ж року в київському журналі «Глобус» з’являються його перші публікації – під псевдонімом Кантемирянин, від назви рідного села. Як український поет він остаточно формується в Києві, в середовищі молодої інтелігенції.
Попри важкий стан здоров’я, 1926 рік стає для Плужника переломним. Після лікування він повертається до активного творчого життя і видає першу поетичну збірку «Дні», яка одразу засвідчила появу поета високої філософської культури й тонкого імпресіоністичного бачення. Згодом виходять збірки «Рання осінь», поеми «Галілей» і «Канів», роман «Недуга», п’єси «Професор Сухораб», «Болото», «У дворі на передмісті», віршована драма «Змова в Києві». Літературі він присвятив усього близько десяти років, але цього вистачило, щоб залишити глибокий слід. Паралельно Плужник активно працював як перекладач і редактор, був укладачем словника «Фразеологія ділової мови» (1926–1927). Він входив до літературних об’єднань «АСПИС», «Ланка» та «МАРС», учасники яких намагалися зберегти творчу незалежність і протистояти ідеологічному тиску. Для них українська мова й культура були не формальністю, а способом спротиву.
5 грудня 1934 року Плужника заарештовують за сфабрикованим звинуваченням у «тероризмі» та причетності до вбивства Сергія Кірова. Спочатку йому присуджують розстріл, але вирок замінюють на десять років ув’язнення в Соловецькому таборі. Антисанітарія, недоїдання, холод і задуха в переповнених камерах швидко «добили» поета, виснаженого туберкульозом. 2 лютого 1936 року він помер у табірному лазареті. За спогадами, його останні слова були звернені до рідної землі: «Я вмиюся, згадаю Дніпро і вмру».
Плужник був поетом рівноваги – внутрішньої, моральної, духовної. Його лірика поєднує імпресіонізм, неокласицизм і неоромантизм, заглиблюється в психологію людини, у трагічність її долі. Він умів говорити про біль мовою тиші, про трагедію – через красу природи, про страх – через стриману інтонацію. Саме тому його поезія не старіє.
Євгена Плужника реабілітували посмертно у 1956 році. Він став прототипом образу Вигорського в романі Валер’яна Підмогильного «Місто». Сьогодні його ім’ям названі вулиці, а з 1992 року – Центральна районна бібліотека в Києві. Проте найважливіше – він залишив українцям приклад внутрішньої гідності й любові до культури, за яку не боявся заплатити власним життям.
***
Рівновага – це не спокій. У часи історичних бур вона радше схожа на напружене стояння на тонкому канаті, натягнутому над прірвою. Для людини ХХ століття, а особливо для поета 1920-х років, рівновага не була даністю – її доводилося виборювати щодня, щомиті. Євген Плужник жив саме в таку епоху: коли світ ламався швидше, ніж люди встигали осмислити його нові форми, коли революції змінювали не лише держави, а й саму природу людського існування.
У даоській традиції рівновага – це не протистояння потоку, а вміння бути в ньому, не втрачаючи себе. Відомий принцип у-вей – «недіяння» – означає не пасивність, а дію без насильства над власною природою. Ти не зупиняєш бурю, але навчаєшся стояти в ній так, щоб не зламатися. У цьому сенсі Плужник був дивовижно «даоським» поетом, хоча й народженим у зовсім іншій культурі. Його лірика – це спроба зберегти внутрішню тишу в світі, де тиша оголошувалася злочином.
А ще 1920-ті роки були часом модерну, швидкості, техніки, віри в раціональність і водночас масового руйнування сенсів. Машина, ідеологія, колектив – усе вимагало від людини повного підпорядкування. Рівновага в такому світі ставала актом непокори. Плужник не кричав – він мовчав віршами. Не кидав гасел – він тримав інтонацію. Його Рівновага – це не байдужість, а моральна вертикаль, яка не дозволяє впасти ні в екстаз насильства, ні в безодню страху.
Коли навколо руйнується світ, тримати рівновагу означає прийняти крихкість життя і водночас не зрадити його сенс. Для Плужника ця рівновага була єдино можливою формою свободи. І, можливо, найвищою формою мужності.