У часи, коли мовні та культурні кордони були майже стерті імперською політикою, а сама ідея української культури сприймалася як ризикована, а подекуди навіть небезпечна примха, з’являлися постаті, які не просто «плекали» національне – вони винаходили його наново. Одним із таких творців був Михайло Старицький, людина, життя та творчість якої демонструють: нація народжується не лише на полях битв і в політичних маніфестах, а й на сценах театрів, у рядках п’єс і пісень, у тих культурних пробах, що створюють атмосферу, без якої політика стає безсилою. Сьогодні, коли ми живемо у час глобальних викликів і повернення до власних коренів набуває екзистенційного значення, постать Старицького звучить напрочуд сучасно: він – із тих діячів, які показують, що культура здатна стати зброєю самоусвідомлення.
Народжений в ту пору, коли осінь перейшла в зиму, але зима ще не набрала маху, 1839 року в Кліщинцях на Черкащині, у родині, тісно пов’язаній із старовинним козацьким родом Лисенків, Старицький рано залишився сиротою. Потрапивши під опіку родичів, він зростав у середовищі, де українська музика, мова й фольклор були не просто побутовою звичкою, а формою духовної присутності. Цей побутовий націоналізм, непоспіхом переданий через пісню, казку, вечірні розмови, згодом перетвориться на його творчу програму. І тут варто сказати: саме так формується культурна еліта – не через маркери статусу, а через здатність побачити в буденному й рідному зерно великої ідеї.
Старицький не лише увійшов у цю традицію – він вибудував її по-новому. Спершу як поет і перекладач, який сміливо переніс на український ґрунт тексти світової класики, зокрема здійснивши перший український переклад «Гамлета», а згодом як драматург, сценарист і організатор театрального руху. Він працював поруч із Миколою Лисенком, своїм близьким родичем і духовним побратимом, і саме ця співпраця дала українській культурі перші професійні театральні постановки, оперні лібрето, масив музично-драматичних творів, що заклали фундамент майбутнього українського театру. У цьому сенсі Старицький – не просто автор, а культурний інженер, творець духовно-культурної інфраструктури нації.
А ще він був романтиком і реалістом водночас: здатним написати слова до пісні «Ніч яка, Господи, місячна…», що стане народним символом, і водночас готовим до дуже практичних жертв. Він продав власний маєток, віддав усі свої гроші на розвиток українського театру, а зрештою залишився майже без статків. Це для Старицького не був жест ексцентричності, але для нас нині це відповідь на питання, чому саме такі люди стають (або принаймні мають ставати) культурною елітою. Бо еліта – це не ті, хто має статки, а ті, кого вистачає на подвиг.
У біографії Старицького є багато деталей, які сьогодні читаються як сюжет кіно: раннє сирітство; кохання, яке не справдилось, але породило одну з найніжніших українських пісень; шлюб із троюрідною сестрою Софією Лисенко, якій було лише 14 років; перші в Україні етичні норми поведінки акторів, які він намагався запровадити в театрі; судовий процес із журналістом за наклеп; суперечки з Франком і болючі дискусії з літературними колами. І все це – тло діяльності, що вимагала від нього внутрішнього стрижня. У його творах «За двома зайцями», «Не судилось», історичних романах про Хмельницького і Мазепу – читається не просто сюжетна майстерність, а прагнення створити те, чого українцям довго бракувало: наратив власної історичної гідності. Старицький важливий нам сьогодні, бо він розумів: нація тримається не лише на політичних інституціях (яких за його часів і не було українських), а й на образах, що формують уявлення про самих себе. І якщо ці образи не творити, їх хтось створить за нас – що не раз і відбувалося в нашій історії. Пам’ятаємо Шевченкове «німець скаже, ви моголи…»
Діяльність Михайла Старицького на культурній ниві демонструє одну важливу закономірність: національна культура народжується зусиллями небагатьох, але впливає на багатьох. Коли читачі (чи глядачі, бо ж є екранізація) захоплюються «За двома зайцями» як легкою комедією, вони рідко замислюються, що п’єса була створена на тлі складної боротьби за українську мову. Коли ми слухаємо «Місячну ніч», ми не думаємо, що її автор боровся не лише з цензурою, а й із критиками, які докоряли йому за «надмірні неологізми». Та навіть ті його неологізми (авторські словотвори) – «мрія», «завзяття», «байдужість», «темрява», «привабливий», «ощада», «нестяма», «загарт», «страдниця», «противага», «буркотіння», «плетюха» – сьогодні здаються природними, і в цьому теж проявляється вплив тих, хто здатен бачити трохи далі за горизонт свого часу. Вплив Великих Поетів, одним з яких, безумовно, був Михайло Старицький.
Життя його завершилось у 1904 році, але присутність у нашій культурі не завершується ніколи. Його творчі традиції живучі й переосмислені, український театр формує свій модерний стиль, особливо нині в часи війни, а література наша повносправно й повноцінно сміливо артикулює національну ідентичність. Але головне в тім, що Старицький показав нам, що культура не існує сама собою. Вона формується тими, хто готовий не лише пишатися нею, коли вона вже є, а творити її в ті моменти, коли навколо – брак ресурсів, атмосфера недовіри або й прямий тиск. Сьогодні, коли українське суспільство знову стоїть перед викликами самоідентифікації, питання «для чого нам Старицький?» звучить майже риторично. Але ж це постійне повернення до джерел, ab ovo і ad fontes, мусить бути тим важливим нагадуванням, що національний проєкт завжди починається з людей, які бачать силу у власній культурі й готові працювати для неї навіть тоді, коли це не приносить швидких дивідендів. Це урок, що не втрачає актуальності: кожне суспільство потребує своєї еліти – не лише політичної чи економічної, а насамперед культурної, бо саме вона задає тон і визначає, як ми себе розуміємо.
І, можливо, найцікавіший парадокс: Старицький, який продав усе заради театру, не програв. Він створив добрячу дещицю образів, сюжетів і смислів, які продовжують жити, коли майно й гроші давно змінили своїх власників. У цьому і полягає його несподівана перемога – він довів, що справжній капітал нації зберігається не в скринях, а в культурі. І тому Михайло Старицький залишається одним із тих, хто вибудував нашу культурну самість – так само відчутно, як політичні діячі вибудовували державні інституції.
Саме тому сьогодні, переглядаючи його спадок, ми бачимо не лише класика XIX століття, а людину, яка показала нам алгоритм: нація сильна там, де є люди, готові творити заради неї більше, ніж вимагає час. І ця формула залишається незмінною.