Епізодами українського кіно

«Донбас» (2018)

«Донбас» — драматичний фільм режисера Сергія Лозниці, який також виступає сценаристом стрічки. Створений у спільному виробництві Німеччини, України, Франції, Нідерландів та Румунії. Світова прем’єра відбулася 9 травня 2018 на 71-му Каннському міжнародному фестивалі, де стрічка отримала приз за найкращу режисуру у програмі «Особливий погляд», а також стала фільмом-відкриттям фестивалю.

У серпні 2018-го Український Оскарівський Комітет оголосив фільм «Донбас» національним претендентом від України на номінацію премії«Оскар» в категорії «Найкращий фільм іноземною мовою». У жовтні цього ж року фільм пройшов кваліфікаційний відбір та ввійшов до «довгого списку номінантів 91-го Оскара».

Фільм складається з низки епізодів про реалії на тимчасово окупованих територіях Сходу України. Сцени взаємопов’язані між собою за принципомпобудови сюжету в фільмі «Привид свободи» Бунюеля, де новий герой із одного епізоду переходить в інший. Сюжетні лінії — реконструкція справжніх подій, зафіксованих в професійних репортажах, любительських відео на YouTube та спогадах місцевих жителів. Так, наприклад, в одній зі сцен німецький журналіст та український оператор зустрічаються з російськими військовими, які не мають жодних розпізнавальних знаків і видають себе затамтешніх «ополчєнців». Про цю подію Лозниця довідався від дніпровського режисера-документаліста Олександра Течинського, який також зіграв у «Донбасі» роль самого себе. Інцидент самосуду населення окупованих територій над полоненим українським добровольцем насправді мав місце в Зугресі. Гротескний епізод із урочистою подією в РАЦС «новоросії» репрезентує весілля «ополчєнців» «Кукли» та «БМВ».

 

«Мої думки тихі» (2019) 

«Мої думки тихі» — українська трагікомедія українського режисера Антоніо Лукіча, для якого вона стала дебютною повнометражною художньою стрічкою.

Сюжет. Вадим поїхав із Закарпаття заради розбудови такої-сякої кар’єри звукорежисера у столиці, хоча насправді він мріє заробити достоту грошей та емігрувати до Канади. Щоб досягти нової мети, вічний підліток-фрілансер має записати голоси рідкісних українських тварин для гри «Ноїв Ковчег», яку розробляє замовник-діаспорянин. Подорож дикими закутками батьківщини поруч із угорським кордоном перетворюється на з’ясування стосунків і з рідним краєм, і — несподівано — з найближчою людиною: у подорожі Вадима супроводжує його активна мама.

Свою першу повнометражну комедію випускник КНУ імені КарпенкаКарого Антоніо Лукіч писав за мотивами реальних подій: все почалося з розмови з приятелем, який справді бігав з мікрофоном за тваринами Черкащини. Задум поступово розширився коштом низки сцен-замальовок у дусі актуальної американської cringe comedy — хоча до переліку впливів можна додати й «Твін Пікс», і Джима Джармуша, і радянське «кіно виховання». Для майже всієї знімальної групи на чолі з виконавцем головної ролі Андрієм Лідаговським «Мої думки тихі» стали дебютом, хоча у підсумку екранний всесвіт й обертається навколо єдиної у переліку акторів зірки — Ірми Вітовської. Результат — глядацький хіт, що був майже до небес оспіваний критикою та зібрав щедрий врожай національних кінопремій.

Не цураючись притаманного українському «глядацькому» кіно популізму, Лукіч зробив ставку на нову цільову аудиторію — таких, як сам, фрілансерів, мрійників, невдах від «креативного класу» та внутрішніх мігрантів. Так з’явився чи не перший в українському кіно 2010-2020-х фільм, що жваво захоплював аудиторію завдяки черезтинному радіо й перетворився на загальновідомий взірець вітчизняної попкультури, «за яку не соромно». Легка, дотепна стрічка, вочевидь, вже увійшла в історію як відбиток культурних кодів чергового «втраченого покоління». І вже, напевне, до усіх хрестоматій потрапить дивовижний перформанс Ірми Вітовської у головній жіночій ролі: в першу чергу завдяки акторці фільм у змозі претендувати на звання «Довгих проводів» смартфон-ери.

Уперше фільм демонструвався 4 липня 2019 року на секції «East of West» («На Схід від Заходу») 54-го Міжнародного кінофестивалю в Карлових Варах, де стрічка отримала Спеціальну премію журі; загалом стрічку було представлено більше ніж на 70 кінофестивалях світу.

Джерело: «Довженко центр».

 

«Додому» (2019)

«Додому» (крим. Evge) — український драматичний фільм 2019 року, повнометражний режисерський дебют Нарімана Алієва з Ахтемом Сеітаблаєвим у головній ролі. Світова прем’єра стрічки відбулася 22 травня 2019 року на 72-му Каннському міжнародному кінофестивалі, де вона брала участь в конкурсній програмі «Особливий погляд».

23 серпня 2019 року Український оскарівський комітет обрав драму Нарімана Алієва «Додому» національним претендентом від України на премію «Оскар» за найкращий фільм іноземною мовою.

За сюжетом у кримського татарина Мустафи помирає його первісток, Назім, який брав участь у боях на Сході України. Батько приїжджає до Києва,куди його два сини поїхали після анексії Криму, щоб повернути молодшого сина Аліма додому, а старшого поховати на батьківщині в Криму згідноз мусульманськими традиціями. Мустафа разом із молодшим сином вирушають у подорож, яка залишить глибокий слід у їхніх стосунках.

Нагороди: 2019 р. — Приз за найкращий фільм МКФ у Бухаресті, Румунія; 2019 р. — Гран-прі «Золотий Дюк» Одеського МКФ; 2019 р. — Приз за найкращий іноземний фільм Босфорського МКФ у Стамбулі, Туреччина; 2019 р. — Найкращий актор Босфорського МКФ у Стамбулі, Туреччина (Ахтем Сеітаблаєв); 2019 р. — Спеціальне згадування — Найкращий дебютний фільм на МКФ у Хайфі, Ізраїль; 2019 р. — Національна премія кінокритиків «КІНОКОЛО» — Найкращий повнометражний ігровий фільм; 2019 р. — Національна премія кінокритиків «КІНОКОЛО» — Найкращий режисер (Наріман Алієв); 2019 р. —  Національна премія кінокритиків «КІНОКОЛО» — Найкращий актор (Ахтем Сеітаблаєв); 2020 р. — «Золота дзиґа» — Найкраща режисерська робота (Премія ім. Ю. Г. Іллєнка) (Наріман Алієв); 2020 р. — «Золота дзиґа» — Найкраща чоловіча роль (Ахтем Сеітаблаєв).

Підготувала Діана Царук.