«Журавко ти моя, – ніжно називав він свою кохану від першої їхньої зустрічі. – Бо журавлі обирають собі пару лише раз за все життя. Так і у нас буде. Є лиш ти і я…» А коли під її серцем починало теплитися нове життя, то, щасливо усміхаючись, додавав: «Так то ж все любов, Журавочко…» І нагородив їх Господь трьома донечками та одним синочком. Аби рід продовжили, аби земленьку свою любили, аби любов’ю світ збагачували. Хіба ж знав хто, що прийдуть червоні варвари і заберуть життя. У всіх. Виживе лишень Христинка, яка потім повідає своїм дітям і онукам страшну історію тих страшних років, коли голодною смертю вмирали люди. Коли тієї чорної і божевільної осені 33-го року не листя осипалося додолу, а душі заморених голодом вкривали землицю німим болем…
«Журавко ти наша, – я не знайду інших слів, звертаючись до моєї рідної Україноньки. – І ми з тобою поєднані у парі лише раз на все життя. Бо і ми затеплилися у твоєму лоні, де з волі Божої народилися на світ, аби іти стежками своєї долі українцями – і на рідній землі, й опинившись далеко від дому. Хіба ж хто знав, що уже в новітньому часі прийдуть москальські варвари, аби знову нас нищити. Колись – голодом, а нині – війною. Й не пелюстя маків падає додолу, і не осінній багрянець, а кров твоїх синочків і донечок скроплює землицю, яку хочуть перетворити на попелище. Нащадки тих, кому завжди, століттями, стояла кісткою в горлі твоя непокірність, твоя волелюбність, твоя жага до свободи, твоя українська краса і гордість, твій національний норов, бажання твоїх людей бути ґаздами у своєму домі… От і вдавалися до всілякого… Завжди – витончено жорстокого. Як отой спровокований голод на землі, яка щедро врожаїлася хлібами…»
Пригадаймо. Вкотре. Бо то направду страшна сторінка нашої історії – винищення голодом українців. Сотень, тисяч, мільйонів. Окремих людей. І цілих сімей. Слухаймо уже поодиноких свідків тієї трагедії, які й нині тремтячими руками збирають зі стола крихти хліба й, боронь Боже, аби окраєць на підлогу впав, – відразу підоймуть і поцілують. Задумаймося над тими немислимими одкровеннями, у які важко повірити, – як їли гниль і падаль, як варили котів, собак, голубів і навіть, божеволіючи, власних дітей…
І відлітали у засвіти чорними журавлями… Як і наша Журавка, про яку написала молода письменниця Мар’яна Гладій, а потім разом з однодумцями Роксоланою Прокопів і Тетяною Динькою, за підтримки й участі творчих людей української громади Чикаго, переповіли трагічну історію однієї сім’ї мовою театралізованого дійства, яке відбулося в аудиторії церкви святого Йосифа Обручника. А в залі сиділи не просто глядачі. Кожен відчував, що він є частинкою цієї історії. Яку проживає. Яку відчуває. Над якою плаче. Бо злочин Голодомору не має терміну давності. І, як потім скаже отець Микола Бурядник, біль цієї трагедії навіть через роки й десятиліття є нашим спільним болем.
…Ох, як багато щастя було в оселі Коломійців! Благословляючий погляд Господа з давньої ікони. Повсюди вишиття, що скріплює силою родоводу. Родинне тепло – від печі, від спільної вечері, та передусім – від сердець і від отієї яворової колисочки, у якій виколисується найменшенька радість. А ще – від розмови: як то гарно, що господарка розростається – поля добрали, коней купили… Ґазди!
– Ґазди?! Куркулі!!! – кричала москальська наволоч і забирала в людей поле, забирала все, що надбали, і самих людей забирала, і багато хто так і не повертався домів. І до Івана прийшли. Що? Чиниш опір новій владі?! Ах ти куркульська морда…
І завела доля кривавий танець. Хто ж то у тім танці? Люди? Ні. То не люди. То тіні людей у чорному. Тих, кого жерла голодна смерть. Тепер і для їхньої родини, для Коломійців, у тому криваво-чорному танці місце знайшлося. Постріл. Ще один. І ще один. Іван пішов першим. Чорним журавлем полинув у почорніле осіннє небо. А старих батьків і його Журавку з чотирма діточками вигнала червона «справедливість» із власного дому.
Ні, Журавка не собою журиться. Тамує тугу за коханим чоловіком і думає, як би журавлят їхніх порятувати. Але ж як порятуєш, якщо ота червона чума нікого не щадить. Кожне зернятко відбирає, кожне деревце у садочку зрубує, аби навіть яблучком голод не тамувати…
Другою пішла баба Явдоха. Здається, вона ніколи не спала – така була беручка до роботи. А тепер ще й не їла – усе до останньої крихти онукам віддавала, навіть шматочок гнилої картоплини собі не залишала. Отак посіяла людям літа свої літечка житом, та й тихо пішла за межу… Встигла лишень відкрити тайну для невістки Марини, для Журавки, під котрим деревом у садку закопала скриню зі скарбами родинними – з намистами і дукачами; їх можна буде на хліб виміняти… І пішла… «Мамо, там баба лягли й не ворушаться…» – прибіг Устим, їхній найстарший, до Журавки.
Він, Устимко, ще не знав, що стане наступним, кого не дорахується сім’я. А поки, після загибелі батька, за найпершого помічника для мами залишився. Якось до міста наважився піти: віддала йому Журавка в руки двійко улюблених сережок – аби виміняв там на харчі. Пішов і не повернувся. Чи вбили, чи від голоду погинув? Ще більше почорніла від туги Журавка. Одним себе втішала: мо, він тепер із неньом на хмаринах, і там їм веселіше, аніж у цьому пеклі на землі.
А далі сталося так, що на один рот все одно в їхній хаті побільшало: привели до себе сусідську Наталочку, батька якої забрали (бо теж куркуль!) слуги вождя, а матуся вмерла-задубіла в хаті від голоду і холоду. Дівчинка була подружкою їхньої Орисі, ото й знаходили дівчатка леда яку утіху одна з одною. Недовго. Той ранок був страшним. Орися лежала на підлозі, не рухалася, не тряслася і не плакала. Й одразу ж за нею навіки закрила свої очі Наталочка. Поховали їх разом в саду під вишенькою, яку ще не вспіла зрубати червона «справедливість».
Страшне і чорне божевілля стояло навколо. І Журавка з горя збожеволіла. Почав їй чоловік ввижатися, кликати до себе. Казала свекрові, дідові Омелькові, притискаючи до себе найменшеньку Улянку: та он же ваш син! Я його чую і бачу! А котроїсь ночі забрав він їх обидвох. Христинка, єдина з дітей Коломійців, у тілі якої ще жевріло життя, бачила, як дід Омелько накрив пеленочкою личко маленькій Улянці. Поруч лежала мати. Христинка хотіла залізти до неї під ковдру, щоб відчути тепло її долонь, але мати була вже холодна, як лід. Закопали їх з Улясею під грушкою у садку…
Христинка вижила. Дякуючи дідові, який, поховавши усю родину, став для неї єдиною рідною душею. Котрогось дня повів онучку до міста, до залізниці, де в домовлений час і в домовленому місці забрала дитину мамина своячниця Віруня з Галичини. Сам залишився. І коли поїзд рушив, до діда підійшли двоє чоловіків у довгих шкіряних плащах. То було останнє, що бачила Христина, бо далі тітка затулила їй очі долонею…
Тепер вони всі приходять до неї у снах – живі і красиві, найрідніші, найдорожчі, які, як і мільйони замордованих людей, не змогли пережити 1933 рік. І повсякчас приходить отой сон: вона бере кусень свіжого хліба, жує, ковтає, кусає ще і ще… Так кусає, що на ранок – аж кров на вустах, і простирадла вимащені кров’ю.
Тепер їй залишилися тільки сни. А роки свої, після того як справила 90, перестала лічити. Лишень про хліб, хоч на столі й достаток, і досі думає як про найбільший скарб. І молитва, якої навчив дідуньо, то також її скарб: «Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй нас, грішних…»
А ще тепер вона вперше розповіла своїм онучкам про пережите: зусиллями авторки Мар’яни Гладій – на сторінках книги «Журавка», зусиллями творчих людей – на сцені, в театралізованому дійстві. Майстерну гру акторів доповнювали пісенні номери. І оті звуки скрипочок, які, здавалося, грають на струнах душі кожного із присутніх. І відлунює в тих душах кожне слово. Про лелечу долю українців. Про материнську радість і материнський біль. Про трагедію народу. Про свічі, які горять там, де немає могил. Але є пам’ять. І вона тримає нас. І кличе до захисту рідної землі, до допомоги рідній землі у нинішньому часі нелегких випробувань. Біда інша, ніж у 1933-му, – війна. Лишень ворог той самий – московія.
«Ти сильна, моя Журавко… Ти справишся. Тільки не здавайся і не корися…» – то були останні слова Івана Коломійця перед розстрілом. Тільки і її, його Журавку, вороги не пощадили, заморили голодом з усією родиною.
І ти, моя Україно, сильна. І ти зі страшними потугами тримаєшся, бо знущаються з тебе і чужі, і свої. За чужих не дивно – вони завжди хотіли, щоб тебе не було. А от свої, оті, що і в час нинішнього воєнного лихоліття розтягають тебе і розкрадають… Чи ж свої вони?! «Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй нас, грішних…» Помилуй і поможи, щоби Правда возсіяла. Бо ми не втрачаємо віри, що проросте ще зеленеє жито з вільної і мирної української землі. І стануть журавлі веселиками, які повертаються до рідних гніздечок. Бо це є тим, заради чого варто жити…
P.S. За глибоко змістовну книгу та проект її театралізованого втілення – щира дяка Мар’яні Гладій, Роксолані Прокопів і Тетяні Диньці з побажаннями цим дивовижним людям нових ідей та проектів.
Акторам, танцюристам, музикантам, співакам, а також усім, хто причетний до фінансового, матеріального і технічного забезпечення проекту, за його молитовну підтримку – уклін: спільними зусиллями ви зробили неймовірну справу! А те, що до проекту залучені молодь і діти, дає підставу вірити в передану у спадок пам’ять.
Благодійні кошти, зібрані упродовж вечора (від вхідних перепусток, продажу книг та лотерейних білетів для участі у розіграші двох картин Кароліни Зеленецької) – більше 10 тисяч доларів – передано у Фонд захисту Героїв при церкві святого Йосифа Обручника.
Якщо ви бажаєте придбати книгу «Журавка», а також дві раніше видані книги «Спадок» та «Ярка», звертайтеся до авторки – Мар’яни Гладій. Телефон 773 339 7461.
Фото Максима Прокопіва