Я був дуже здивований, коли прочитав, що народний депутат України надіслав листа до Київської міської державної адміністрації щодо розміщення зовнішньої реклами (білбордів) у місті Києві, щодо, як він висловився, «фальсифікованих даних про кількість жертв Голодомору (10,5 мільйона українців)».
Далі в листі народний депутат називає значно нижчу цифру від 2,6 до 5 мільйонів. Оскільки цей конкретний народний депутат не є ні істориком, ні демографом, він посилається на різні джерела, аж ніяк не на первинні. Мені здається, що він не був в архівах. У листі він додає, на мою думку, дуже дивне речення:
«Таким чином, для країни-агресора (росії – А. Л.) відкривається широкий простір для інформаційно-психологічних операцій, дискредитуючи тему Голодомору в українському та світовому інформаційних просторах».
Вважаю, завжди добре підкріплювати свою аргументацію патріотизмом. Той, хто найголосніше кричить про свій патріотизм, ймовірно, вважає себе переконливим. Але це не працює з мислячою та освіченою публікою.
Я написав листа депутату. У листі я виклав наступний аргумент: «Питання кількості жертв – це динамічне дослідження, яке ні ви, ні я не проводили. До речі, ніхто в діаспорі серйозно його не вивчав. Ще в 1930-х роках іноземні дипломати, і ви знаєте, що це були професійні розвідники, такі як Серджіо Граденіго, Отто Шиллер, Карл Вальтер та інші, повідомляли про 9–10 мільйонів жертв. Серджіо Граденіго та Вільям Гант писали про 15 мільйонів, про що вони достовірно знали з урядових джерел. У 1980-х роках британський історик Роберт Конквест встановив, що загинуло щонайменше 6 мільйонів: п'ять в Україні та один мільйон українців за межами України. Радянський історик Станіслав Кульчицький продовжив справу свого вчителя Романцова, який прийшов до Інституту радянської історії з лав НКВС і якому офіційно за радянських часів дозволили “досліджувати голод”. Він проштовхнув у науку російські наративи, послані зверху, про посуху, “перегини на місцях” та 3,5 мільйона жертв. Його учень продовжує справу свого вчителя й донині. З часів незалежності лише кілька демографів чи істориків з діаспори досліджували це питання в архіві, хоч і дуже поверхово. До речі, це видно з нечастоти їхніх візитів до архівів, що є загальновідомою справою. Міжнародна асоціація дослідників Голодомору-геноциду, очолювана професором Сергійчуком, серйозно займається цим питанням протягом останніх 15 років. Тільки дітей загинуло понад 4 мільйони. Але це ще не все. Дослідження досі проводяться. Ні ви, ні я не були в архівах. Тому мене дивує ваша рішучість, а також ваш опір популяризації досліджень щодо кількості жертв геноциду серед українців. Ще більше мене дивує ваше твердження, що, мовляв, дослідження та дискусії – це вода на млин ворога. І тому я ставлю вам питання: для кого і чому ви це робите? Будь ласка, надайте щиру та аналітична відповідь».
Поки що відповіді немає, але є час. Цей народний депутат – не перший «патріот», який мене здивував. Я нічого про нього не знаю, хоча й зустрічався. Однак я знаю, що цілий табір українців, які вважають себе націоналістами, повторюють ту саму нісенітницю. Мабуть, краще не називати їхніх імен. Але достатньо сказати, що один історик націоналістичної спрямованості, який очолював Інститут національної пам’яті, сказав мені, що він обрав меншу цифру жертв Голодомору, бо його всюди критикували за позицію з інших питань, і йому потрібен був невеликий спокій. Не знаю, чи цей компроміс чи компромат приніс йому спокій.
Схоже, що справа тут не у впливі москви, а у впливі деяких фінансових благодійників, які мають свої пріоритети у формуванні історичної пам’яті. Наприклад, одна впливова організація, що фінансується, я думаю, українсько-канадським філантропом, має великий вплив в Україні, зокрема в Києво-Могилянській академії, та в діаспорі на сам Світовий конгрес українців (Українсько-єврейська зустріч). Його гроші завдали багато недоречної шкоди. Українську історію спотворили.
Важливо, очевидно, як писав депутат, «до 5 мільйонів», щоб не перевищити символічну цифру єврейського Голокосту, яка була встановлена без будь-яких серйозних демографічних досліджень, але це єврейська прерогатива. Видатний єврейський історик Голокосту Рауль Хільберг був би стурбований. Це добре розуміє не лише народний депутат, а й певні впливові структури в Україні та за її межами.
Я ніколи не сперечатимуся з єврейським народом щодо кількості жертв їхнього геноциду. Я щиро їм співчуваю. Але я не дозволю жодним зовнішнім установам чи філантропам впливати на дослідження кількості жертв нашого українського геноциду через слабких чи жадібних манкуртів. Цей народний депутат повинен вибачитися перед нашими жертвами Голодомору, тими, кого вже підрахували, і тими, кого встановлять подальші дослідження. Він цього не зробить, але дослідження продовжаться.
Ми незалежні лише 34 роки, і в перші роки ми були переважно людьми, вихованими в системі, яка приховувала Голодомор протягом 70 років.
Дозвольте нам самостійно оцінити нашу найбільшу трагедію та вшанувати наших жертв.
Про автора:
Аскольд Лозинський – правник,
експрезидент СКУ