Тема, якої я хочу торкнутися, досить делікатна і тонка. Вона не терпить жодних спекуляцій і пересмикувань. І в той же час вимагає неспішного і доброго осмислення.
Стосуються ці роздуми дуже звичного для нас поняття музичного простору і того, які пісні ми слухаємо і які пісні співаємо. Постараюсь написати коротко, але суттєво.
Отже про музику і пісню. Згадаймо, з чого починається Євангеліє від Іоана: «На початку було Слово. І Слово було Богом...» Чи не загадкова фраза? А в ній ключ до розгадки поняття Пісні.
Музика може існувати без слова, як непроявлена сутність Душі, як прекрасна стихія, що народжена людською душею і за допомогою музичного інструменту або цілої групи інструментів відтворюється нами у матеріальному світі. І входить в резонанс із душами інших людей. Під дією музики люди плачуть і сміються, радіють і сумують.
Дозволю собі трохи ретроспективи.
Музика існувала в Давньому Єгипті, Іудеї, Греції, ще задовго до Нової ери. Але ніхто не скаже нам, коли і де музика почала співіснувати зі Словом, але це точно був важливий період в історії людства. Сталося дивне – музика надзвичайно посилила суть і значення Слова, а Слово зі свого боку зробило музику надзвичайно місткою, виразною і осмисленою, якщо йшлося про передачу певних сенсів через образ чи озвучену думку.
Люди почали співати. І за піснею, яка звучить, можна було дуже багато сказати, як про окрему людину, так і про культуру і менталітет народу, з якого походить людина. Пісня стала універсальною візитівкою, яка цілковито відображала внутрішній всесвіт людини і той всесвіт, в якому людина жила.
Можливо, я комусь відкрию Америку тим, що скажу – українська культура зробила внесок у мистецтво пісні, як жодна інша культура світу. Ми маємо в нашій культурній спадщині сотні тисяч пісень, які навіть розрізняються за своїм призначенням – побутові (оспівують побут і професійні заняття), обрядові (що служили прикрасою різних релігійних та інших свят), героїчні, ліричні, весільні, жартівливі, козацькі, чумацькі, спудейські та ще багато інших типів, які я не буду перераховувати, оскільки йдеться не зовсім про це.
Пісня, як ніщо інше, розвинула в людях особливий тип сприйняття світу і передачі інформації. Згадаймо хоча б кобзарство – цей унікальний засіб усної народної творчості, який доніс до наших днів інформацію не лише про думки і почуття людей, а й про важливі історичні події та найвідоміших українських народних ватажків і героїв.
Десь приблизно у ХІХ столітті українська пісня цілком сформувалася за жанрами і була представлена кобзарськими думами, народними піснями і міським салонним співом, який іменувався романсом.
Що характерно – практично вся українська письменницька і культурна еліта України формувалася під впливом цієї пісенної творчості, яка надихала наших класиків на створення невмирущих шедеврів. Саме під впливом народної творчості з’явилися перші українські опери Гулака-Артемовського та Лисенка.
На рубежі ХІХ-ХХ століть царський уряд, стурбований потужним впливом української культури і театру, видав низку заборонних указів щодо української культури. У результаті було заборонене українське книгодрукування та існування українських театрів на теренах російської імперії.
Радянська влада практично донищила всі ті паростки української культури, які ще залишалися в Україні, але залишила для існування під суворим ідеологічним наглядом два-три академічні народні колективи, щоби час від часу показувати їх як зразок існування національних культур в срср.
Однак у 60-ті роки двадцятого століття з розвитком національного українського радіо та телебачення з’явилася ціла плеяда композиторів-піснярів, які створювали справжні пісенні шедеври у співтворчості з найкращими поетами того часу. Саме тоді народилися «Смерічка», «Черемшина», «Два кольори», «Чорнобривці», «Пісня про рушник» та багато інших невмирущих творів, що живуть донині.
Наступним важливим етапом для існування української пісні були славні 70-ті роки, коли підросло чергове потужне покоління творців пісні і її виконавців. Воно асоціюється з прізвищами Івасюка, Злотника, Поклада та інших авторів. Прорив же «Червоної рути» на всесозний рівень був символічним для культурної свідомості українців.
Не минуло і два десятиліття, як наступним важливим проривом в культурному плані став перший фестиваль «Червона рута» 1989 року в Чернівцях, який подарував Україні чимало нових імен в різних жанрах – поп- та рок-музиці та авторській пісні.
Це був розквіт українського мистецтва, коли ефіри національних теле- та радіоканалів були переповнені справжньою українською музикою, багатою на теми від суто ліричних до гострополітичних пісень.
І ось нібито апофеоз – Україна набуває Незалежності! Здавалося б, українська пісня має посісти належне місце в інформаційному просторі України. Але трапилось абсолютно навпаки. Поява комерційних мовників на теренах України швидко і непомітно спочатку каналізувала пасіонарність української пісні, а згодом успішно перевела її у площину комерційних проектів, які почали заробляти гроші на вдалих проектах новостворених українських виконавців.
І навіть перемога Руслани Лижичко на «Євробаченні» 2004 року була радше яскравим епізодом використання української музично-пісенної символіки, аніж стійкою тенденцією розвитку.
Далі – стало ще гірше. З’явилась стійка тенденція до русифікації популярної музики шляхом підтримки і розкрутки саме російськомовних проектів найпотужнішими телеканалами України. Вижило лише кілька українськомовних виконавців і то, завдяки могутній підтримці міжнародних спонсорів.
Ситуація ускладнювалась тим, що в результаті «осуспільнення» Українського телебачення і Українського радіо пісня взагалі зникла з ефіру, бо не стало державного мовника. Відповідно зі структури Державного радіо і телебачення були звільнені сотні фахових музичних редакторів.
Нині ситуація на «Суспільному» покращилася, але не кардинально – не вистачає кадрів: харизматичних ведучих і яскравих цікавих для народу проектів.
Війна нібито внесла тотальні корективи в наш музичний простір. Але це лише на перший погляд. Бо основу в ротаціях продовжують становити ті, хто ще недавно співав російською і мав постійні і міцні контакти з російським шоу-бізнесом.
Як і раніше, в українському інфопросторі бракує хорошої пісні, заснованої на традиційній витонченій мелодиці і гармонії, на справжніх поетичних шедеврах визнаних поетів...
Можна було б, власне, на цій сумній констатації поставити крапку. І не сказати важливих речей. Почну знову з деталі: колись на Українському радіо існували в сховищах музики такі рубрики, які сьогодні декому здадуться смішними. Наприклад, «Пісні про революцію і леніна», «пісні про Велику Вітчизняну війну», «Пісні радянських композиторів». І найменша поличка називалася так – «пісні популярних українських авторів».
Тобто колишня ідеологія всьому визначила своє місце.
І ось я думаю про таку річ: як тоді, так і зараз в українській пісні немає місця для духовної тематики. Україна нібито вільна і незалежна ХРИСТИЯНСЬКА держава з різними конфесіями і церквами на своїй рідній землі. Переважна кількість людей, що живуть в Україні – ХРИСТИЯНИ!
Але чому ж ніде не чути християнських пісень? Взагалі не чути християнської духовної музики, починаючи від Бортнянського, Березовського, Веделя і закінчуючи сучасними християнськими виконавцями різних конфесій! Хіба співати про Бога, про Душу, про жертовність і любов до ближнього – це щось крамольне?
На землі налічується понад 3 мільярди християн. Це – третина населення землі! Так, християнство досить неоднорідне за своїми конфесіями, відрізняється за формою служіння. Але ми здебільшого зовсім нічого не знаємо про творців християнської пісні і музики. А їх у світі величезна кількість!
Якщо говорити про таку країну, як США, то тут сучасна християнська музика успішно конкурує з попмузикою і музикою кантрі майже порівну. А християнські хори, групи і окремі виконавці збирають на своїх концертах і фестивалях багатотисячні зали!
Щоб пересвідчитися в цьому, зайдіть хоча б у мережу і переконайтесь самі. От я просто гортаю ютуб: Сім’я Боришкевичів – 1,2 млн переглядів. Ансамбль родини Денисюків – 5 млн! Співак Симон Хорольський – 6 млн переглядів. І це виключно ті люди, що співають або українською, або мають українське коріння! І таких в ютубі величезна кількість!
Неодноразово мені на очі потрапляли справжні шедеври цього жанру, від яких на очі навертаються сльози. Ці пісні різні за жанром, стилістикою і засобами виразності, але це величезний океан людської пісенної творчості, який дивовижним чином впливає на душі людей, роблячи їх добрішими, стриманішими, гармонійнішими, врешті, ближчими до ідеї Бога!
Але відчувається, що Україні ще далеко до відкриття цього музичного світу. Єдине радіо, яке ще жевріє на теренах України, – це християнське радіо «Еммануїл».
Можливо, настав час і в цьому сенсі українцям трохи продерти очі і прочистити вуха – і тоді вони відкриють для себе щось нове і незвичне, що для багатьох у світі існує як щось важливе і невіддільне від потреб Душі.
Про автора:
Анатолій Матвійчук – Народний артист України, поет, композитор, журналіст, телеведучий, музичний аналітик, педагог, науковець.