«Ми боремось не тому, що ненавидимо тих,
хто знаходиться перед нами,
а тому, що любимо тих, хто у нас за спиною».
Ці слова Командира УПА Романа Шухевича й сьогодні звучать напрочуд сучасно. Бо й нині, через понад вісім десятиліть, українські воїни знову боронять свою землю від окупанта, як колись повстанці УПА. Ці слова також частково пояснюють суть українського націоналізму. Адже коли той внутрішній первінь праведного гніву й справедливої помсти визріває всередині українців і вибухає назовні, як це відбулось у часи упівців і як це бачимо сьогодні у боротьбі з кремлівськими зайдами, – ворогам не бачити спокою.
Українська повстанська армія виникла в умовах колосальної геополітичної бурі. Після розгрому Польщі у 1939 році та поділу її території між нацистською Німеччиною та СРСР українці опинилися між двома тоталітарними імперіями. Коли ж у 1941 році Гітлер напав на Сталіна, Україна стала полем битви двох окупантів. Саме тоді й визріває ідея створення власної збройної сили – незалежної від чужих армій, але підпорядкованої національній меті: відродженню української державності. Цей рух мав різні центри, що згодом призвело до гострих внутрішніх колізій. Але варто зазначити, що УПА воювала проти срср, агресора та ворога незалежності України, як і проти гітлерівського рейху. Однак прямим ворогом УПА були не бійці червоної армії, серед яких було чимало українців проти власної волі, а насамперед компартія, нквс та інші багнети репресивної московської системи. Це видно з керівних документів періоду радянської окупації західних земель України.
Головною причиною була можливість залучити бійців червоної армії на свій бік.
Перші загони українських повстанців з’явилися ще у 1941 році під проводом Тараса Бульби-Боровця. Його «Поліська Січ» діяла на Волині, проголосивши вірність ідеї Української держави, але прагнучи уникати безпосереднього підпорядкування політичним партіям. Утім Організація українських націоналістів (ОУН), яка вже мала певні державотворчі досягнення та розгорнула свою широку діяльність, щоправда, з різним рівнем успішности, – переживала розкол: оунівці розділились між прибічниками Степана Бандери (ОУН-Б, бандерівці) і Андрія Мельника (ОУН-М, мельниківці). Обидві ці фракції мали різні стратегії: бандерівці виступали за революційний шлях, ставку на народне повстання та активні агресивні дії, а мельниківці – за дипломатію та пошук союзників. Ці засадничі суперечності згодом переросли у відкриту конфронтацію, і бандерівці прагнули об’єднати всі збройні сили під єдиним командуванням УПА. Але от загони Бульби-Боровця залишалися самостійними. Проте після низки переговорів і сутичок УПА (бандерівська) стала головною повстанською силою. Та миготлива й часто похмура тінь цих внутрішніх розбіжностей ще довго лежала на історії визвольного повстанського руху.
Офіційно вважається так: 14 жовтня 1942 року на Рівненщині був сформований перший підрозділ (сотня) УПА, який очолив Сергій Качинський на позивний «Остап» – військовий референт ОУН-Б. Однозначно сказати, скільки бійців налічувала УПА, складно. У різні часи по-різному. Можна приблизно собі уявити масштаб за трагічною радянською статистикою: репресивні органи вбили понад 155 тисяч повстанців, 103 тисячі взяли в полон. З 1944 до 1953 було виселено у віддалені райони імперії зла майже 204 тисячі осіб – членів сімей учасників повстанського руху і також тих, хто допомагав повстанцям.
Без централізованого тилу, без держави, але з дисципліною, штабами, військовими округами, медичною службою та навіть власними нагородами УПА була найбільшою підпільною армією Європи часів Другої світової війни. Також 1944 року створено було Українську головну визвольну раду (УГВР) – орган політичного керівництва УПА та всього визвольного руху, своєрідний аналог парламенту. Організатором та першим Головним командиром УПА (з травня до листопада 1943 року) був Дмитро Клячківський («Клим Савур»)
Командували УПА в різний час такі визначні постаті, як Роман Шухевич («Тарас Чупринка») – Головний командир УПА, стратег і організатор, який поєднав військову дисципліну з ідеєю національного визволення, та Василь Кук («Леміш») – останній командир, який очолив армію після загибелі Шухевича в 1950 році.
УПА вела боротьбу на два фронти: проти німецьких окупантів, які грабували і тероризували українське населення, та проти радянських військ, що прагнули відновити контроль москви над Україною. Повстанці громили німецькі гарнізони, визволяли полонених, нищили окупаційну адміністрацію. Після повернення радянської влади на західноукраїнські землі УПА чинила активний бойовий опір до 1949 року. Згодом упівці перейшли у глибоке підпілля, розгорнувши партизанську війну, яка тривала аж до початку 1960-х років. До речі, для одинички в умі: перший бій УПА відбувся 7-8 лютого 1943 року, а останній – 14 квітня аж 1960 року. Надалі упівці почергово проводили окремі одиночні та групові диверсійні акції проти радянського окупаційного режиму.
А чи знаєте ви, коли вийшов з підпілля останній упівець? Ілля Оберишин переховувався від радянських спецслужб протягом сорока років після завершення війни та був останнім відомим повстанцем, який не склав зброю: «У 1951 році друзі мої загинули. Я залишився сам, без будь-яких зв'язків. І тоді я вирішив піти у глибоке підпілля. Зберіг зв'язки лише з тими з них, кому довіряв на сто відсотків. Сорок років я не спав у ліжку. Постійно кочував з місця на місце. [...] Вони нюхом чули, що я живий, і не припиняли пошуки до останніх днів існування КГБ. Та як лише в першому випуску новин по радіо почув результати українського референдуму – зрозумів, що не їх величезна сила, а я, одинокий, змучений – переміг. Перемогли мої товариші, які віддали життя за Україну». Ілля Оберишин вийшов з підпілля 3 грудня 1991 року.
УПА – це не тільки зброя, але й потужна система національного відродження. Повстанці видавали підпільні газети, журнали, листівки, розповсюджували антипропаганду, організовували радіопередачі з лісових передавачів. Працювало підпільне книговидання – друкарні в криївках випускали українських класиків, поезію, навіть шкільні підручники. На сторінках газети «Сурма» була й стаття про артдиректора УПА, видатного й абсолютно оригінального художника Ніла Хасевича, який не тільки розробив візуальний бренд УПА, нагороди й символіку повстанців, а й довів, що боротьба можлива навіть у найскладніших умовах: «Я не можу битися зброєю. Але я б’юся різцем і долотом. Я, каліка, б’юся в той час, коли багато сильних і здорових людей в світі навіть не вірять, що така боротьба взагалі можлива… Я хочу, аби світ знав, що визвольна боротьба триває, що українці б’ються!». З 1948 по 1952 рік у підпіллі, попри дефіцит паперу, надрукували понад 350 тисяч листівок, брошур, книжок та інших видань. Значну частину продукції була адресували українській молоді, мотивуючи не піддаватися зросійщенню і не вступати до комсомолу. Повстанська література пояснювала історичні події в Україні, викривала суть злочинного сталінського режиму і висвітлювала завдання українського визвольного руху.
В умовах тотальної війни в лісах і горах повстанці зуміли зберегти український побут і культуру. Вони святкували Різдво, Великдень, Спас, дотримувалися традицій, писали пісні, які згодом стали народними. УПА мала свої гімни, поетів, навіть театральні вистави – справжнє культурне підпілля. Цікава статистика: вік упівців у середньому становив 18-22 роки, а 75% вояків УПА мали від 17 до 28 років, тобто це була армія молодих свідомих українців, що готові були віддати найцінніше за Українську державу.
УПА мала й свої гроші, точніше квитанції, що видавалися за добровільно внесені, стягнуті як контингент чи реквізовані на потреби повстанців продукти, одяг, кошти тощо. Називалися вони бофони (БОйовий ФОНд). До середини 1960-х років таких бофонів вийшло 500 різновидів і вони були у вжитку у 12 областях України та на території Польщі, Словаччини, Чехії, Австрії та Німеччини.
А найдовший, так званий Великий рейд здійснила сотня Громенка влітку 1947 року, пройшовши із Закерзоння теренами Польщі, Чехословаччини та Австрії до німецької Баварії – півтори тисячі кілометрів, на секундочку.
УПА є найбільшим мілітарним феноменом української історії ХХ століття. Воїнів, які відстоювали незалежність України в 1940-х роках, бійців «лісової армії» виховали націоналісти, що пережили 1920-ті роки і навалу більшовизму та жахливі події 1930-х: голодомори та репресії. Вони вижили, передали знамено боротьби далі… і саме цим наступництвом зумовлена кумулятивний гейзер Майдану і готовність до боротьби українців проти окупантів у 2014 році. Бо тоді саме українські націоналісти, майданівці та добровольці першими зупиняли московську орду.
Хоча осереддя УПА було на Волині, Галичині та Поліссі, її підрозділи діяли по всій Україні, де вони поширювали агітаційні матеріали, збирали інформацію та організовували місцеве підпілля. За межами України діяли в Білорусі, Польщі, Чехословаччині, підтримуючи зв’язок з антикомуністичними рухами Європи. Ця діяльність перетворила УПА на міжнародний чинник холодної війни, задовго до її офіційного початку. Сьогодні, коли українські воїни стоять на фронті проти московського окупанта, дух УПА оживає у наших шевронах, у піснях і гаслах, у волі боротьби і бажанні не скоритися.
Українська повстанська армія не здобула воєнної перемоги у класичному сенсі, але виграла битву за ідентичність. Вона стала моральним і символічним фундаментом, на якому згодом відродилася незалежна Україна.