У час, коли кожен день війни стає випробуванням для всієї нації, надзвичайно важливо не лише боротися, а й дякувати. Дякувати тим, хто віддав частину себе заради нашого майбутнього. 3 жовтня газета «Сурма» мала честь відвідати непересічний захід, організований всім вам добре відомим і шанованим благодійним фондом Protez Foundation, – День подяки ветеранам.
Це був не просто вечір зустрічей і промов – це була подія, сповнена тепла, вдячності та віри. Захід, присвячений Дню захисників і захисниць України, став особливим простором, де панували глибока повага, сльози радості й щира любов до тих, хто пройшов крізь вогонь війни і вистояв.
У просторій залі зібралося близько 250 гостей – ветеранів і їхніх родин, представників державних інституцій, Посольства США, медичної й реабілітаційної спільнот. Атмосфера вечора – щира, відверта, пронизана енергією вдячності. Тут не було пафосу – лише справжні люди, справжні емоції, справжні історії. Люди, які знають ціну болю, втрат, відновлення – і перемоги над собою.
Слово взяв співзасновник Protez Foundation Юрій Арошидзе:
«Цей вечір присвячений вам – військовим, які є героями для України. Ви перші, хто пішов захищати Україну. І ви розуміли, що це виклик вашого життя. Ми дуже вам вдячні і ми хочемо, щоб наша українська культура більше дякувала вам.
Коли у 2022-му перші військові почали приїжджати до нас у Штати, ви знаєте, це був просто нереально швидкий етап реабілітації. Наскільки ви мотивовані, щоб не просто повернутися до повноцінного життя, а ще й для того, щоб повернутися до служби.
Коли ми маємо такого ворога, наша сила і наша зброя – це єдність. Єдність людей задля перемоги.
Поділюся ще думками: коли Protez Foundation розпочинав роботу, ми не могли уявити, що проект буде настільки масштабним, але це стало прикладом єдності, яка нам потрібна зараз», – сказав пан Юрій, продовживши виступ подяками всім небайдужим, спонсорам, які підтримують фонд як в Україні, так і у США.
Наступним на сцені з’явився співзасновник Protez Foundation та головний лікар Яків Градінар:
«Ви знаєте, ви багато мене чого навчили, – звернувся він до ветеранів. – Коли є важкі випадки і ти не знаєш, зможеш допомогти чи ні, але бачачи ваші ці очі, які світяться, я не можу сказати ні. Так ви підштовхуєте мене долати нові рубежі, нові виклики, виводите на нові рівні. Один раз мені військовий сказав: “Якщо Яків сказав, що він зробить, отже буде зроблено”. Я злякався, адже не завжди все може вдатися. Але знову ж таки: вогонь у ваших очах надихає нас долати нові кордони.
Військові, хай це світло надалі буде у ваших очах. Воно надихає нас, воно надихає ваші сім’ї, воно надихає всіх довкола. І ми разом зможемо бути кращі і сильніші».
На вечорі виступали ветерани, які ділилися своїми історіями, зокрема життям після реабілітації. Це люди, які попри всі труднощі беруть участь у міжнародних спортивних змаганнях, відкривають власний бізнес, або ж навіть підкорюють Кіліманджаро! До слова про Кіліманджаро. Це було не лише сходження ветеранів – 9 жовтня на великих екранах вийшов фільм «Друге дихання» української режисерки Марії Кондакової. Стрічка розповідає про п’ятьох українських ветеранів, які підкорили найвищу гору Африки. Четверо з військових мають досвід ампутацій та користуються протезами – Роман «Добряк» Колесник, Владислав «Шатя» Шатіло, Михайло «Грізлі» Матвіїв та Олександр «Рагнар» Міхов. Зокрема, останній герой був присутній на вечорі і поділився враженнями від сходження:
«Після поранення я подивився фільм “Еверест” і дуже захотів в гори, прямо дуже сильно захотів піднятися на Еверест. І почав готуватися ходити в гори. Через два місяці мене просто набрали і запитали, чи не хочу я піднятися на Кіліманджаро. Я відповів, що дуже хочу.
Ще під час реабілітації, як тільки поставили, хотів йти вверх і підійматися до якихось вершин.
Почалася підготовка: я дуже сильно хотів довести собі, довести своїй сім’ї, людям, які мене оточують, ветеранам, які зіткнулися з якимись труднощами в житті. Розумів, що я не можу здатися і ніякі моменти не можуть вплинути, крім того, що, може, я просто вирублюсь десь там на півшляху або ще щось. А так, в мене не було думка взагалі, що я не дійду туди і я зі всіма своїми силами і думками туди йшов. Усіма своїми силами жадав, щоб кожен з нас піднявся. І ми піднялися».
Також Олександр звернувся до ветеранів:
«У кожного є своя історія. В кожного вона по-своєму складна. І кожен переживає щось своє. Це як на шляху до гори. Я можу вам тільки подякувати, друзі, за те, що в мене була можливість піднятися туди, за те, що, якби не кожен з вас, якби не кожен свідомий громадянин України, то не тільки не піднятися на Кіліманджаро я би не зміг. Я би не зміг нічого, я думаю, як і багато хто з нас. Шукайте те, що ви любите. Коли знайдете те, що ви любите, ідіть до того, що ви любите».
Також не можу не зауважити, що вечір відзначився для мене особисто приємною зустріччю. Ви точно пам’ятаєте Владислава Чуба – офіцера, ветерана, який разом із Protez Foudation перебував на реабілітації в Чикаго, а також героя мого інтерв’ю «Владислав “Чабі” Чуб: історія молодого звитяжного офіцера» (обов’язково пригадайте цю історію):
Вони відвідали захід разом із дружиною Діаною, з якою вони одружилися 5 травня. Владислав уже повернувся на службу, а також з приємністю пригадав час, проведений разом із Protez Foundation у Чикаго:
«Передаю Чикаго тепле вітання і дякую за те, як тепло нас приймали», – не шкодуючи усмішки, сказав Владислав.
Так ми плавно підійшли до ще однієї особливості вечора, яка вирізняє цю подію від інших. Ветерани попри всі випробування, які випали їм на долю, сяяли усмішками в залі, адже розділяли вечір разом зі своїми коханими, які пліч-о-пліч додали з ними труднощі. Про це зі сцени нагадала також уже добре знайома вам Діана – дружина Владислава:
«Підтримка близької тобі людини стає рятівною. Її руки ніжно торкаються шрамів, але лікують не лише тіло, вони зцілюють душу. У її голосі ти знаходиш спокій, у її присутності опору, у її болю – нагадування.
Те, що ти не лише боєць, ти чоловік, якого підтримують, люблять і чекають вдома. Кожна така жінка – це невидимий тил. Її боротьба тиха, але дуже велика.
Вона тримає здоров’я, коли болить ще, вона вчиться жити разом з тобою в нових обставинах. І в неї немає вибору – вона має залишатися сильною і ніколи не здаватися. І я знаю це не з чужих слів.
Наша історія почалася в місті Харків. Він – курсант Академії національної гвардії України. Я – студентка першого курсу юридичного університету.
Ми не планували закохуватись, просто якось так вийшло з розмов, з підтримки і спільних поглядів на життя. Коли ми стали разом, це не викликало поваги в інших, це викликало осуд. Бо він військовий, він не серйозний.
Ще станеться, ти його покинеш або просто не дочекаєшся. Але кохання – це не про слова інших, це про те, що ти відчуваєш поруч з людиною: спокій, тепло і безпеку.
Наш шлях не був легким, як і всіх тут присутніх. Прийшла повномасштабна війна, і вона розлучила нас кілометрами. Я тут, він там, в очікуванні кожного плюсика у “Сигналі”.
І кожна жінка зараз зрозуміє ці слова, коли твоє життя стабільно декілька разів на рік поділяється на “до” та “після”. Коли він поруч, ти можеш дихати, але як тільки він вирушає на чергову ротацію, час зупиняється, і життя стає на паузу. Я, наприклад, могла просто годинами гортати галерею з нашими фото, обіймати його речі, уявляти, що це він, і плакати.
Але не від страху, а просто від болю і розпачу, що я знову маю бути сильною, а не його маленькою дівчинкою. А потім один дзвінок змінює весь світ.
Лікарня, поранення, ампутація, стан критично тяжкий, відмовили нирки, гарантій ніяких. Жодна церква не чує стільки щирих молитв, скільки чують стіни лікарні. І все, чого я хотіла в той момент – це просто, щоб він тримався і вижив, і щоб моє життя прямо зараз, в цей момент, не поділилося на до і після – страшне і без нього.
Лежачи в реанімації, він мені пообіцяв, коли ми встанемо на ноги, ми одружимося. І, власне, вже пів року ми сім’я. Я дружина офіцера, ветерана і військового. І найбільша честь – це любов і носити це звання з честю і гордістю.
Коли мій чоловік отримав поранення, я сказала – кохання переможе темряву. І тепер я точно можу запевнити, що воно перемогло і воно завжди перемагає. Тому низький уклін усім дружинам і дівчатам, які не відвернулися, які стали світлом у темряві для своїх поранених коханих.
Ви – героїні, про яких не завжди говорять, але які завжди поруч. Слава Україні, слава нашим захисникам і слава тим, хто тримає їхні серця у своїх долонях».
Очі кожного з присутніх світилися вдячністю – тим, хто повернувся з фронту, хто пройшов через втрату, але не зламався; тим, хто бореться за життя не лише на передовій, а й у лікарнях, у реабілітаційних центрах, у власній душі. Тим, хто допомагає долати шлях цієї боротьби.
Такі зустрічі, як День подяки ветеранам, нагадують нам усім: Україна тримається не лише на зброї – вона тримається на людях. На тих, хто не здається, хто лікує, хто підтримує, хто просто поруч. Ветерани – це не лише символи мужності, це живі приклади того, як виглядає незламність, коли вона має людське обличчя, теплу усмішку… і трохи заліза.
Кожен із них – це історія про силу духу. Про любов, що перемагає темряву. Про віру, яка не гасне навіть тоді, коли навколо попіл. І про націю, яка не забуває своїх героїв.
У час, коли ворог прагне нас роз’єднати, саме такі події повертають відчуття спільного серця. Ми – одне ціле. Ми – одна Україна. І поки в очах наших ветеранів світиться вогонь, ми не маємо права втратити віру, ми не маємо права втомитися. Бо їхня мужність – це наш дороговказ. Їхня боротьба – це наша свобода. А наша вдячність – це найменше, що ми можемо їм віддати.