«Що ж ти сі так пилуєш від самого рані? Чого літаєш, як посолена? Куда вже сі вівбируєш? Ая, гальоп біжи, абис щось не втратила», – з далекої минувшини зринає у моїй пам’яті голос бабусі, яка без жодної злоби чи гніву відпускала свої дотепні коментарі, коли хтось із домочадців поспіхом, надмірно кваплячись, створюючи, може, й зайву суєту, збирався кудись вийти із хати.
Чому я про це згадала? З двох причин. По-перше, ранок минулої суботи і ранок минулої неділі були у мене якраз такими: я і «пилуваласі», і «літала», і «гальоп бігла», бо і справді не хотіла спізнитися туди, куди упродовж згаданих двох днів поспішали тисячі людей. А по-друге, отой милий серцю бойківський діалект (повірте, що навіть у сусідніх селах він різний) змусила мене згадати… Ні, зараз не скажу хто. Зроблю це пізніше. Хоча, якщо ти, читачу, був на фестивалі «UKETOBER FEST», то вже, мабуть, здогадався. А для інших нехай поки що залишається інтрига…
Так от, поспішала я саме сюди, на гостинне подвір’я біля церкви святого Йосифа Обручника, де відбувався фестиваль, який, без жодного перебільшення, можна і треба назвати відомим, знаменитим, народознавчим, сувенірно-вишиваним, пісенним і танцювальним, смачним, спортивно-змагальним, відпочинковим, розважальним… Звісно, кожна із наведених характеристик означає форму його проведення. Але за цією формою криється насправді глибокий зміст. Тому що «UKETOBER FEST» є тим дійством, яке об’єднує, здружує, зближує, зміцнює дух українства, скріплює силу і віру, дарує надію, а над усім підносить любов. Одне до одного, до Бога, до життя і до рідної землі. Тієї, з якої ми починалися. Тієї, що найкраща у світі. Тієї, що кровоточить сьогодні болючими ранами війни. І ми можемо, ми повинні їй допомогти. Звідси, із заокеанської далечі. Всілякими можливими засобами і способами. Як, до прикладу, і фестивальними дійствами.
Вперше відбувшись ще у далекому 2008-му, з кожним роком «UKETOBER FEST» набував усе більшого розмаху. Ось і цьогорічний став ще більш потужним від своїх попередників.
– Але це зовсім не тому, що ми хочемо комусь щось довести чи когось або щось перевершити, – говорить настоятель церкви святого Йосифа Обручника, головний натхненник фестивалю отець Микола Бурядник. – Розширюючи масштаби (наскільки дозволяє територія, бо розуміємо, що вже стає надто тісно), вдосконалюючи програму, залучаючи нових спонсорів, нових виконавців, додаючи цікавинки до фестивального меню, ми завжди виношуємо сподівання, що таким чином вдасться заробити більше коштів, а отже мати більше фінансових можливостей допомогти Україні, нашим Збройним Силам, які стоять сьогодні на її захисті. З 2014-го, й особливо зараз, коли там триває повномасштабна війна, це для нас є найпершою мотивацією при підготовці фестивалю. Важливішою, ніж просто відпочинкова і розважальна мотивації. Хоча і їх ми не відкидаємо, бо такі фестивальні зустрічі – то чудова можливість відволіктися від напружених буднів, які сповнені нелегкою працею, то чудова можливість зустрітися з родиною і друзями, насолодитися смачною їжею і гарною українською музикою. І все ж допомога Україні залишається для нас головним. Адже кожен, хто розуміє, що відбувається, повинен постановити для себе: якщо я не на фронті, то повинен працювати для фронту, для перемоги, для повернення в Україну мирного життя.
І жодне із цих слів отця Миколи не викликає ані сумніву, ані запитань. Тому що парафія святого Йосифа Обручника – це дуже жертовна парафія. Це ті люди, які демонструють свою любов до України, вболівання за її долю і молитвами, і конкретними справами. За останніх десять років їхня допомога Україні обраховується мільйонами доларів. Кожна із прицерковних організацій – сестринство Покрови Пресвятої Богородиці, братство блаженного священномученика Миколая Чарнецького, Кирило-Мефодіївська спільнота – організовуючи різноманітні зустрічі, пікніки, каву і гарячі обіди в аудиторії під церквою, тільки десять відсотків від заробленого залишають на парафіяльні потреби, а дев’яносто – відправляють на допомогу Україні. Кожен із мистецьких колективів, які працюють при парафії – школа танцю «Вишиванка», вокальна студія «Оберіг», дитячий церковний хор «Надія», дорослий церковний хор «Ірмос», чоловічий хор «Ставрос», народний театр «Гомін», поетичний театр «Істина» – обов’язково додають до своєї творчої діяльності благодійну складову. На високій ноті патріотизму і благодійності організовує навчання і виховання дітей Школа українознавства імені митрополита Андрея Шептицького. З глибокими і щирими переживаннями опікується долею наших поранених захисників створений при парафії Фонд захисту Героїв, висловлюючи вдячність кожному за найменшу пожертву на адресу Фонду, адже це допомагає рятувати життя, відновлювати здоров’я воїнів, які пройшли через пекло війни.
Й ось маємо черговий парафіяльний фестиваль – з відчуттям України, з думкою про Україну, з любов’ю до України. І він справді був таким, бо для цього старалися усі, починаючи від організаторів – отців парафії та парафіяльної ради (плюс підтримка спонсорів) – і закінчуючи кожним, хто відповідально працював на дорученій йому ділянці роботи. Люди у жовтих футболках із написом «UKETOBER FEST» були об’єднані не тільки однаковим одягом волонтерів фестивалю. Вони були об’єднані особливими поглядами, особливими душевними відчуттями і навіть особливою втомою. Тією, від якої і за активний підготовчий період, і за два насичені фестивальні дні уже падали, здавалося, з ніг, але як тільки бачили радість і задоволення на обличчях гостей фестивалю, то ніби друге дихання відкривалось. Неймовірні люди!
Зрештою, тут, на фестивалі, багато що було неймовірним. І багато хто. Неймовірно багатим і різноманітним – з понад двадцяти найменувань – було фестивальне меню (банош, деруни, шашлики, голубці, чебуреки, грибна юшка – перелік можна продовжити, але слина вже точиться). Неймовірно багатим було ярмаркове містечко з барвистими вишиванками, з чудовою сувенірною продукцією, з рекламою робіт і послуг бізнесових структур. Неймовірним щастям найменшеньких гостей фестивалю вирував дитячий майданчик і черга до морозива та солодкої вати. Неймовірною красою вабили фестивальні фотозони: ось тут можна було зробити світлину на фоні банера з гуцульськими візерунками (чуєте, як повіяло від цих слів приємною прохолодою українських Карпат?); ось тут – на возі із пахучим сіном (ох, поспати б на ньому в теплу українську ніч під високими зорями!); а ось тут – біля макету сільського колодязя (що не кажіть, але тільки там, удома, коли зачерпнеш водиці із такої студениці, коли вип’єш чи вмиєшся нею, вмить відчуваєш, що володіє вона якоюсь особливою цілющою силою).
Неймовірними були зустрічі із важко пораненими українськими захисниками, які за сприяння благодійних фондів Protez Foundation та Revived Soldiers Ukraine перебувають в Америці на лікуванні і протезуванні. За останні три роки жодне фестивальне дійство в Чикаго не обходиться без участі наших воїнів. І щемить на душі, коли зал зустрічає їх стоячи. Коли і старшого віку люди, і молодь, і зовсім маленькі діти підходять до них, щоби просто сказати «дякую». Щоб обняти. Щоб потиснути руку, якщо… вона є. Бо в багатьох немає. Руки. Рук. Дехто без однієї чи без обидвох ніг. А обличчя таке ще юне! А життя попереду таке ще довге! І треба йти. Зціпивши зуби, треба йти. Ось із цими протезами, які стали твоєю рукою чи ногою. Після десятків операцій, без яких у тебе не було б шансів на життя. Але тепер він є. І не в останню чергу завдяки вам, дорогі українці, адже кожна ваша грошова пожертва у скриньки благодійних фондів – то якраз і є для когось отой шанс на життя. Бо і лікування, і протезування воїнів – процеси надзвичайно дороговартісні. Бо у черзі на протезування – тисячі молодих людей. Бо війна триває, і ніхто не знає, скільки їх, покалічених безумним ворогом, ще буде. Тому нехай не міліє рука… На жодному з наступних фестивалів. На жодній із наступних зустрічей. А присутність хлопців на наших святах – це присутність Правди. Тієї гіркої, тієї кривавої, але тієї нездоланної, яка тримає сьогодні Україну. І наша допомога її тримає. І наші молитви, які не знають ані кордонів, ані відстаней. Бо не знає їх і любов Господа нашого, перед яким припадаємо на коліна із вдячністю за ласки, із благанням про поміч – для себе, для родини, для України.
Ні, читачу, я зовсім не відхилилася від теми – про цьогорічний «UKETOBER FEST». Навпаки, якраз про це і розповідаю. Тому що не пригадаю наразі жодного іншого мистецького дійства, де звучало би так багато Божої науки. І це також було неймовірною складовою (чи, радше, основою) фестивалю, бо ми повинні розуміти, що все у нашому житті – це Божий план, Божий задум і Божа допомога у протистоянні злу. А тому й на фестивалі Бог також був із нами. В отій справді зворушливій ідеї розпочати недільні урочистості зі Служби Божої на… фестивальній сцені. І вона одразу ж перестала бути просто сценою, а перетворилася на своєрідну церкву, бо де двоє-троє збираються в ім’я Його, там і Він перебуває. Бог був із нами у кожній молитві і в кожній сльозі – емоції переповнювали душу. Був у промовах владики Венедикта і отців парафії. Був у словах ведучих, які зверталися до євангельської науки. А отой дощ із майже безхмарного неба? То також був Він, наш Господь. Як тільки владика Венедикт передав отцю Миколі різьблений дерев’яний хрест, як тільки побажав Божого благословення і в нинішньому святі, і в житті, як тільки присутні перевели втомлений подих від неймовірної спеки (кілька днів – понад 30 градусів), тут же зашумів дощ. Зливою. Теплою літньою зливою. Знаком Божого благословення.
А що вже казати про розмаїту концертну програму! Обдаровані Богом таланти тримали глядачів у високому творчому тонусі на обидвох сценічних майданчиках фестивалю. Солісти, дуети, ансамблі, музичні гурти, хорові колективи, танцюристи – тут було стільки звуків, стільки кольорів, стільки емоцій, стільки драйву! Добре, що інспектор від міста за кілька днів до фестивалю перевірив, чи добре закріплений намет, бо йому належало витримати просто таки неймовірну енергетику виступів.
Ти, читачу, напевно зауважив, що у своїй розповіді я дуже часто вживаю термін «неймовірний». Так, ніби не знаю інших термінів, аби висловити своє захоплення кимось чи чимось. Та ні, знаю. Але що ж я вдію, якщо тут і справді було стільки всього неймовірного! І те, про що вже написано вище. І те, про що не написано, бо воно залишилося за лаштунками фестивалю, – зокрема, про нарізання і маринування шашлика виключно чоловічими руками за найактивнішої участі священників. І Подяки від українських захисників для парафії святого Йосифа Обручника за постійну підтримку, за допомогу, за щирі молитви. І виступ у концертній програмі секстету священнослужителів різних парафій (також чи не вперше в історії українських фестивалів у Чикаго). І розіграш автомобіля, проведений благодійним фондом Revived Soldiers Ukraine: придбавши лотерейний квиток всього за 20 доларів, можна було стати власником суперового BMW. І розіграш грошових призів від головного спонсора фестивалю – кредитівки «Самопоміч». І поєднання у творчих виступах рок-гітари, цимбалів та бандури. І звуки справжньої карпатської трембіти. І демонстрація давнього одягу – народного і вбрання української інтелігенції початку минулого століття. І потужна композиція хору «Ірмос» та вихованців «Вишиванки» із пісенно-танцювальним посилом: «Збираймося, роде, єднайся, народе!» І вихід не сцену маленької солістки (ось воно – майбутнє України) та воїна на протезі (того, хто це майбутнє – щире, квітуче, дитинно чисте – виборював) із нездоланною надією, із незламною вірою, щоб майбутнє у нас буде і буде пісня поміж нас.
Ота пісня, що звучить молитвою. Ота пісня, що єднає. Як і сьогодні, на фестивалі, єднала всіх у велику родину. Це вдавалося робити творчим людям Чикаго. Це вдавалося робити гостям-хедлайнерам: ними були Козак Сіромаха, Вадим Красноокий, Неріюс, Гремо, гурти «Наші» та «Мантра Мольфара». Це, звичайно ж, зробила і Фіїнка зі своєю специфічною манерою співу, з незрівнянним гуцульським колоритом, з місцевою говіркою того краю, де гори небо підпирають, де шумлять смереки у Карпатах, що Правду не здолати, і Волю не здолати, й Україну не здолати.
Саме вона, гостя з Гуцулії, і мене повернула спогадами до рідного села на Прикарпатті, де мої батьки-діди красиво і смачно послуговувалися притаманним нашій місцевості, що в етнічному сусідстві з гуцулами, бойківським діалектом. І я ще його знаю. Того й пилуваласі у суботу і неділю зрані, а потому полимкотіла до Камберланду, аби вспіти туда, де буде так багато молитви, любові, краси і пісні. Де буде так багато України. Тому що «UKETOBER FEST» є тим місцем, де завжди б’ється невтомне серце батьківського краю.
Фото Максима Прокопіва та редакції газети.