Україна – це сузір’я всебічно обдарованих людей. Відкриваймо їх щонайповніше. Знаймо їхні імена. І хай увесь світ знає.
Микола Хомич. Письменник, лікар, мандрівник, меценат. Особисто розгорнув прапор України на вершині гори Кіліманджаро. Мандруючи Індією до Тибету, отримав пророцтво астролога щодо свого покликання бути літописцем. Так і сталося: органічно влився до лав українських майстрів красного письменства. Видав оповідання «Ніч русалки», роман «Час», дилогію «Територія брехні» та «Загадка гробниці», роман «Чорний місяць», а наразі довершує трилогію «Задум Бога».
Наприкінці травня у Національній бібліотеці імені Ярослава Мудрого Микола Хомич влаштував феєричну презентацію другого тому трилогії «Задум Бога». То й акторське читання у виконанні диктора Олександра Кривенка та поетеси Ірени Слути. То і співбратчика Кобзарського Цеху Віталія Кобзаря. То і дефіле в автентичному українському одязі поетес-учасниць Міжнародного фестивалю «РІДхрамПОЕЗІЇ». То і співфольклорного ансамблю «Віра» Звягельського палацу культури ім. Лесі Українки. А ще – як теплий післясмак презентації – радулинські пироги й узвар.
ПИШУ РОМАН, А ВІН ПИШЕ МЕНЕ
– Пане Миколо, коли і чому Ви задумали трилогію «Задум Бога»?
– 2014 року. Анексований Крим, провокації на Луганщині й Донеччині. Я зрозумів: московити прагнуть стерти українців як націю і нав’язати нам їхній імперсько-московитський «мір». Тож поринув у пошуки коріння свого роду та першооснов українства. Відтак вирішив написати трилогію як спогад про свій рід.
Перший том «Задум Бога» вийшов 2022 року: друкувався під час гарячої фази війни, а з’явився у червні-липні, коли біля Києва ще була купа згарищ. І я одразу ж взявся за другий том, який має назву «Задум Бога. Надії й сподівання»». Адже нині ми, українці, переживаємо стан надій і сподівань на те, що буде Перемога і нарешті настане мир.
Процес триває. Я пишу роман, а він «пише» мене. Змінює мою свідомість. Розширює знання, відчуття глибини, якою є Україна.
Пишу історію України крізь людські долі. Якщо мене запитати, скільки героїв у трилогії, буде важко перерахувати. Маю бажання охопити щонайбільше історичних нашарувань.
У першому томі представлена тема козацтва: Байда Вишневецький, Іван Мазепа та той складний шлях, яким ішла Україна. Намагаюсь розкрити особистості Івана Мазепи (зокрема і його кохання). Так само й Вишневецького. Це живі люди. Я їх відчуваю. І свої відчуття переношу на сторінки роману.
Та й третій том вже готовий у моїй уяві: вже знаю, яким буде останній рядок. Другий том завершується Першою світовою війною. А потім настає час формування мрії: збудувати Україну – УНР. Я глибоко занурився в історію подій.
Якщо у першому томі були Мазепа та Байда Вишневецький, у другому – Богдан Хмельницький, то у третьому на перший план виходить Скоропадський. І наша національна проблема: як тільки з’являється лідер, особистість – виринають і ті, хто на неї полюють, щоб знецінити або й знищити. Як завгодно. Зробити жупел.
У своєму романі я знімаю бруд з постаті Скоропадського. Скільки цікавих думок він висловлював! Яке мав бажання збудувати Україну без соціалістичної ідеї, яка врешті виявилася мильною бульбашкою та прикривала імперські прагнення московії. Внутрішня боротьба в українській еліті, на жаль, призвела до появи на нашій землі червоних московитів, які нищили українство, довели до Голодомору та Розстріляного відродження …
МІСЦЯ ЗБЕРІГАЮТЬ СТАН ЛЮДЕЙ, ЯКІ ТАМ ЖИЛИ
– Перш ніж написати другий том, ви побували в Паволочі на Попільнянщині та на горі Маківка в Карпатах. Як це вплинуло на сюжет роману?
– Поєднання подорожей і письменства – це подарунок долі. Я живу два життя: реальне і творче, в якому перебуваю постійно. Не пишу в кабінеті. Для мене дуже важливо побувати на місцях описуваних подій, відчути ауру, вібрацію. Ніби підключаюсь до живих хвиль історії.
Пишу роман «Задум Бога», постійно мандруючи. Тому була і Запорізька Січ, і Батурин, і Чигирин – все, що стосується козацької теми.
Щоб пізнати шляхи Першої світової війни, проїхав по всіх лініях оборони, де відбувались зіткнення: гору Маківку, Перемишль, Сян. Ті місця передають стан людей, які там боролися.
Коли писав про Богдана Хмельницького, замислився: чому так сталося, що він пішов на згоду з московитами і підписав той клятий папір? Вся історія України після унії упродовж 300 років – це намагання вийти з московських лап як наслідок вчинку гетьмана Хмельницького.
Мені важливо було відчути локацію, де прийшли до нього певні думки. А це саме Паволоч. Зважмо: у той час під Берестечком було вщент розбите козацьке військо, а союзник Хмельницького хан Герей його покинув. І найголовніше – Богдан дізнається, що його кохану Гелену Комаровську його ж рідний син Тимош повісив на воротях, повідомивши батькові про її зраду. Можна собі лишень уявити стан людини.
Для мене було дуже важливо поглянути на небо над Паволоччю, відчути стан повного особистого краху, що призвів Богдана Хмельницького до думки: якщо союзників нема – залишається московія.
Надвечір 23 лютого 2022 року я поїхав у Паволоч. Поглянув на місцевість, на сіре і дуже важке небо. Мав недобрі передчуття. Справді: вже о 5 ранку 24 лютого почалася широкомасштабна війна…
ВІДБУДУВАВ ПАНСЬКИЙ КОЛОДЯЗЬ
– Наскільки глибоко вдалося докопатися до коренів свого роду?
– Радулин на Житомирщині – батьківщина мого батька. Залишились портрети діда, бабці, прадіда. Коли я був у 7 класі, то допитувався у діда, де наш родовий початок. Дійшов до 1795 року: дід згадав засновника роду на ім’я Олас. Постійно повторюю це чудове імення. І в книзі описав також часи неоліту включно з матріархатом.
Наприкінці бабціного городу в Радулині була місцина, яка називалась Панський колодязь. Колись там стояв фільварок, який належав князям Сангушкам, а згодом – Потоцьким. 1918 року прийшли «червоні», спалили фільварок, наказали розібрати колодязь і зробити смітник.
Для мене було дуже важливо відродити ту криницю як символ Відродження України. Тому розчистив смітник та відбудував такий за формою колодязь, як у Батурині.
Під час будівництва знаходили знаряддя праці ще часів неоліту (кам’яні сокири), періоду бронзи (бронзовий серп), епохи заліза – плуг, а також розстрільні гільзи 1918 року.
Так я зрозумів, що моє родове коріння ймовірно сягає неоліту. Що мої прапращури були селянами-землеробами, вирощували жито. Тому в книзі згадую початок неоліту й описую плем’я, яке прийшло з півдня.
ЯК ЗУСТРІЛИСЯ ЛЮДИ І ПОНІ
– Розкажіть про цікавинки створеного вами поруч з Панським колодязем Екопарку…
– Там є контактний зоопарк, до якого запрошуємо на відпочинок дітей. Велике стадо оленів, європейська лань, камерунські козенята. Приїжджають військові та люди, які постраждали через війну. Є зони відпочинку, будиночки.
А якось побачив автівку з донецькими номерами. Виявилось – люди з Краматорська. А ми ж врятували двох поні саме звідти. Це сталося, коли московити вдарили «іскандерами» по вокзалу в Краматорську. А поряд з вокзалом містився парк, де катали дітей на поні. Поні в стресі розбіглися навсібіч, зооволонтери їх піймали і звернулися до нас по допомогу й захист. Так я привіз поні до мого Екопарку. В одного з них одне око синє, а друге – каре. І коли ми сказали родині з Донеччини, що у нас живуть поні з Краматорська – у них на очах з’явилися сльози. Показали фото, де їхня донька їде на тому поні з різними очима в Краматорському парку…
РАДУЛИНСЬКІ ДИВА
– На презентації виступив народний вокальний колектив «Віра» з піснями-оберегами. А ще ж Радулинська вишивка…
– Так. Чудова людина Галина Кучинська зібрала весільні, поховальні, рекрутські пісні, що побутують в Радулині. Це і є обрядовий пласт фольклору Звягельської землі.
Написання роману збудило не тільки спогади про мою малу батьківщину, а ще й етнографічні дослідження. На презентації була представлена унікальна Радулинська вишивка – білим по білому. Її називають бісівською. Але назва не пов’язана з «бісами», а з тюркським плем’ям Бес-Ом (п’ять стріл), яке наймали для охорони кордонів Руси-України. Саме тюрки в Радулині й залишили маркер – вишивку білим по білому. Схожа є на Полтавщині.
Однак радулинську вишивку народна міфотворчість таки почала асоціювати з «бісами». Про Радулин побутує чимало легенд, одна з яких стверджує, що інша назва Радулина саме Біси. Є різні повір’я. Одне них твердить, буцімто над Радулином чорти хвостами розганяють хмари, тому всюди є дощі, а в Радулині нема.
Та одного разу я побачив мапу радіоактивного забруднення України, де є маленька біла цяточка довкола села Радулин, куди не впало жодної краплі радіоактивного дощу на відміну від інших територій. Також цікаво, що в Радулині немає жодного перехрестя, а тільки дороги у формі літери «Т». Навіть хреста поставили на такому роздоріжжі.
Досі у Радулині живуть нащадки тюркського племені, які себе так і називають «біси»: чорняві, повністю асимільовані, щирі українці. Наразі півсела мешканців білявих, як скандинави, а півсела – чорнявих. І є ще руді, з котрими пов’язана окрема історія. Після Першої світової війни додому повернувся полонений радулинець і привіз жінку з Австрії, яку називали «германка». Вона була руда і погодилась їхати з ним в Україну за умови, що він привезе металеве ліжко. Привіз і ліжко, й жінку. Те ліжко було дивовижею, на яку збігалося дивитися все
село…
ГАРМОНІЯ ЄДНАННЯ ЯК СИМВОЛ УКРАЇНИ
– Маю переконання, що українська нація утворилася з двох гілок – селянської й козацької. Тому роман «Задум Бога» побудований на розповідях про ці дві гілки. Є козаки зі світоглядом «воля або смерть». І є селяни, що походять від палеоліту та віками обробляють землю.
Коли на презентації прозвучали давні селянські співи та козацька дума, я відчув гармонію у їх поєднанні як символ України. Україна – різноманітна. Ми хоч і різні, але – цілісні. Є і приземленість, й анархізм та вільнолюбство.
Втім, на мій погляд, значною мірою завдяки селянам збереглася наша українська ідентичність. Як їх лишень не гнобили, а вони трималися за ті коди, вишивку, традиції. І ця упертість зуміла нас зберегти.
Ми згадували на презентації про Надсяння, бойків і лемків. Питання: навіщо Сталіну було у 1948 році віддавати Польщі маленький клаптик землі.
– Моя відповідь: щоб стерти навіть згадку про віковічну українську мрію – державу Україну – від Сяну до Дону.
Але нас, українців, знищити неможливо. Тому автентика тих же бойків, лемків, гуцулів залишилась, а нині переживає ренесанс. Ми різні, і ми – єдині.
З подивом дізнався, що в Парижі на вулиці Сен Жермен є українська церква Святого Володимира, де нащадок бойків, які роз’їхались по всьому світу, зробив іконостас в бойківському стилі. Невипадкова випадковість: саме в тій церкві відспівували Симона Петлюру. Так, нас розкидало по світу. Але українство проростає. Україна справді настільки унікальна, як пуп
землі.
Зараз відчуваємо, що саме тут проходить кордон між демократією й авторитаризмом. Всі розуміють, що ми – на кордоні. Саме тут триває цивілізаційна війна між світлом і темрявою, демократією й авторитаризмом…
Наше об’єднання як єдиної нації порівняно з тими ж французами чи німцями – дуже затягнулося в часі. Однак саме зараз триває. Відчуваємо, як піднявся український дух Харкова, Дніпра, Херсона. Схід першим прийняв на себе навалу ворога. Так, ще величезний шлях потрібно пройти. Але Україна – єдина.