14 червня Україна відзначала 131 річницю з дня народження епохальної постаті в історії України, борця за незалежність, видатного полководця Армії УНР, голови Української Військової Організації, засновника та співредактора газети «Сурма» Євгена Коновальця. Його внесок до розбудови української державності неможливо оцінити в повному обсязі, а відданість ідеї та справі є прикладом для наслідування сучасниками.
Легендарний полководець народився 14 червня 1891 року в селі Зашкові неподалік Львова. Пращури Коновальця були предствниками духовенства, а вже батько Євгена Михайло Коновалець змінив рясу священика на освітянську стежину — він був директором народної школи в рідному селі. Мати Марія походила з українського священичого роду Венгриновських. Вона разом із чоловіком також займалася освітянським ремеслом: у цій же школі вона викладала шиття, медицину та правила гігієни. Не дивно, що перші три класи освіти Євген Коновалець отримав у школі, де працювали його батьки. У дитинстві на світогляд майбутнього борця за українську незалежність вплинули батькові брати: отець Володимир Коновалець та отець Орест Коновалець. За даними дослідників, вони були активними учасниками суспільних процесів українства, намагалися нести громадськості просвіту та самоусвідомлення.
Наступні кроки в освіченості Євген Коновалець зробив в українській Академічній гімназії у Львові. Наука йому вдавалася. За спогадами Остапа Грицая, «був більш, ніж другий у клясі» — і, зокрема, багато читав. Цікаво, що саме тоді в гімназії викладав один із головних пропагандистів «тіловиховання» в Галичині та засновників спортивного товариства «Сокіл-Батько» Іван Боберський, який згуртував навколо себе активну молодь. За його наставницства Коновалець зацікавився літературою норвезького драматурга Генріка Ібсена, у творах якого він зацікавився «боротьбою вищої одиниці з громадою, … людьми, що шукали чогось нового». Згодом Коновалець згадував ті часи так: «три найважливіші моменти моєї молодості це: професор Боберський, акт Мирослава Січинського та знайомство з наддніпрянською еміграцією».
Після складання іспиту на атестат зрілості Євген стає активістом у громадському житті. Зокрема він обіймає посаду секретаря філії «Просвіти» у Львові, займається просвітницькою роботою в рідному Зашкові й селах довкола, відкриває хати-читальні, осередки «Просвіти» і товариства «Сокіл-батько».
На цьому освітня стежина Коновальця продовжується: він записується на студії права до Львівського університету, паралельно пройшовши повний курс історії України під керівництвом професора Михайла Грушевського. Водночас працює в лавах Студентського союзу, товариства «Січ», пише статті в часопис «Молода Україна», який базувався на національно-патріотичних позиціях, та в інші газети й журнали. Долучається до боротьби за відкриття українського університету у Львові. Тоді ж Коновальця вперше заарештовують як активіста молодіжної фракції Української національно-демократичної партії, що виступала за українізацію вищої освіти в Галичині.
«Політичних переконань задля задоволення малоросів не міняю»
У молоді роки Євген Коновалець ще не планував будувати військову кар’єру. Історики вважають, що якби не Перша світова війна, його розум і душа обрали б вчителювання або адвокатуру. У 1912 році Коновальця призвали на військову службу в австрійську армію. Відслуживши рік у старшинській школі у Львові, він зі ступенем четаря («лейтенанта») повертається до «цивіля» закінчувати перервані студії. Із початком Першої світової починає формуватися український Легіон Січових Стрільців, тож Коновалець подає рапорт туди. Але йому відмовили: на той час австрійський уряд побоювався створення масових українізованих збройних сил, тож із 18 тисяч запитів на вступ українських добровольців схвалили лише дві тисячі. Нова зустріч із Січовими Стрільцями в Коновальця відбулася в серпні 1915 року: разом вони протистояли росіянам у битві на горі Маківка. У цьому ж бою він потрапив до російського полону і на два роки опинився в Чорному Яру, таборі для полонених під Царициним. Коновалець як офіцер мав право вільно пересуватися між таборами: так він рознайомився з багатьма полоненими. Серед них був майбутній друг і соратник по боротьбі, його права рука Андрій Мельник. Тоді ж разом із Андрієм Мельником та іншими полоненими галицькими старшинами Іваном Чмолою, Романом Сушком, Василем Кучабським, Михайлом Матчаком, Федем Черником, Коновалець розгорнув у таборах широку організаційну та пропагандистську роботу серед полонених-українців.
Читайте також: Газета «Сурма»: історія та відновлення
Новий етап визвольної діяльності Коновальця припав на революційні події лютого 1917 року, коли Російська імперія затріщала по швах. Коновалець разом із побратимами вирушили на підмогу до Києва. Уже там він долучився до створення легендарного Галицько-Буковинського куреня Січових Стрільців. На перших порах Коновалець навіть не претендував на жодні керівні посади – організатором і командиром куреня від початку формування вважався сотник Василь Дідушок. Але Дідушку не вдалося налагодити дисципліну в підрозділі і в січні 1918 року Стрілецька Рада призначила командиром Куреня УСС Євгена Коновальця. Відтоді Січові Стрільці вважаються одним із найбільш мотивованих, дисциплінованих і професійних бойових підрозділів Армії УНР. Саме вони відіграли вирішальну роль у придушенні більшовицького заколоту на заводі «Арсенал», прикрили відхід наших частин на початку лютого 1918-го і першими за місяць звільнили Київ. Під проводом Коновальця вони стали головною бойовою силою в антигетьманському повстанні і в подальшому захисті Києва та України.
Роль Січових Стрільців в Українській революції Євген Коновалець бачив так: «...національний легіон на службі законного, народом визнаного, національного уряду, без огляду на характер державного устрою та соціально-політичного законодавства, що його провадив би у життя той національний уряд».
Тому, не прийнявши спочатку Гетьманат Скоропадського (він знав про можливий переворот іще за два тижні до нього і попереджав про це Грушевського – але поважний професор тоді не надав значення цим словам і заспокоїв колишнього студента, що все під контролем), лише в серпні 1918-го присягнув новій владі за умови, що вона стоятиме на державницьких позиціях. Скоропадський відправив Січових Стрільців до Білої Церкви. До речі, наприкінці 1918 року, до Коновальця звертаються галичани з проханням підтримати їх у боротьбі з поляками за український Львів. Але Коновалець обрав залишитися в Києві, переконуючи земляків, що «Шлях до вільного Львова лежить через вільний Київ». Він гаряче підтримав Акт Злуки УНР та ЗУНР 22 січня 1919 року і союз Армії УНР та УГА.
Наприкінці 1919 року Дієва армія УНР, змучена втратами та епідемією тифу, опинилася в «трикутнику смерті». Стрілецька Рада ухвалила рішення про саморозпуск Січових Стрільців і вільний вибір кожним подальшого шляху: частина бійців приєдналася до Першого зимового походу під проводом Михайла Омеляновича-Павленка, частина повернулася додому в Галичину чи потрапила до таборів для інтернованих.
У такому таборі в Луцьку опиняється і полковник Коновалець. Там, до речі, користуючись можливістю вільного спілкування з інтернованими в різних таборах, він пропонує Петлюрі ще один проект: зібрати військо із числа українських бійців, які опинилися за кордоном – в Італії, Німеччині, Польщі. І починає працювати над його реалізацією. Але союз Петлюри з поляками і перехід Галичини під протекторат Польщі зруйнував залишки порозуміння між УНР та ЗУНР. Україна залишилася розділеною між двома окупантами: більшовиками та поляками.
«Уміння ставити вище добро Нації і Організації над свою особу»
Звістку про союз Петлюри з поляками Коновалець зустрів у Празі. Для нього вже тоді було зрозуміло, що відкрита боротьба практично програна, але водночас він, як ніхто усвідомлював, що вона має тривати. У серпні 1920 року постала Військова Організація (пізніше вона змінить назву на Українська Військова Організація – УВО), через рік її офіційно очолив Євген Коновалець. Саме на її базі згодом заснували часопис «Сурма». Спочатку УВО мала дві мети: підтримку зв’язків із українськими військовими командирами, які опинилися в еміграції, та створення підпільної агентурної мережі (переважно на теренах Галичини) для продовження боротьби радикальними методами.
Головним об’єктом протидії активістів УВО стала польська влада, яка на підконтрольних землях вела жорстку політику пацифікації та дискримінації українського населення. У 1921 році члени УВО здійснили замах на маршала Польщі Юзефа Пілсудського, а в 1924 році – замах на президента Польщі Станіслава Войцеховського. Також відбувалися напади на державні установи з метою експропріації грошей на потреби боротьби. Усі знову заговорили про українців і «українське питання». Водночас за короткий проміжок часу в УВО з’явилася розширена агентурна мережа, яка протидіяла Польщі на міжнародному рівні. Особливо тісною була співпраця з Литвою, яка теж потерпала від територіальних зазіхань Польщі: в Каунасі, який тоді був столицею Литви і де друкувалася «Сурма», діяло постійне представництво УВО. Така співпраця Литви та УВО мала користь для обох сторін. Так, у 1925 році завдяки розвідданим групи УВО у Ґданську литовцям, які воювали з поляками, вдалося переправити до себе два підводні човни, куплені в Німеччині: маючи інформацію про розташування польських морських сил, литовські моряки успішно доправили субмарини до литовського порту. 1926 року литовське командування отримало від УВО інформацію про дислокацію польських військ на польсько-литовському кордоні, які свідчили про плани поляків напасти на Литву. Євген Коновалець попередив про це британський та німецький уряди, відвернувши військовий конфлікт. УВО натомість отримувало дипломатичну підтримку литовської влади – контакти, документи, фінансову допомогу. До речі, сам Коновалець теж мав литовський паспорт – українського громадянства він отримати не міг, а польського чи радянського не хотів принципово.
Євген Коновалець із батьком
Окрім військової та суспільно-політичної діяльності Коновалець ввійшов в історію як видатний український дипломат. Його міжнародні контакти були вкрай широкими і стосувалися вони не лише колишніх бойових побратимів, які опинилися за кордоном. УВО мало зв’язки з урядовими колами та спецслужбами Німеччини, Іспанії, Італії, Франції, Англії та Японії. Спочатку Коновалець навіть намагався налагодити контакти з радянським урядом у Харкові з метою підтримки УВО, але це тривало дуже короткий час. Польська розвідка відзначала, що підпільна мережа УВО тягнеться «від Барселони до Москви».
У 1926 році по всьому світу, де тільки не були представники української діаспори, почали виникати націоналістичні організації. Саме Євген Коновалець із майстерністю знаходити спільну мову з різними людьми в 1929 році об’єднав їх в Організацію Українських Націоналістів, бойовим ядром якої стала УВО. «…Уміння ставити вище добро Нації і Організації над свою особу; супроти ворогів – безоглядність; супроти громади – усвідомлення про потребу гідної боротьби за волю. В Організації – щирість, не плазунство, а критика – для добра Організації, а не особистих амбіцій. Ми даємо новий почин і мусимо внести нові методи праці на українських землях…», – казав Коновалець. Ці слова та беззаперечний авторитет полковника, який визнавали і ветерани визвольних змагань, і молоді борці, змогли майже десятиліття, як магніт, утримувати організацію від внутрішніх конфліктів та протиріч, зумовлених різницею поглядів, які існували, з одного боку, між поколіннями, з іншого – різним досвідом життя в діаспорі та на окупованих територіях.
Не лише активна боротьба Коновальця, а і його беззаперечний талант об’єднувати світ навколо українців і українців по всьому світу, зумовила не одну спробу замаху на його життя. Зрештою смерть Коновальця у травні 1938 року поклала початок міжусобицям у середовищі ще донедавна об’єднаних людей: за два роки конфлікти та протиріччя стали настільки непримиренними, що це призвело не лише до розколу в середовищі ОУН, але й до кривавої боротьби між собою.
Історики досі сперечаються, чи була бодай одна можливість запобігти вбивству Євгена Коновальця? Відомий дослідник життя державного діяча Іван Хома переконаний, що це було практично неможливо. Сталін бачив вплив Коновальця на українське середовище і розумів, що якщо й почнеться якийсь рух за Україну, то за цим стоятимуть саме люди Коновальця. Тому полковник був особистим ворогом диктатора і завдання щодо його ліквідації було поставлене органам ГПУ ще в 1930 році. «Коли ти точно є в розробці радянських спецслужб, то рано чи пізно, але це завдання буде виконано. Інше питання – коли і в який спосіб?», – переконаний історик. Та й сам провідник ОУН визнавав, що «якщо мене ворог захоче вбити, ніяка сила мене не охоронить».
Кілька разів Коновальцю вдалося уникнути замахів. Але його підловили на бажанні поширити агентурну сітку ОУН і на підрадянську Україну. Розмірковуючи про це, Коновалець навіть не міг уявити, наскільки «під ковпаком» перебуває кожен громадянин УСРР. А особливо ті, хто мав найменше відношення до української боротьби. Тому, коли на нього вийшов давній знайомий, колишній січовий стрілець, галичанин Василь Хом’як, із інформацією про існування українського націоналістичного підпілля на підрадянській території, полковнику й на думку не спало, що він – давно завербований агент радянських спецслужб і це – пастка. Операція тривала кілька років, протягом яких Коновальцю передавали фіктивні документи, листівки, пресу та інші «докази» існування такого підпілля. Листування між Коновальцем та Хом’яком завершилося приїздом за кордон «його племінника», який представився як Павло Валюх, моряк радянського закордонного флоту, який має можливість без підозр бувати за кордоном, а тому може бути зв’язковим. Насправді під іменем Валюха ховався агент НКВД (а пізніше – керівник розвідувально-диверсійного управління НКВД СРСР, генерал КГБ) Павло Судоплатов. Він справляв враження амбітної і щирої людини, чудово розмовляв українською, тож невдовзі в ОУН його признали своїм і дали ймення «Петрусь» та «Вельмуд» (було іще кілька різних псевдо). «Петрусь» почав регулярно зустрічатися з Коновальцем, передавати інформацію, обговорювати плани. На останню зустріч в ресторані готелю «Атланта» 23 травня 1938 року «Вельмуд» прийшов із бомбою, виготовленою у Москві, замаскованою під коробку шоколадних цукерок з українським орнаментом.
Радянська система не змогла передбачити, що справа Коновальця вже настільки глибоко засіла по всьому світу в українських діаспорах, що рано чи пізно прийде час і їхня катівня рухне на користь Незалежної України. Його мрією, якій він присвятив усе життя, була вільна Самостійна Соборна Українська Держава. Він і сам був уособленням цієї соборності, природженим організатором і дипломатом. Нашому поколінню варто брати приклад з Євгена Михайловича. На час, коли Україна знову бореться з підлою спробою окупації її території Московією, нам як нащадкам Коновальця необхідно брати приклад згуртованості та відданості ідеї збереження нашої державності.
За матеріалами Українського інституту національної пам’яті