Це відчуття, мов повінь, затоплює твою свідомість… Ти втрачаєш можливість ясно мислити й ухвалювати адекватні рішення. Свідомість або впадає в якийсь ступор, або навпаки – вимагає будь-якої дії, навіть безглуздої, але прямо зараз… Біжи щодуху, скачи, кричи, наче нічого більше в цьому житті тобі не залишилось…
Мене це якось минало. Більшою мірою. Це було особливо дивно на початку війни.
Казарма здригнулась, всередину полетіли уламки скла. На мить стало ясно, наче вдень, хоча я розумів, що зараз глибока ніч, крайня ніч лютого 22 року. Хтось закричав, щоб ховалися під ліжка.
Хвилина по тому. Тиша, лише завиває вітер у вибитих вікнах. Десь на нижчих поверхах чутно голоси хлопців із самоходного дивізіону. Стеля не впала, казарма не склалася.
– Всі в підвал! Зі зброєю і бронею, бігом! – це хтось із сержантів зрозумів, що сталося.
Навколо темрява, ми навпомацки спускаємось по сходах, наступаючи на уламки скла. Це дуже довго, поки пів сотні людей в темряві спустяться вниз з 4-го поверху. Десь здалеку ледь чутно двигун літака. І цей звук стає голосніше.
– Швидше, він заходить на другий круг!
Зараз я розумію, що мене тодішнього, буквально ще вчора цивільного, повинно було скрутити від цих слів. Літак. Бомба. Перший раз промахнувся, зараз виправить. Всім хана.
Але ніт. Я швидко спустився вниз, обережно склав речі, поставив під стінку автомат і почав надавати допомогу хлопцям, яких посікло уламками скла.
Паніка не хапала мене тоді, не зачепила в десятках інших ситуацій.
Лише двічі вона ледь торкнулася мого плеча своєю холодною рукою.
Коксохім. Ми з Банкіром виходимо з позиції. Позаду декілька діб чергування, позаду бій, в якому ми сильно допомогли нашій піхоті.
Ми виходимо з цеху, коли метрів за 400, на перехресті, через яке ми повинні іти, падає щось важке. Ніч спалахує, в повітря злітають уламки труб та бетону. Секунду після ще один снаряд падає в тому ж районі, потім ще один. Десь далеко ворожа батарея важких гармат працює якраз по нашому шляху евакуації.
Я питаю Банкіра, чи знає він інший шлях, через сусідній цех, і в цю ж секунду той цех злітає у повітря. Снаряди тепер падають по обох шляхах евакуації. І тут мене накриває. Я заштовхую Банкіра назад, в приміщення, заходжу сам, сідаю під стінку, охопивши голову руками.
– Все, обложили, не вийти, не прорвемось…
Декілька хвилин. Потім ясна свідомість повертається. Я чую ритм прильотів, розумію закономірність.
– Побігли!
Ми з Банкіром біжимо між розривами, ховаючись під величезними кранами. Крайня ділянка, метрів 500 до пожежки, де нас чекає машина – тут нема укриття і ми відчайдушно біжимо вперед. Добігли, вийшли. Тільки на пожежці Банкір зрозумів, що його раніше травмоване коліно сказало «все»… Як він пробіг ті 500 метрів, ніхто і досі не розуміє…
Посадки. Сіряк, ми виходимо з чергування. Попереду я, за мною Ку, замикає Крекер. Нам треба пройти через перехрестя попереду, що пристріляне ворожою мінометкою. Ми вже пройшли декілька сотень метрів від бліндажа і підійшли до того перехрестя. Свист міни, вибух попереду. Ми падаємо на землю, попереду ще прильот, і ще. І тут десь позаду вибух. Зараз я розумію, що то було десь дуже далеко, на іншому кінці посадки. Але мене вже торкнуло. В голові пульсує одна думка:
– Все, обложили, не вийти, не прорвемось…
Зі ступору мене вивела Ку. Вона прошипіла мені в спину абсолютно брутальним тоном:
– Ну шо бл*, тут будемо загорать, чи кудись підемо?
Прильоти попереду стали не такі щільні. Мене попустило, я піднявся.
– За мною!
Ми зрізали по полю, обходячи те перехрестя. Шальна міна вибухнула метрах в 30 від нас, нікого не зачепивши. Вийшли.
Вже потім, думаючи про ці випадки, я зрозумів, у чому була річ. Коли ти в бою – ти зосереджений на роботі, голова працює ясно. Звісно, ти боїшся, але ти контролюєш той страх. Ти чуєш, як підлітає міна, наче кусочок льоду починає ворушитись десь внизу живота. Але ти контролюєш це почуття. Ти присідаєш на дно шанця, вибух, і ти одразу підводишся, треба далі робити роботу. Все під контролем.
А в цих двох випадках я подумки вже був дома. Вже розслабився. І мене ледь не покарали за це. Добре, що зміг зібратися.