19 квітня 1920 року в українській армії офіційно запроваджено вітання «Слава Україні!». Це гасло, що зародилося у буремні роки боротьби за державність, пережило десятиліття репресій, поневолення й інформаційного знецінення – і стало офіційним військовим вітанням вже в незалежній Україні. І сьогодні, як і сто років тому, це більше ніж просто слова – це формула національної гідності, тяглість традиції і бойового духу.
Гасло «Слава Україні!» активно поширюється у 1917–1920 роках, коли на уламках російської імперії постала Українська Народна Республіка. А до того, як зауважують історики, таке гасло було поширене серед харківських студентів. Цікаво, що ще в середовищі Кирило-Мефодіївського товариства серед його братчиків було поширене це гасло, а тому, зокрема, й подибуємо його у Шевченка. Під час організації Армії УНР військове звернення «Слава Україні!» – з відповіддю «По всій Україні слава!» – стає символом бойового побратимства, самопожертви та прагнення до вільної держави.
Згодом вітання набуло поширення серед еміграції, зокрема в середовищі Організації українських націоналістів (ОУН), а у роки Другої світової війни – в підрозділах Української Повстанської Армії (УПА), де відповіддю стало: «Героям слава!». У підпіллі, серед лісових схронів та в пекельних герцях каральних операцій, ці слова стали молитвою визвольного руху. У повоєнний радянський період гасло було заборонене, а будь-яке його вживання прирівнювалося до «буржуазного націоналізму». Проте вітання жило – в родинах, що берегли пам’ять про повстанців, у таборах радянського ГУЛАГу, серед діаспори в США, Канаді, Аргентині.
«Слава Україні!» стали казати на мітингах українців в еміграції, на спортивних змаганнях, у часи відродження незалежності у 1990-х. А в XXI столітті гасло повернулося на центральні площі вже незалежної України. Під час Революції гідності «Слава Україні!» знову стало всенародним вітанням – цього разу не лише як військове, а як громадянське, національне. Від барикад Майдану до окопів на Донбасі та графіті у Криму це звернення стало знаком сили, символом пам’яті про загиблих і маркером української ідентичності.
У 2018 році гасло «Слава Україні! – Героям слава!» офіційно затверджене як вітання у Збройних силах України, Національній гвардії та Національній поліції. Тим самим історичне вітання 1920 року повернулося до української армії після майже століття. Це гасло не є простою історичною формулою. Фіксуємо собі, що це доказ тяглості українського державного, військового та культурного буття. Те, що пережило репресії, війни, брехню та окупації і не зламалося, не втратило сенс, а навпаки – загартувалося у вогні і повернулося туди, де йому місце: у серце нації. До слова, маємо також і сталеве «Слава нації – смерть ворогам», гасло, що пробуджує націю. І це вже крик крові, що пам’ятає все. Моральний імператив нації, яка бореться за життя. Вітання «Слава нації – смерть ворогам» розрізає комфортну тишу пристосуванського пацифізму і зручного нейтралітету хатоскрайства. Це гасло боротьби, правди і чину. «Слава нації – смерть ворогам!» не вигадали у штабах чи офісах. Воно гартувалося там, де смерть дихає в обличчя – на передовій, у катівнях, на барикадах, у вогні повстань. Це гасло не для безбарвних. Це гасло для тих, хто розуміє, що нація – це не етнографічний експонат, а живий організм, який або бореться, або гине. «Слово, чому ти не твердая криця?», – питала Леся Українка. Але ось уже й криця! Тільки сталевим українським воїнам досі бракує зброї, аж змушені просити ми по всьому світу з простягнутими руками. Адже як там у Міхновського: нація без меча – покірна худоба, чи не так? А він ще на початку XX століття окреслив межі української незалежності не як право, а як обов’язок. Його «самостійна Україна від Карпат до Кавказу» починалася не з прохань і резолюцій, а з постановки питання: або ми господарі, або нас нема. Його ідея про боротьбу «до повного знищення ворога» не є екстремізмом. Це є гігієна визвольної боротьби. Бо хто не позначає ворога, той зраджує своїх героїв. А ось Дмитро Донцов – головний ідеолог українського інтегрального націоналізму – попереджав: нація, яка не має волі до боротьби, перетворюється на масу. Гасло «Слава нації – смерть ворогам» втілює його три головні постулати: фанатизм ідеї, релігійне почуття до нації та готовність до безкомпромісного чину. Воно розбиває отруту малоросійства, колоніальної покори і комплексу меншовартості. Це гасло не про ненависть як таку – натомість про чітке усвідомлення, хто є своїм, а хто є чужим. Це про моральну вертикаль. Про кордон між світлом і темрявою. Не можна не згадати в цьому ключі і Степана Бандеру, який ясно розумів, що перемогти можна тільки тоді, коли не боїшся діяти. Для нього націоналізм був не теорією, а обов’язком перед мертвими і ненародженими. Гасло «Слава нації – смерть ворогам» – це не відгомін радикалізму, але духовна дисципліна боротьби, в якій ворог не має бути перевихований, а мусить бути знешкоджений. Пам’ятаймо: хто не з нами – той проти нас. Хто проти нас – той наш ворог. А з ворогами нема толерантності, є тільки спротив. У чому сила цього гасла? Воно не боїться правди. Ворог є. І доки він існує, не можна спати спокійно. Бо справжній мир можливий лише після перемоги. А перемога – не компроміс, а знищення загрози. Це гасло повертає нас до природи боротьби. До категорій, що нині здаються застарілими: честь, вірність, обов’язок. Воно – лаконічне, як удар. Гостре, як штик. Тверде, як українська земля, що пам’ятає і Голодомор, і Крути, і Бучу. Тяглість поколінь в тих гаслах. Від Міхновського до воїнів УПА. Від повстанських загонів до сучасних Збройних сил. Це гасло звучить на блокпостах, у тилу, на передовій. Воно – частина великої спадкоємності, де кожне покоління українців змушене знову виборювати своє право на існування.
У наш час постпостмодерних постправд навіть найсвітліші поняття можуть бути спотворені. Російська пропаганда наполегливо намагається очорнити гасло «Україна понад усе!». Їхня мета очевидна: зруйнувати моральну правоту українського спротиву, знецінити патріотизм і посіяти сумнів у серці нації. Проте правда полягає у тому, що це гасло – не про перевагу над іншими народами, а про жертовну любов до свого. Любов до України – це не злочин. «Україна понад усе» – це фраза, в якій закладено те, що природно для кожної вільної нації: ставити свою державу, її честь, безпеку, майбутнє і гідність вище за особисті вигоди, вище за страх, вище за байдужість. Це – формула вірності, а не формула зверхності. За Шевченком:
Свою Україну любіть,
Любіть її… во врем’я люте,
В остатню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.
Кожен народ має право на своє «понад усе». Тільки нам постійно вороги і підбрехачі-запроданці намагаються нав’язати думку, що лише українці не мають права ставити свою державу на перше місце. Хоча у всьому світі це норма. Коли американці кажуть «America first», чи має право чужоземець вказувати їм, як жити і чого прагнути? Звичайно, ні! Адже «в своїй хаті своя правда і сила і воля», як заповідав Шевченко. Поляки кажуть Polska ponad wszystko, французи – La France avant tout, і ніхто не звинувачує їх у фашизмі чи шовінізмі. Олена Теліга, яка загинула в Бабиному Яру зі словами «Я не покину України – навіть у смерті», не бачила іншого сенсу життя, крім боротьби за українську державність. Її вибір – жити так, щоб навіть смерть була актом вірності – це і є втілення «понад усе». Степан Бандера наголошував: «Нація понад усе – понад партії, класи і особисті інтереси». Це не заклик до диктатури, а до морального пріоритету. Бо нація, що ставить себе на останнє місце, стає здобиччю. А Іван Франко писав: «Ми мусимо дбати, щоб з рідного кореня виросло дерево, а не паразит». Це гасло – коренева формула українського самоствердження. «Слава Україні» і «Україна понад усе» – це одне ціле. Шевченко пророчив:
І оживе добра слава,
Слава України!
І ця слава оживає саме тоді, коли українці не лише говорять: «Україна – понад усе», а й мають це за чин. Бо це – вибір. Усвідомлений вибір бути не об’єктом історії, а її творцем.