19 березня 2025 року відійшов у засвіти координатор Духовної Ради Майдану, архієпископ Степан, в миру – Олександр Негребецький.
Надзвичайно мудра та світла Людина, яка значну частину своєї життєвої сили віддала служінню Українському Народу та Україні.
Для мене він був Старшим Другом, Наставником, одним із моїх «неформальних» Вчителів.
Філософська глибина, вміння бачити те, що інші не бачать, глибоке розуміння духовної та фізичної природи людини, здатність по-справжньому формувати Власну Думку та навчати цьому інших людей – маленький перелік того, що я встиг почерпнути від Владики Степана.
Пропоную увазі наших читачів одну із моїх численних розмов із архієпископом Степаном.
Висловлюємо співчуття рідним та близьким Владики Степана. Вічна пам’ять видатному Українцю та Світлій Людині!
– «Бог створив Людину за образом і подобою своєю, і вдячна Людина відповіла йому тим самим» – цю цитату приписують Марку Твену. Як ви можете прокоментувати цю фразу?
– Розпочну з привітання. Хай Бог шанує всіх українців по духу, і тих, хто шанує Український Дух – Дух Свободи, Дух християнської любові та відповідальності. Щодо слів класика: дуже люблю гумор і гумористів, особливо, коли в гуморі закладений дуже глибокий зміст. Але почну здалеку. От ми нині з вами спілкуємося серед дубів і сосен. Вам кращого храму потрібно? Більш глибокого свідчення гармонії світу та досконалості його творення? Природа… Так от. Я вже казав: для того, щоб не плутатись у сентенціях, не перегортати скирти макулатури, написані нашими філософами, богословського і небогословського напрямів, де йдуть нескінченні лінійні комбінації схоластики й догматизму, треба стати на першопоняттях. Розділити їх: ми говоримо про віру – як суб’єктивну якість, внутрішній світ людини, індивідуальний, який відповідає нашому его; говоримо про сповідання цієї віри людиною або соціумом. Тут уже з’являється поняття релігії. Далі будемо говорити про церкву. Утім, я говоритиму про Церкву не у широкому розуміння, що її Глава – Ісус Христос, Церква – Небесна. Я говоритиму саме про церкву з маленької букви, про церкву на землі. Як і коли вона утворилася? Як вона розвивалася?
Очевидно, церква до християнської реформи Костянтина та церква після першого Вселенського Собору – це дві різні церкви. На першому соборі були представники понад 200 церков і всі вони були автокефальними. Ніхто нікому не нав’язував свою думку та всі були вільні. Сперечалися в поняттях, у сприйнятті Бога – для державних потреб це все не підходило. Потрібна була певна уніфікація. Її почали. Продовжуючи цю уніфікацію протягом століть, розробляли таку концепцію парадигми віри, в якій треба було виховувати, яка б влаштовувала владу – і відкриту, і приховану.
Ми віримо, що Бог сотворив чоловіка за подобою своєю. Ми віримо, бо ми ж бачимо, що Людина – творець. От, наприклад, тварини не наділені нашою здатністю творити, нести відповідальність – у них є інстинкти. Водночас потрібен був такий образ Бога, така модель, яка б влаштовувала імператора. Так і утворилася (як я її називаю) Візантійська модель церкви. Я особисто вважаю, що Володимир не хрестив Русь. Бо християнство було до Володимира – він приніс на Русь саме Візантійську модель церкви. Імперську модель, яка поступово перекочувала в Залісся. І вже там разом із азійською побудовою державних механізмів, деспотизму, зневаги до волі людини, зневаги до людської гідності перетворилася в того монстра, який нині має назву «російське православіє». Його наслідки ми наразі спостерігаємо на наших східних кордонах, наслідки якого відчуває нині Херсон та інші. Хоча це віддалені наслідки. Перші були, коли знищили Дніпро, набудувавши згори донизу ГЕСи, до речі, і зі стратегічної військової мети. Я сподіваюся (може, я й не доживу) на час, коли зверху донизу Дніпро буде свобідним. Дніпро залишиться символом Духу, Свободи, опори, яку ми всі відчуваємо.
Раніше ми багато говорили про Шевченка. Сьогодні згадаємо, як він охарактеризовував цю імперську церкву:
«…Храми, каплиці, і ікони,
І ставники, і мирри дим,
І перед образом Твоїм
Неутомленниє поклони.
За кражу, за войну, за кров,
Щоб братню кров пролити, просять
І потім в дар Тобі приносять
З пожару вкрадений покров!»
У парадигмі християнства основному принципу Євангелія «по тому взнаю, що ви мої – як любитимете одне одного…» – це ніяк не відповідає.
Що таке любов до ближнього? Це насамперед відповідальність за нього, вміння сказати йому правду, але так, щоб його не принизити. Симоненко написав:
«Помилялись не тільки люди,
Помилялись навіть святі.
Згадайте: Ісус від Іуди
Мав останній цілунок в житті.
Ми не святі, не боги, а значить,
Не варто втішати себе дарма.
Але, як твій промах
Лиш ворог бачить, –
Друзів у тебе нема!»
Якщо справжні друзі, люблячі, вони підставляють плече. Це тільки про те, як ми бачимо про святих: продав майно все, роздав жебракам, а сам пішов десь там Богу молитися. «Не давай голодному рибу – він вдавиться. Дай вудку і навчи ловить». А майно треба використати для того, щоб навчити жити, мислити, сприймати.
Отже, я особисто бачу церкву як скарбницю духовності народу.
– Це те, якою вона повинна була би бути…
– …І як те джерело, з якої витікає оцінка культури: праці, поведінки, захисту ближнього, захисту довкілля, даного людині. Іншої інституції, ніж церква, наразі в суспільстві немає.
– Але і форма теперішньої церкви категорично не підходить для цього.
– Я її й не створював, Назаре. Я прийшов у церкву служити досить пізно. Мене більше цікавила педагогіка і наука впринципі. Але мені здалося, що саме через церкву можна впливати на суспільство. У багатьох випадках церква стає опорою для суспільства, що ми й побачили на Майдані. Зверніть увагу, що кругом були священники: на барикадах, біля барикад. Правда, там не було священників деяких конфесій (сміється).
– І деяких українських до моменту втечі януковича…
– Ремарка. Через, власне кажучи, неукраїнськість політичної влади України, і навіть безпосередньо після 2014-го, ми маємо нинішні церковні проблеми. Нещодавно переглядав запис, де я особисто з трибуни Майдану запропонував зняти з реєстрації церкву московського патріархату. У 2014 році! Майдан проголосував – це було рішення Майдану. Потім я вручав настанови Майдану Порошенку і казав: не будеш виконувати – будемо по різні боки барикад.
– Він же на той час був діючим дияконом…
– …він був діючим дияконом московського патріархату і тим не менш взяв на себе відповідальність іти президентом Українського Народу.
– Іти президентом України, а не Українського Народу. На жаль.
– На жаль… але це вже інше питання.
– Вертаючись до Шевченка. Ми вже порушували питання, як він сприймав церкву, але якраз у форматі того, що ви сказали про Візантійську модель, як він вживав «Церков-Домовина. Розвалиться» тощо… Що він мав на увазі?
– Він мав на увазі, що ми розкуємося. Пригадайте в кінці «Кавказа», що «і Тобі помоляться вільні люди». Я не буду навмисно точно цитувати, щоб усі зацікавлені відкрили «Кобзар» і прочитали це. «А поки що течуть ріки… Кровавії ріки»…
– Воно так і є…
– Треба бути оптимістами. Я думаю, що воєнна перемога забезпечить і духовну перемогу. Нині воює не держава Україна з державою російська федерація, сьогодні воює вільний Український Дух, дух Русі, якщо хочете, з духом азійського деспотизму. І не тільки з ним.
– Проблема в тому, що носії цього вільного Українського Духу сліпо не бачать ворога всередині України та інших ворогів на міжнародній арені.
–На жаль… Ну, Шевченко як сказав: «Якби ви вчились так, як треба, //То мудрість би була своя…». Ви знаєте, два дні тому мені пощастило бути на Байковому кладовищі. Пішов на могилу Лесі Українки – це дуже для мене важливе місце. Я вважаю її не тільки видатною поетесою та філософом, я бачу в ній одного з духовних лідерів. З її заповітом: «Ні, я жива, я буду вічно жити, я в серці маю те, що не вмирає». І от поки ми маємо в серці те, що не вмирає, Україна буде жити.
Також на кладовищі я побачив двох дівчат. Запитав у них, чи влаштовує їх написане на пам’ятнику, мовляв, «она понімала інтереси трудящихся». Вони кажуть: «Ні». Запитав: якщо ви сюди прийшли – читали «Оргію», «У пущі», «Бояриню», «Руфін і Прісцілла»… Ці дівчатка, які отримують нині вищу гуманітарну освіту, навіть не знали, що в Лесі Українки були такі твори. Наші філологи, вчителі, випускники бувшого Горького (нині НПУ ім. Драгоманова) не знають Шевченка, Франка, Нечуя-Левицького тощо, і не можуть прищепити любові до своєї літератури та культури.
Якраз коли зносили пам’ятник Леніну, був на трибуні Майдану та сказав: коли Леніна винесли ногами вперед, в москві заспівали частівку – «дєдушка умер, а дєло живьот, лучше би било наоборот». То й ви не пам’ятника перше зносьте, а з голів приберіть те лайно, яке десятиліттями вбивали в голови наші так звані філософи.
– Тут виникає певна суперечність, яку важко розв’язати. Ми хочемо, щоб в системі освіти вивчали твори, які б формували справжній український тип світогляду. Але як це може з’явитися в нашій системі освіти за умови, що вся влада належить насправді ворогам України. Виходить, що всі ці речі ми можемо дізнаватися завдяки самоосвіті.
– Її також треба спонукати. Ми наразі маємо таку могутню річ, як соціальні мережі. У них треба виходити не з тими сентенціями, з якими виходять ведучі багатьох телеканалів. Погано виконані копії тих скабєєвих, де йде суцільна лайка, прокляті москалі, прокляті вороги… Та скільки їх можна лаяти? Виростіть своє, покажіть своє. Як іде епідемія холери, то не кричи «холера», а мий руки та овочі.
– Вони не зацікавлені у вирощуванні українського.
– Значить ми повинні бути зацікавлені у вирощуванні українського. Ми повинні брати на себе відповідальність. Не можна так про себе говорити, але я ще впринципі не старий, то беру на себе відповідальність (сміється). І не скидаю відповідальності, яку взяв на себе ще у 60-х роках. Тому що і я відповідаю за те, що ми сьогодні маємо. Десь була непринциповість, можливо, десь промовчалося… Але знову ж таки: не всі могли піти за Стусом. Сьогодні б взагалі нікому було щось робити. Всі ми люди і робили помилки.
Насамперед, і я завжди про це говорив, треба вчити мислити, вчити читати, розуміти написане і будувати своє: «В своїй хаті своя й правда, // І сила, і воля».
Оскільки ми говорили й про Дніпро:
«Нема на світі України,
Немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра,
Добра святого. Волі! волі!
Братерства братнього!..»
Європа, Європа… Чекайте. І що? І що там з’явилося нового? Я не юрист, але хотів би порівняти Римське право і Руську правду, подивитися на духовне підґрунтя одного та іншого документів. Бо де закріплені звичаєві права, виходимо на духовність, якій відповідали звичаї. Тому наш Майдан був унікальним – у світі такого другого не було. Це не тому що, мовляв, українці Богом вибрані. У світі, в якому є гуманітарна катастрофа, на передньому плані гинуть українці. Не тільки гинуть, а й перемагають.
– Війна творців і паразитів.
– Так. Ми з вами колись говорили про творців і браконьєрів, то нині треба переключити на творців і паразитів. Паразитів внутрішніх і паразитів зовнішніх.
– І звільнитися від одних, і від інших.
– Правильно! Тоді, власне, ми й скажемо, що Марк Твен мав рацію (усміхається).
Підготувала Діана Царук.