На тлі нових палких мовних дискусій, у центрі яких опинилася актриса Л.К., яка проживши життя в Україні і відзнявшись в найзнаковішій українській кінострічці, так і не стала українкою за своєю ментальністю, я маю кілька своїх думок.
Ментальність – досить складний термін, якому можна присвятити ціле наукове дослідження. Сюди входить не тільки володіння мовою (і задоволення від володіння нею!), а ще й підсвідома позитивна реакція на все те, що пов’язане з українським побутом, з матеріальною і нематеріальною культурою народу. А ще має бути тісний зв’язок з українською спільнотою, з нацією і народом, який є носієм і гарантом невмирущості цієї ментальності.
Виходячи з цього, можу сказати, що, на жаль, в сучасній Україні надзвичайно мало людей з українською ментальністю мають вплив на широкі маси народу, тобто допущені до інформаційного простору держави, до наявних в ній ЗМІ.
Скажу точніше: сьогодні практично всі основні державотворчі та світоглядні важелі країни зосереджені в руках людей далеко не українського менталітету. І звідси така неймовірна глухота до українських митців, до питомого українського мистецтва і взагалі до культури народу. Того мистецтва і тієї культури, які не просто використовують фонетику і лексику мови, а ще й глибоко і точно оперують символами свого народу.
Зараз знову здаватимуся єретиком для новітніх «українореформаторів», але ці панове зробили своїми надзусиллями значно більше шкоди, аніж користі.
Тобто до останнього часу в Україні існувало три категорії громадян:
1. Ті, що користуються мовою і люблять українську традицію і культуру.
2. Ті, що говорять російською, але цілком лояльні до української мови і культури.
3. Відверті неприйнятики всього українського і відкриті українофоби.
І якщо раніше я дуже легко розрізняв і характеризував ці категорії, то сьогодні все значно ускладнилося – вчорашні хитрі вороги-українофоби заговорили українською і наповнили собою наш інформаційний простір, так і не впустивши до нього ментальних українців. І стали чи не святіші за Папу Римського!
А в третій категорії українофобів залишилася дуже нечисленна купка людей, заскорузлих з різних причин у своєму «совєтському» російськоментальному життєвому досвіді.
І саме на них – найменш небезпечних і нечисельних, направлена сьогодні вся хвиля нашого гніву і обурення. Так, безумовно, справедливого, але зовсім неефективного. Тому що найнебезпечніші вороги української культури сьогодні перевзулися і найняли собі спічрайтерів і консультантів серед ментальних українців, яких тема грошей хвилює значно більше за всі морально-філософські теми.
Отож, прикро, як наша енергія витрачається на щось несуттєве, що відволікає від головного.
А головне полягає в тому, що жодне суспільство ніколи не було і не буде однорідним і монолітним, як бетон. І навіть у найстрашніших умовах тоталітаризму чи ще якогось мракобісся, завжди залишаються особистості, які випромінюють світло. У нашому випадку – Світло української Душі. І головне, аби це Світло прорізало найчорнішу темряву. Як уже бувало в історії.
І щоб ви остаточно переконалися в цьому, я пропоную вам прочитати кілька цитат зі щоденника українського радянського кінематографіста і письменника Олександра Довженка. Між іншим, двічі Лауреата найпрестижнішої в срср Сталінської Премії.
Далі багатьом «залізбетонним псевдопатріотам» пропоную відкласти цей текст, а людям мислячим і тонким відчути за цими зболеними рядками Майстра справді УКРАЇНСЬКУ МЕНТАЛЬНІСТЬ і Душу, яка в найскладніші часи продовжувала жити категоріями свого народу.
Неймовірно, аж до мурашок сприймаються його глибокі рядки про війну, яку пережив (і зараз переживає!) український народ. А щодо зачинщиків цього лиха варто лише змінити одне прізвище на інше і все стає зрозуміло. Зокрема те, що наш народ вкотре опинився в епіцентрі знищення. Але не може вірно протистояти цьому, бо не бачить істинних причин і мотивів.
Отож, цитати зі ЩОДЕННИКІВ ДОВЖЕНКА.
«2 IV 1942
Написати б новелу чи епізод... про долю і характеристику народу, що протягом століть втрачав свою верхівку інтелектуальну, що кидала його з різних причин і діяла на користь культури польської, руської, лишаючи народ свій темним і немічним в розумінні передової культури. Про відсутність вірності, про легку асиміляцію і безбатьківщину. Про байдужість до своєї старовини й історії. Пригадати тільки наші пам’ятники старовини, всі вони в г... і занепаді. Наша урядова верхівка в цих справах, на жаль, нікчемна і розумово слабенька, провінційна, що і знайшло своє жалюгідне завершення…
5 IV 1943
Уже сталося саме найстрашніше, чого я так боявся. На південному фронті… є полонені українці, нібито з добровольчих батальйонів, їх розстрілюють, звичайно, так що й сліду од їх не зостанеться. Проклятий Гітлер! Скільки ж народу спантеличить і загубить, скільки сліз, скільки буде розстрілів і які страшні козирі знову даються негідникам... вперед на много літ, скільки поживи для помсти і нищення народу. На українських ланах і селах, в огні і полум’ї вирішується доля людства, вирішується велетенська проблема світової гегемонії, вирішується доля людства на нашій долі. Така нещаслива, земле наша. Така наша доля нещаслива… Скільки ж темної шушвалі ненавидить наш народ. Скільки нужі повзає по народному тілу.
Народу одпущено страждань такою мірою, такою новою небаченою мірою, про яку навіть і не підозрювало людство.
6 ХІ 1943
Україна поруйнована, як ні одна країна в світі. Поруйновані й пограбовані всі міста. У нас нема ні шкіл, ні інститутів, ні музеїв, – ані бібліотек. Загинули наші історичні архіви, загинуло малярство, скульптура, архітектура. Поруйновані всі мости, шляхи, розорила війна народне господарство, понищила людей, побила, повішала, розігнала в неволю. У нас нема майже вчених, обмаль митців...
26 XI 1943
Німці пограбували нас найлютішим грабунком: вони забрали до Німеччини наших дітей. Множество підлітків років по 12-13 вивезено до Німеччини для онімечування і роботи. Множество дітей одірвано од своїх дурних і нещасних матерів, що породинно виїздили до Німеччини, і завезено безвісти. Фашисти нанесли нашому нещасному народу рани не тільки сьогодні, а й на майбутнє, і ми довго-довго це почуватимем…
Учора Б. розповідав мені, що ні в Англії, ні в Америці «Битва за Україну» не йде. Закляті наші друзі союзники, що ненавидять нас і зневажають, прагнучи до нашого ослаблення, коли не загибелі, оці наші друзі і дозувальники нашої крові не захотіли показувати своїм народам нашу криваву картину…
Ми славні воїни, але у нас не вистачило звичайної людської доброти до своїх рідних людей. У цьому оповіданні я якось напівсвідомо, себто цілковито органічно, заступився за народ свій, що несе тяжкі втрати на війні. Кому ж як не мені сказати було слово на захист, коли отака велика загроза нависла над нещасною моєю землею. Україну знає лише той, хто був на ній на її пожарах сьогодні, а не по газетах чи салютах обчислює її перемоги, втикаючи паперові папірці у мертву географічну карту. Смутно мені…
Один з парадоксів нашого часу є наявність у многих людей ідеї визволення Батьківщини од ярма гітлеризму без змісту самої ідеї. Є командири і політпрацівники, що два роки проливають свою кров... не жаліючи свого життя, воюють за визволення Батьківщини і, визволивши той чи інший скривавлений сплюндрований її шматок, поводяться зі звільненими людьми грубо, недобре, а часом і жорстоко, як із чимось винуватим, ворожим, підозрілим, забуваючи, що Батьківщина – це не тільки земля, а рідні люди, плоть од плоті яких вони є. У них ідея гола і мертва. Що затьмарює їм душу, що засліплює очі? Те саме, що й до війни. Якийсь дефект виховання і стилю нашого життя. Холод формалізму…
Народ український загине в цій війні, товариші патетики. Не озлоблених темних жорстоких молодців треба посилати б за військом у трибуналах, а цілителів духовних ран і каліцтв, чутливих і розумних, що знають ціну крихотці добра в лиху годину. Народ наш загибає... Гине... Велика тризна.
Як я жалію, що я вже не молодий, що не мені вже носити меч воїна і молот чи сокиру робітника-будівника своєї безконечно любимої землі, розореної, поруйнованої і тим кращої й милішої моєму серцю. Я працював би день і ніч хоч сто років і ніколи б не знав ні втоми, ні нудьги, і ніколи б не надокучала мені робота. Коли б не серце, вимучене й знесилене од болю…
Якщо вибирати між красою і правдою, я вибираю красу. У ній більш глибокої істини, ніж у одній лише голій правді. Істинне тільки те, що прекрасне. І коли ми не постигнемо краси, ми ніколи не зрозуміємо правди ні в минулому, ні в сучаснім, ні в майбутньому. Краса нас всьому учить. Ся проста істина лишилася, проте, не признаною, особливо ворогами високих мислей і почуттів. Краса – верховний учитель.
Доказ цьому – мистецтво: малярі, скульптори, архітектори, поети. Що б нам лишилося од Риму, од Ренесансу, коли б їх не було?
31 І 1945
Сьогодні роковини моєї смерті.
Тридцять першого січня 1944 року мене було привезено в Кремль. Там мене було порубано на шмаття і скривавлені частини моєї душі було розкидано на ганьбу й поталу на всіх зборищах. Все, що було злого, недоброго, мстивого, все топтало й поганило мене.
Я тримався рік і впав. Моє серце не витримало тягаря неправди і зла. Я народився і жив для добра і любові. Мене вбила ненависть і зло великих якраз у момент їхньої малості».
Про автора: Анатолій Матвійчук – Народний артист України, поет, композитор, журналіст, телеведучий, музичний аналітик, педагог, науковець.