У структурі Міноборони України працює Центральна телерадіостудія, яка є високоякісним військовим ЗМІ нашої держави. Її очима та голосом є так звані журналісти в погонах — військові журналісти. Яка місія військового журналіста, як проходить день воєнкора на передових позиціях та які історії з фронту навчають вірити у неможливе дізнаєтеся в нашому інтерв’ю. Про це журналістка «Сурми» Оксана Кріт розпитала в офіцера, військового журналіста ЦТРС МОУ Олега Дудки.
— Олегу, ти проходиш службу в Центральній телерадіостудії МОУ, де функціонують дві потужні медіаплатформи — Військове телебачення України та Військове радіо «Армія FM». У якому підрозділі ЦТРС МОУ ти зараз працюєш та у чому саме полягають твої обов’язки?
— Працюю в структурі Військового телебачення України. Моє завдання — максимально якісно та оперативно, з перших уст висвітлювати події з фронту, як воюють наші хлопці, чим знищують кацапів, як вони це роблять. Знімаю обстановку по окремих ділянках фронту — це різного типу репортажі, сюжети, інтерв’ю, відеонариси про наших військових.
— На військові позиції журналістам рекомендують прибувати лише з військовими. До того ж, про свій приїзд варто заздалегідь попередити армійців та узгодити маршрут, щоб не наразитися на додаткові небезпеки. Як відбувається цей процес у тебе?
— Основна відмінність військових журналістів від цивільних журналістів — це те, що ми офіцери, розуміємо ризики, як все це відбувається та організовується. Дійсно, цивільному журналісту для того, щоб поїхати на передній край і відзняти певний матеріал, потрібно дуже багато аспектів врахувати — від супроводження до якихось бюрократичних моментів. Військовим журналістам із цим простіше. Журналісти ЦТРС перебувають у зоні бойових дій, у нас тут повністю налаштована робота. Звичайно, ми працюємо з пресофіцерами бригад, з ними їздимо до хлопців на позиції. Плюси роботи військового журналіста: коли ти приїжджаєш до військових у військовій формі, це діє так, що хлопці бачать — ти теж військовик і з ними на одній хвилі, і це дуже допомагає швидко налагодити робочий знімальний процес.
— Яка роль Військового телебачення України в українському медійно-інформаційному просторі, на твою думку?
— Військове телебачення України та Армія FM були важливі як до 24 лютого, так і після повномасштабного вторгнення. Щодо Військового телебачення України, то воно фокусується лише на висвітленні діяльності Збройних сил України. Тобто у фокусі саме військові, життя української армії.
Зараз Військове телебачення випускає проекти «(Не)відомий фронт», «Воєнкор», «Під прицілом», «Сила спротиву», «Привіти з війни» (військовослужбовці передають вітання своїм рідним та близьким), відеоуроки #РухОпору, освітній проект «Право знати» (про міжнародне гуманітарне право та правила війни), телепрограму «Воїн — це я». Усі наші проекти зібрані та розміщені на каналі в YouTube: https://www.youtube.com/user/ctrsTVua/videos
Моя суб’єктивна думка, що саме військові можуть розказувати цивільним про військових так, щоб люди розуміли роботу війська зсередини. Тому що коли цивільний розповідає цивільним про військових, то багато важливих моментів упускаються з уваги. До того ж, в інформаційному полі України, у новинах 80% — це матеріал з фронту. Зараз акцент уваги всього населення країни зорієнтований на фронт — Запорізький, Миколаївський напрямки, Луганська, Донецька області. У Військового телебачення є прессгрупи по кожному з напрямків, які оперативно та вчасно подають інформацію. Ми показуємо те, чого не показують інші новинні платформи — як хлопці працюють з мінометів, градів, сидячи в лісі за сто метрів від орків. Військові журналісти ЦТРС МОУ на одному клаптику землі з нашими армійцями. ЗСУ працюють на позиціях, а ми показуємо, як вони це роблять.
Найважливіша роль Військового телебачення зараз — показати українцям і світу, як іде війна, як люди її переживають, щоб та людина, яка перебуває на Закарпатті, зрозуміла ту людину, яка перебуває в Богородичному. Бо одне діло бути на Закарпатті, а друге діло — в Богородичному. Це велика різниця.
— Знаю, що зараз ти на ротації на східному напрямку України. Як проходить день воєнкора саме там? Чи близько ти до нульовоих позицій?
— Розповідаю. На східному напрямку української оборони день журналіста починається з формування завдання на день. Ми сконтактовуємося з пресофіцером однієї з бригад, запитуємо, що у вас є цікавого, куди можете нас повезти, що показати. Він каже, наприклад, ми можемо показати, як працюють хлопці з градів. Я як військовий кореспондент одягаю спорядження, беру техніку, і з колегами їдемо автівкою на точку до військових. Військові на позиціях уже попереджені про наш приїзд. Знайомлюся з армійцями, спілкуюся, а потім вже починаю працювати з камерою. Мене життя навчило не випускати камеру з рук, бо часто бувало, що найцінніші кадри відбувалися тоді, коли я не знімав. В середньому зйомка триває 4-5 годин. Приїжджаємо на базу, як правило, після обіду, і починається процес злиття матеріалів та монтажу. На монтаж середнього сюжету зазвичай іде від 2 до 3 годин, в залежності від складності монтажу. І в той же самий день ми випускаємо цей сюжет.
Нещодавно був на позиції за 110 метрів від кацапів, а то й менше, коли йшли по стежці. Але раз на раз не попадає. Також виїжджаю знімати роботу з градів, які працюють за 7 чи 10 км від русні. Загалом дистанція дуже великої ролі не грає, тому що коли ти знімаєш артилерію, то ризик, що прилетить у відповідь, високий. Не треба забувати, що ворог, може, і не такий навчений, як наші військові, але все ж таки заряджати і стріляти вміє, техніки та особового складу в нього багато. Перебувати на позиції за 10 км від лінії вогню також складна робота — лежати на животі під час артобстрілу чи в перекритій щілині. Частіше за все ми виїжджаємо на передню лінію оборони.
— Яке екіпірування у спецкореспондента ЦТРС МОУ? Без чого військовий журналіст не поїде на ротацію?
— Найосновніше екіпірування військового журналіста — це камера. Ну і, звичайно, враховуюючи, що ми працюємо в районі бойових дій та виїжджаємо на позиції, це обов’язково засоби індивідуального захисту — броня, каска, аптечка. Я екіпіруюся повністю як військовий. Можу виконувати бойові завдання, як і хлопці, але плюс я маю ще й камеру.
Найважливіша зброя, яка є в мене, вважаю, що це все-таки камера, бо моє завдання тут — показувати людям, як наші хлопці воюють. Тому камеру я бережу дуже сильно.
— Які уміння та навички з мирного життя пригодилися на службі зараз?
— Я військовий від самого народження, скажемо так. Закінчив військовий ліцей, потім Військовий інститут КНУ імені Т. Шевченка. Те, що мені дав інститут і те, що я сам навчився — так, це мені дійсно допомагає зараз.
Спорт допомагає максимально. Зараз на службі спортом займаюся мало через брак часу. А в інституті я активно займався спортом і та база, яку натренував за час навчання, допомагає мені сьогодні. Як правило, позиції наших військових розташовані в лісистій місцевості, де повно ярів, і відстані між позиціями доволі довгі. Спека, ідеш по ярах з камерою, броня на тобі — фізична підготовка рятує. Вона відграє важливу роль навіть у тому, щоб встигати йти за хлопцями, не загубитися від них, не бути обузою.
І також вміння комунікувати та знаходити спільну мову. Військові це, перш за все, люди. Спочатку треба розговоритися з хлопцями, щоб вони зрозуміли, що зі мною можна працювати, що я не з якоїсь там жовтої преси. І крутий матеріал насправді виходить з людьми, які спочатку не виходять на контакт, а зрозумівши, що ти свій, — розказують найцікавіше.
– А чому, на твою думку, варто навчити цивільних, щоб вони сприяли роботі ЗСУ, а не заважали?
Для мене не існує різкої градації між цивільними та військовими. Всі люди і кожен з нас займається тим, чим він займається. Якщо я військовий, то хтось бізнесмен чи вчитель. І якось градації в цьому не повинно бути. Усім нам треба вчитися цінувати те, що ми маємо. Перш за все, свою державу. Всі ми розуміємо, що на 6-ий місяць війни втома — це нормально. Від військових до цивільних, усім потрібно розуміти, що якщо зараз ми не будемо працювати на перемогу, то за нас Україну Незалежну ніхто не побудує. І ми повинні розуміти, що саме зараз карбується та сильна Україна, яку ми хотіли і яка у нас обов’язково буде. Важливо пояснити людям, що буде у разі того, якщо вони сьогодні кинуть те, за що ми вже пів року гаряче проливаємо свою кров. Армія потребує постійної підтримки громадян — від гуманітарки до добрих слів. Українців треба вчити любити Україну та боротися за неї, а не втікати.
— Які історії війни, безпосередньо з фронту тобі особливо запам’яталися?
— Історій дуже багато. Траплялися хлопці, які, працюючи з переносним протитанковим ракетним комплексом (ПТРК), підпускали танк на пряму наводку, аби знати точно, що вони його знищать наповал однією ракетою — це дуель один на один, хто перший. Бували хлопці, які одні виходили в ліс на розвідку і натикалися на велику групу противника. 4 наших проти більше ніж 15 осіб ворога. За допомогою ручного американського гранатомета М32 Milkor знищили майже всіх і вийшли з бою з одним легкопораненим побратимом. Вони не відступили, а дали ворогу гідну відсіч. Орки ще дві години вантажили поранених і мертвих.
Багато історій від артилеристів, які на початку війни не спали по 36 годин, а їздили по позиціях, безперервно стріляли так, що у них не встигали холонути стволи, бо ворог нахабно ліз.
Ще один протитанкіст на бойовій точці з джавеліном для того, щоб мати ширше поле зору, виліз на дуб, звідти помітив колону ворожої техніки в посадці і за один день спалив 8 одиниць техніки: 5 танків, 1 машину з боєкомлектом, БТР і БМП.
І ти просто розумієш, що після таких історій складні речі вже не здаються неможливими. Послухавши кожного хлопця, який був тут і в очі дивився противнику, знищував його, — історій буде не на одне десятиліття. Їх потрібно розказувати людям, бо це життя, це наша боротьба. Є такі історії, що ти відразу не розумієш, правда це чи вигадка, бо настільки вражаюче.
— Якою бачиш нашу перемогу та майбутню відбудову держави?
— Наша перемога не буде легкою. Вона буде і це без сумніву, щоб б там вороги не творили. Перемога обов’язково буде за нами, тому що ми на своїй землі, ми за неї боремося. Вона буде важкою у всіх розуміннях цього слова: від людських втрат, психологічно-моральної та фізичної втоми до економічної ситуації в країні. Але ми повинні пройти цей шлях. Бо зупинитися і сказати, що я втомився — це точка неповернення, з цього нічого не буде. Тільки боротися, робити все, що в наших силах, гнати ворога так, щоб він сам тікав.
У нас завжди була гарна країна, а буде ще гарніша — справжня, самобутня цивілізована держава. Україна найгарніше місце на землі, і я так кажу не тільки тому, що українець. Коли подорожую Україною у військових справах, то бачу всі ці простори, українські степи. Мене особливо вразили Донбаські терикони, коли я приїхав сюди вперше. Тут неймовірний захід сонця, неймовірний світанок. Тут гарно. Які в нас гарні Полтавщина, Чернігівщина, Сумщина. У нас прекрасна країна, є за що боротися і є що втрачати, якщо здамося. Тому після перемоги ми відбудуємо країну в рази красивішою та сильнішою, до якої будуть тягнутися люди. Україна буде однією з передових, взірцем боротьби за волю та незалежність.
— Зі свого досвіду спілкування із захисниками України, що можеш сказати про те, якої підтримки потребуватимуть військові від держави та від простих громадян по завершенню гострої збройної фази війни?
— На мою думку, після завершення гострої збройної фази війни, після нашої перемоги, кожному військовому потрібно щонайменше три місяці відпочинку з повним забезпеченням оздоровчого режиму. Особливо для тих, хто перебуває на нулі, вони заслуговують набагато більшого. Вистачить пожити з хлопцями день чи два, і ти зрозумієш, через що наші вояки проходять щогодини. У нас кожний захисник — герой. Та людина, яка зробила свій внесок у відстоювання незалежності та суверенітету, заслуговує на максимальні привілегії як від суспільства, так і від держави.
— Що підтримує твій особистий настроєво-моральний стан на службі?
— Наведу аналогію зі спорту. Коли ти робиш останній підхід зі штангою, у тебе відвалюються руки, але ж треба дожати. Бо навіщо я прийшов це робити? Щоб не дожати? Щоб вийти із залу із опущеною головою і сказати, що я не зміг чи шукати якісь відмовки? Це не для мене. Треба переборювати «не можу». Всі ми люди, всі втомлюємося. Думаю, що всі військові зараз живуть однією метою — звільнити Україну від загарбників, якогомога більше їх знищити і якнайшвидше закінчити цю війну. Тому мій психологічний стан підтримує бажання перемогти. Це надихає мене робити все, що від мене залежить. Ми вже дуже багато днів працюємо без вихідних, щоб швидше досягнути цієї перемоги. Треба це робити. Я думаю, що це все недарма.
— Про що мрієш у мирному житті?
— Тут банально (сміється) — в Крим поїхати. Був там ще в далекому 2007 році. І вже зараз мало що можу пригадати звідти. Поїхати в Донецьк, відвідати українські міста, які на цей день тимчасово перебувають в окупації. Просто проїхатися, зафіксувати факт звільнення територій на власні очі, переконатися в цьому і сказати «Все, порядок, наше».
У мирному житті буду займатися тією справою, якою займаюся і зараз. Думаю, що для військових журналістів, особливо після перемоги, велике поле роботи.
— Українські військові на світовій оборонній арені — хто вони?
— Приклад для наслідування. Український фаховий військовий, спеціаліст своєї справи — це людина, яка може навчити сотні, а то й тисячі військових воювати правильно. Це людина, яка має колосальний бойовий досвід з ордою кацапів, що зараз сунеться на наші землі. Людина, яка через все це пройшла і знає, як прочитати, що буде робити ворог, знає, як йому протистояти — у військовій справі це на вагу золота, знахідка рівна алмазу. Я вважаю, що українські військові стануть свого роду інструкторами для нинішніх провідних армій світу. Дивімося правді в очі, не кожна армія — тих же країн Європи — хоча б колись брала участь у масштабних бойових діях. А українці майже 9 років воюють з однією з потужних армій світу (проти нас воює армія, яка теж має спеціалістів, які вміють воювати, і про це не варто забувати, але ми воюємо краще і це видно) і гасять їх. Український військовий буде орієнтиром. В цілому після такого неймовірно складного випробування, думаю, що наше українське військо по боєздатності, з перспективами на майбутнє технологічно, буде в трійці найкращих. І ми по праву можемо мати пальму першості.
Автор: Оксана Кріт — журналістка Центру комунікацій КНУ імені Тараса Шевченка.